Демонізація Партії регіонів

Partiya Rehioniv Kulya

Чи є Партія регіонів на даний час найпотужнішою політичною силою в Україні? Якщо так, то чому? Якщо ні, то чому її і бояться, і ненавидять водночас?

Чи є Партія регіонів успішною? Якщо так, то в чому таємниця успіху цієї партії, яка ще в 1998 році була маленькою та нікому не знаною? Як вдалося регіоналам зайняти політичний Олімп української держави, та так, що годі їх з того Олімпу не те що зігнати, а й посунути?

Чи можна бути одночасно членом Партії регіонів і щирим патріотом України, чесною та справедливою людиною? Кому вигідно демонізувати Партію регіонів, показуючи її суто в негативі? Чи, може, дійсно ця політична сила не містить в собі нічого позитивного, а є таким собі збіговиськом корисливих людців? Чи причина всіх бід сучасної України – в Партії регіонів?

Все це дуже непрості запитання, але спробуємо дати на них відповідь. Можливо, не надто вичерпну, без глибокого аналізу, та все ж відповідь – таку, яка б розклала все по поличках у головах тих людей, кого вищепоставлені питання хвилюють.

Отже, вперше Партія регіонів «засвітилася» на виборах до українського парламенту в 1998 році. Тоді ще не було «Батьківщини», не було «Нашої України», фактично ще й проекту «За єдину Україну» («За ЄдУ») не було. Ніхто не знав прізвищ Ющенка та Тимошенко, не кажучи вже про Яценюка чи Кличка-політика. Це був час Кучми Першого, а вибори 1998 року відбувалися якраз в розпал кризи, коли зарплати затримували, коли свобода слова була досить відносною, коли питання, чи збережеться Україна як незалежна держава, було актуальнішим, ніж зараз.

Тоді Партія регіонів вибори програла. 1998 рік не став виграшним для Партії регіонального відродження України (таку назву тоді носила ця політична сила), але й не був програшним. Випробування на міцність та вошивість було пройдено, сформувалася команда однодумців. Під час президентських виборів 2000 року ця партія однозначно підтримувала Леоніда Кучму, а в 2002 році стала частиною проекту «За єдину Україну», проекту пропрезидентського, проурядового, провладного. Але Партія регіонів не розчинилася в цьому проекті. Набувши політичного досвіду, вона стала розвиватися дальше.

Справжнє визнання до ПР прийшло тоді, коли Віктор Янукович вперше став Прем’єр-міністром України. На той час він уже змінив на посту лідера партії Миколу Азарова (та Володимира Семиноженка, котрий очолював ПР всього рік). Це був 2002 рік. І відтоді аж до Помаранчевої революції 2004 року партія активно розвивається, нарощує свої ряди. На 2004 рік Партія регіонів входить у трійку лідерів політичних симпатій українців – поряд з «Нашою Україною» та «Батьківщиною». Невдача на президентських виборах 2004 року не знищила Партію регіонів, а навпаки, зміцнила, можна сказати, очистила. Оговтавшись від поразки, ПР пішла в наступ одразу, коли Віктор Ющенко фактично витягнув свого опонента Віктора Януковича із забуття та підписав знаменитий Меморандум. Це був 2006 рік і Віктор Янукович мав для Президента Ющенка стати противагою Юлії Тимошенко.

Ну і останні вибори – Президента (2010) та до українського парламенту (2012) – показали, що Партія регіонів продовжує залишатися де-факто найпотужнішою політичною силою в Україні. Це стосовно першого запитання. Якщо б ця політична сила не була такою могутньою, то не було б причини і говорити про неї, критикувати її, боятися її та ненавидіти, а всі ці процеси якраз і свідчать про могутність ПР, подобається це комусь чи ні. Втім, може Партія регіонів – це колос на глиняних ногах і лише чекає удару, щоб розвалитися, розлетітися в пух і прах? Може, тільки особа чинного Президента утримує в єдиному цілому цю структуру? Навряд. Незамінимих людей немає і приклад Євгена Кушнарьова – доказ цьому. Те, що в середовищі регіоналів вимальовуються політики нового покоління типу Сергія Арбузова, свідчить про спрямованість цієї партії на подальше відігрівання перших ролей в українській політиці. А те, що владу, котру ПР отримала в 2010, вона так просто не віддасть, ясне, як Божий день. І саме це найдужче дратує тих, хто втратив цю владу, маючи її, або ж кого не допускають до важелів управління.

Наступне питання – чому Партія регіонів стала такою потужною, в чому таємниця її успіху? Напевно, в тому, що ніколи на публічне обговорення не виносилися внутрішньопартійні проблеми. В певному сенсі ПР нагадує КПРС радянського зразка – з єдино правильною лінією партії, з контролем над критикою, з узгодженням до дрібниць офіційної позиції. До цього часу Партія регіонів не давала приводу до розмов чи насмішок типу «Мазурок угнал самолёт» чи «Не виноватая я, он сам пришёл».

Інша причина успіху, на нашу думку, полягає в тому, що ПР завжди зберігала своє ядро, пам’ятала своє походження, не розчинялася в іншому політичному середовищі. Так, можна називати багато прикладів, коли інші партії розчинялися в ПР, причому розчинялися фактично безслідно. «Нова демократія», Трудова партія, Партія праці, а не так давно і «Сильна Україна» Сергія Тігіпка щезли з партійної мапи України, хоча і продовжують «жити» в організмі Партії регіонів.

Дисциплінованість та авторитарність в Партії регіонів могли б бути причиною її занепаду в демократичному суспільстві. Та в українському суспільстві ці риси дозволяють ПР залишатися в авангарді, бути українським еквівалентом путінської «Єдиної Росії». А якщо так, то й ділитися владою з кимось іншим Партія регіонів не має ані найменшого бажання. І використовує для цього всі важелі впливу, які отримала. А які не отримала, то створює собі, маючи більшість в законодавчому органі, маючи повноту виконавчої влади, маючи вплив на судову гілку. І як тут не зрозуміти опозицію? Хто б спокійно дивився на те, як повільно і невпинно вмирає надія повернути чи отримати владу?

Залізобетонність позиції Партії регіонів в окремих питаннях, які так хвилюють свідомих українців, а зокрема галичан (УПА, Бандера, СС «Галичина», підтримка української мови та культури), одіозність постатей окремих членів партії як то Дмитро Табачник, Сергій Ківалов чи Вадим Колесніченко, постійне нагадування, що ПР є проросійською силою (маніпуляція цим стереотипом в першу чергу вигідна самій Росії), курс на підтримку московського православ’я – ці та інші фактори стали визначальними у визнанні Партії регіонів як антиукраїнської сили. Недемократичність в управлінні партією та державою, невміння сформувати привабливий політичний імідж призвели до того, що ПР окрім «антиукраїнською» називають і «антинародною». І варто зауважити, що причин для цього достатньо. Та тверезий розрахунок показує, що навряд чи вигідно Партії регіонів, маючи повноту влади в державі Україна, «здавати» державу та ставати васалами Росії. Олігархи, які стоять за Партією регіонів (подібно як і за всіма іншими значними партіями в Україні), добре усвідомлюють, що в Росії вони будуть ніхто, а декого з них очікує доля Ходорковського. Боязнь за власну шкуру та турбота про збереження та розвиток свого бізнесу просто змушують керівництво Партії регіонів бути українськими патріотами – нехай часто антидемократичними, антинародними, російськомовними, зі своїм совковим минулим, та все ж українцями. Якщо ж говорити по національну приналежність керівництва ПР, то відсоток неукраїнців там такий же, як в інших провідних партіях нашої держави, за винятком однієї хіба «Свободи».

Те, що Партія регіонів має значно більшу підтримку на Сході та Півдні України, ніж на Заході, не заважає бути її членами і проукраїнським особам. Можна було б називати багато прізвищ, від Петра Писарчука починаючи і Ганною Герман закінчуючи, але чи варто? В обласних та районних державних адміністраціях, райрадах та облрадах, в низових партійних осередках ПР працює чимало людей, які дійсно є щирими патріотами України. Інше діло, що не завжди до голосу цих людей дослухаються як тут, на місцях, так і в керівництві вищого рівня. Тому міряти всіх одною міркою і казати, що ПР – це самі табачники та колесніченки, було б неправильно. Як і неправильно те, що Партія регіонів задля збереження своїх позицій серед російськомовного населення, дозволяє маргіналам зі свого оточення говорити такі речі, за які в нормальній демократичній державі в кращому випадку таких паршивів депортували б чи посадили так на років 10-15.

Те, що Партія регіонів має серед своїх членів багато корисливих людей, ні в кого не викликає жодного сумніву. Заради власної вигоди багато вступали в одну партію, потім в іншу, потім ще в іншу. Не треба далеко йти за прикладами, варто глянути на історії депутатів-тушок. Необхідно наголосити, що в середовищі ПР є такі люди, які в далеких 1990-х були воплоченням порядності та ідеалів РУХу, перед яким тоді відчував благоговійний страх кожен другий галичанин. Пам’ятаєте Олександра Лавриновича, який блискуче виграв вибори на Дрогобиччині? Але якщо ми можемо собі уявити, що хтось покидає «Батьківщину», УНП, НРУ, «Нашу Україну» чи КУН, причому можна і зі скандалом, то якось важко собі таке уявити у стосунку до Партії регіонів. Чи не в цьому причина успіху цієї партії – у консолідуючій силі страху? Бо ніхто не може сказати «я колишній член Партії регіонів, я нікого і нічого не боюся, за вихід з партії мені нічого не буде». Принаймні в останній час щось таких історій чути не доводилося.

І останнє – чи дійсно причина всіх бід України в Партії регіонів? Тут скажемо відверто – ні. Причина в нас самих. Партія регіонів є виразником становища, в якому опинилося сьогоднішнє суспільство, вона є показником, що абсурдна ідея демократії (розумна меншість змушена підпорядковуватися волі нерозумної більшості) не виправдовує себе в наших реаліях. Ігри в демократію варто закінчувати – такий месидж лунає щораз частіше з боку дуже різних політичних сил, хоча в завуальованій формі. І хоча закликів до створення конституційної монархії чи спадковості влади ми не чуємо, але вже поволі змирилися з поняттям «Сім’я», не реагуємо на щораз то більше урізання повноважень місцевого самоврядування (хто пам’ятає про магдебурзьке право?), лунають заклики делегувати нашим депутатам право обрання президента в парламенті. Оскільки в нас кожні вибори відбуваються за іншими правилами гри, то не виключено, що виборів вже й не буде, а навіщо їх? Це ж витрачання коштів, а толку й так мало, бо все гірше та гірше. Давайте розділимо пожиттєво депутатські обов’язки – одні в парламенті, а інші в Качанівській колонії…

Демонізація Партії регіонів, як це не парадоксально, вигідна саме цій політичній силі. Говорячи на кожному кроці, яка ж погана ця партія, яка вона антиукраїнська та антинародна, ми таким чином сприяємо її популярності. Навіть візуально: «потрійна» опозиція в складі «Батьківщини», «Свободи» та «УДАРу» виглядає як гідний партнер на рингу проти ПР, інакше кажучи, сила трьох орієнтовно дорівнює силі одного. А це на рівні підсвідомості змушує викликати повагу до такої «могутності». Різношерстність опозиції на противагу позірній єдності регіоналів теж грає на руку ПР. Партія регіонів має на даний час таку владу, що може дозволити собі не лише критикувати себе, а й демонізувати, показувати в якості такої собі нечистої сили. Але це все одно сила, навіть якщо і нечиста… А от бути слабкою ПР собі не дозволить, бо тоді пройде деміфологізація і буде втрачена вагома перевага інакшості та магічної таємничості. Тоді Партії регіонів довелося б опуститися до рівня інших українських партій і починати все з початку, граючи в демократичні ігри. А воно їй треба?

Володимир Ключак

Трускавецький вісник

  1. бабулябабуля05-27-2013

    Колись і комуністична партія була такою ж монолітною і сильною. І що з нею сталося?Значить, всьому є початок і всьому є кінець. Тому і регіоналам скоро буде капець

Leave a Reply