Фізик із душею художника

Sydorchuk

Рідко який політичний, культурний, мистецький захід або виставка у Дрогобичі відбувається без Петра Сидорчука. Так було на початку національного відродження, так було після здобуття незалежності України, так є і нині.

Він належить до тих творчих і шляхетних особистостей, котрі своєю присутністю не стільки збільшують число учасників, скільки облагороджують поважне зібрання. Коли ж відчуває, що потрібне його лаконічне, виважене й мудре слово, візьме його. Уміє це зробити скромно, навіть гейби трішки сором’язливо, бо не поважає тих, котрі люблять багато говорити і водночас мало можуть сказати.

Хто з постійних учасників міських заходів не знає з вигляду і на зріст Петра Сидорчука? Всі знають! Та мало кому відомо, в чому полягає його непересічність. А це вчений фізик із тонкою душею художника. Її подарував йому Господь-Бог і природа через батьків Григорія та Анастасію із села Пустомитів Горохівського району на Волині. Там побачив світ 13 травня 1943 р., тобто акурат посеред німецько-російської війни. Коли мав один рік, НКВД ув’язнив батька за відмову… служити в Червоній армії, що означало майже неминучу загибель на фронті або в ГУЛАГівському концтаборі. Відсидівши шість років, вирвався з «малої зони у велику», якою влучно називали СССР, і завербувався на донбаську новобудову. За Хрущова кагебісти знову знайшли його і «дали» ще п’ять років неволі. Отож і першого, і другого разу всі четверо дітей, присадибне господарство лягли на руки хворобливої матері-колгоспниці.

Четвертий з їхнього числа, Петро змалечку зазнав усякого лиха, біди та горя. Чутливе й ґенетично обдароване дитяче серце шукало світлого променя в житті. Відзначаючись достатнім зростом, він п’ятирічним записався до сільської семирічної школи. До середньої школи в сусідньому селі ходив за п’ять кілометрів. Тоді ж у хлопця почали проявлятися творчі ґени: то самотужки виструже собі лижі, то виріже шахові фіґури, то вчиться підкоряти метал, усе сильніше мріючи стати художником. Та між мрією і двома невдалими спробами вивчитися на нього ще була важка робота на цегельні і лаборантом у школі.

Там дізнався про Львівське прикладне училище ім. І.Труша і майнув туди. Як… учень з неповною середньою освітою, аби бути певнішим у вступі. Іспити склав успішно. А за першу в житті роботу з художнього ліплення на своє здивування навіть отримав круглу п’ятірку. Однак сільський дружок, з яким вступали разом і який провалився, доніс на п’ятнадцятирічного Петра, ніби в нього ніяка не дев’ятирічна, а закінчена середня освіта. Приймальна комісія обурилась «брехнею» бідового селянського хлопця і повернула документи. Мовляв, учися жити по правді.

Тоді хлопець пошукав абітурієнтського щастя у Львівському поліграфічному інституті і знову показав себе з найкращого боку. Треба було лише діждатися засідання приймальної комісії і прийти на нього, як вимагалось правилами. Та після двомісячного напівсирітського і напівголодного побуту у Львові його нестримно потягнуло додому. Через відсутність вступника без поважних причин комісія й тут повернула йому документи як такому, що не витримав конкурсу.

Як бути? Петро заспокоївся, відтак переорієнтувався на фізичний факультет Львівського університету, закінчив заочні підготовчі курси і таки став його студентом. Так замість професіонального художника почав формуватися професіональний фізик. Однак упродовж студентського, та й усього подальшого життя хлопець не втратив потягу до пензля та мольберта, майстерно копіюючи вподобані ним полотна відомих художників. Охоче робив ілюстрації до факультетської стінгазети. Якось із друзями-аматорами навіть утнули дружній шарж у вигляді вершника-переможця на коні на Ігоря Юхновського після захисту ним докторату. На третьому курсі долучився до наукової роботи в лабораторії кафедри напівпровідників.

Це й визначило його наступну наукову та педагогічну кар’єру, хоча через батьківське минуле постійно відчував на собі кагебістське око. Замість уже «пристріляної» ним кафедри напівпровідників в університеті довелося їхати на роботу до Дрогобича. Жилося сутужно, важко: відсутність власного даху над головою, дружина, маленька дитина, далі друга, мізерна зарплата. І все ж вони з дружиною Стефанією Федорівною, до речі, його однокурсницею, а згодом і «однокафедральницею», уперто торували шлях угору. Дуже важливою сходинкою в його духовному становленні стала аспірантура у Ленінграді.

Там у книгарні «Украинская книга» на Невському проспекті випадково познайомився з бібліофілом, інженером Володимиром Левицьким, у чиєму роді було багато визначних людей, зокрема історик Орест Левицький, художник-гравер Григорій Левицький, художник-портретист Дмитро Левицький, а також з художником Феодосієм Гуменюком, іншими. З друзями відвідували художні виставки, у тому числі переслідуваних компартійною владою нонконформістів, майстерні художників, музеї, цікаві творчі зустрічі тощо. Велика зайнятість в аспірантурі дуже зв’язувала творчі крила, та однаково мусила ділитись з ним короткими перервами для занять малярством.

Про наукову та педагогічну діяльність Петра Сидорчука на кафедрі загальної фізики Дрогобицького педагогічного університету ім. І.Франка протягом 1968-2011 рр. (з дворічною перервою на роботу ад’юнктом Інституту фізики Познанського університету, Польща) треба би писати окрему «фізико-математичну» статтю, що виходить поза рамки цієї, тому окреслю її лише кількома штрихами. Він успішно захистив кандидатську дисертацію у галузі дослідження фізичних властивостей кристалів та епітаксійних структур телуридів ртуті-кадмію, продовживши і розвинувши свої дослідження в цьому напрямку, працював на посаді доцента, читав лекції студентам, брав участь у наукових конференціях і т. ін. У підсумку Петро Григорович опублікував понад 70 наукових праць, видав навчальний посібник «Основи технології напівпровідників» на 178 сторінок.

Національне відродження кінця 1980 рр. привело молодого кандидата фізико-математичних наук до створеного у 1989 році «Товариства української мови імені Тараса Шевченка». Однодумці з тодішнього педінституту висунули його кандидатуру і обрали на посаду голови осередку Товариства у Педагогічному інституті, на якій він успішно працював під час виборів народних депутатів (обрано Романа Іваничука) та «Української хвилі» (1991 рік).

Український ренесанс спонукав вченого фізика з тонкою душею художника ще активніше звернутися до малярства і графіки. Купував і читав багато видань з образотворчого мистецтва, про відомих художників тощо. У ці роки захопився ліногравюрою, почав виготовляти Різдвяні та Великодні поштівки, екслібриси. На прохання просвітян виготовив ескіз емблеми і прапора Дрогобицької міськрайонної організації товариства «Просвіта», сотні відбитків герба запорізьких козаків для учасників першого віча демократичних сил у Дрогобичі 30 липня 1989 р., ескіз нагрудного значка «УСС фестиваль стрілецької пісні», низку ліногравюр для різних громадських організацій, зокрема для осередків Союзу українок, Марійського товариства, хорового товариства «Бескид», графічні роботи для Шевченкознавчих студій, котрі організовувала і вела на фізматі його дружина Стефанія, декорації до вистав студентської студії «Ровесник», ін. Частина з них стали музейними експонатами і увійшли до золотого фонду літопису доленосних подій кінця 1980-х-початку 1990 рр.

Для краєзнавця Петра Сов’яка написав його улюбленого «Козака Мамая» власної уяви. Мені він подарував олійний портрет, який став сімейною реліквією. Чимало інших дрогобичан теж утішаються його малярськими роботами. А то задумав і виготовив скрипку. Занять живописом, графікою, різьбою не припиняє, бо вони стали засобом самовираження його багатої і щедрої творчої душі. Тому його невелика квартира нагадує напівбібліотеку і водночас напівмайстерню.

Окремо скажу про Петра Сидорчука як книжкового ілюстратора. Коли я написав поему «Сказання про місто», то звернувся до нього з пропозицією проілюструвати її. Він охоче погодився, і моя однойменна книга вийшла з його рисунками. Одночасно я завершував роботу над епічним віршованим циклом «Великі і відомі. Сто історичних образків» з поетичними портретами великих, видатних, відомих і менше знаних діячів української історії, політики, культури, мистецтва, починаючи від князя Кия і закінчуючи Володимиром Івасюком. Спочатку ми обмежилися числом 60. Але в нього знайшлися графічні портрети минулих років деяких інших діячів, і це число збільшилося ще на десять. Відтак прийшла думка довести число до ста. Прискіпливий відбір низки кандидатур до збірки робили удвох. Коли книга в подарунковому поліграфічному оформленні побачила світ і потрапила на очі професіональним художникам, вони запитували: невже такі навдивовиж точні й лаконічні графічні портрети виконав художник-аматор? Такий талант!

Справді, це талант. Як на мене, «лірика», то одна з цариць точних наук фізика не надто багато би втратила, якби доля повернулась до Петра Сидорчука обличчям і повела його дорогою художнього малярства. На ній він міг вирости в значного і навіть відомого професіонального художника. Та ба. Від долі нікуди не втекти і ніде не сховатись. Вона така, як є, і не інакша. І все ж, і все ж… Але порадіймо, що серед нас живе, трудиться і творить ця гарна людина – учений фізик із тонкою душею художника.

Роман ПАСТУХ

Фото Лесі ГРИЦИК

Галицька зоря

  1. студентистуденти05-14-2013

    Сидорчук добре гальмівнутий. Такі підтримують клан боксера СКОТного.

Leave a Reply