Час “БИКА”

Byki

Те, що раніше для багатьох містечкових “тайсонів” і “ван даммів” було періодичним приробітком, поступово стає основною працею. Очевидно, бюджет на їх утримання збільшується. Однак, мабуть, воно того варте.

Кожен час потребує своїх героїв. І своїх “героїв”.

“Битва при БРДМ” і соло Вадика-“Румуна”, що увінчали опозиційну акцію 18 травня, дали привід поміркувати про причини повернення на столичні вулиці персонажів специфічної зовнішності. І про можливі наслідки цього явища.

Повернення підвищеного попиту на юнаків, обтяжених надмірною м’язовою масою і не обтяжених зайвими принципами, має логічне пояснення. М’язисті, стрижені, розв’язні пацани знову затребувані, майже як у пам’ятні 90-ті.

Хоча, безумовно, є відчутні відмінності. Тоді навички рукопашного бою і відсутність внутрішніх обмежень обіцяли швидкий солідний заробіток, але при цьому загрожували передчасною відправкою на цвинтар. Природна для такого різновиду бізнесу “плинність кадрів” дарувала везунчикам шанс зробити запаморочливу “професійну кар’єру”. Хто щасливо уникнув кулі і грат, міг досить швидко вирости від рядового “бичка” до шанованого “авторитета”. Особливо коли був щасливим володарем і м’язів, і голови. Звичне для кримінального світу слово “фартовий” набувало нового змісту в ті часи. Часи невизначеності, незатребуваності, невлаштованості. Основу “бригад”, що стихійно виникали і бурхливо розросталися, становили прості й конкретні хлопці з околиць, але контингент різнокаліберних ОЗУ був досить неоднорідним. До лав бандитського “руху” рекрутували найрізноманітніший люд. Кваліфіковані спорт-смени, які втратили стимул займатися улюбленою справою. Професійні військові, які дезертирували з розваленої армії. Випускники вузів, чиї знання виявилися непотрібними державі. “Афганці”, чимало яких почувалися ізгоями в країні нестримної гласності й очманілої демократії. На уламках імперії стахановськими термінами закладався фундамент масштабної тіньової економіки, а тому той, хто не гребував “роботою з ризиком”, легко її знаходив.

Часи змінилися. Країна поділена і розпиляна. “Переділ” і “перепил” — доля “великих”, вбраних у “серйозні прикиди” й наділених серйозним впливом. Тепер влада монопольно грабує і “дахує”. Серйозна потреба у “зграях”, здавалося б, відпала. Але віднедавна на них з’явився новий, уже політичний попит. І цей попит, наскільки можна судити, носить системний характер.

Використання “братків” із політичною метою, зокрема на виборах, має досить давню історію. Але останніми роками можновладці активно використовували як інструмент тиску і придушення офіційні структури, передусім державні силові органи. Частина ветеранів “бандитських воєн” зайняла почесні посади в системі безпеки великих холдингів. Уламки бригад трансформувалися в приватні охоронні підприємства, кадровим резервом яких виявилася неприкаяна молодь із околиць, із глибинки, вихідці зі “спальних районів” і “депресивних регіонів”. Бо ті, хто сповідує культ сили і страждає від надлишку адреналіну, були, є і будуть завжди.

Бажання потягати залізо й поштовхати боксерську грушу природно виникає у значної частини підростаючого покоління чоловіків. Але реалізувати себе у великому спорті так само природно вдається одиницям. Доля більшості — картати себе питанням: “Якщо я такий сильний, то чому я такий бідний?”. Розумною відповіддю могла б стати відповідальна політика держави, спрямована на їхню зайнятість і соціалізацію. Але такої політики в державі де-факто немає. Є масштабний запит на спеціалістів найрізноманітнішого профілю. Але практично нічого не робиться для того, аби ці спеціалісти з’явилися. Стару систему профтехосвіти зруйнували, нової до пуття не створили. Престиж робітничих професій упав нижче плінтуса. Агресивна реклама і культ споживацтва породжують прагнення мати все й одразу, водночас убиваючи бажання калічитися за кілька тисяч гривень на місяць без шансів посісти достойне місце в суспільстві. Хто має можливість — вивчаються на економістів і юристів, по закінченні вузу поповнюючи лави безробітних. Хто не має — не вивчаються на слюсарів і токарів. Багато юних мають яскраво виражені таланти, але не мають можливості їх розвинути. Бо немає гуртків і клубів або дорогі.

Рештки доступних спортивних секцій та “самопальні качалки” стали однією з небагатьох віддушин для знудьгованої провінційної молоді чоловічого роду. Штучним середовищем їхньої соціалізації. І, як з’ясувалося, ефективним джерелом формування нової бандитської піхоти.

Не від одного мера доводилося свого часу чути, що в його місті є тільки дві категорії працюючих — ті, хто торгує на ринках, і ті, хто ці ринки охороняє. Місцеві базари виявилися точками виникнення нових неофіційних силових спільнот, що поповнювалися підростаючою міцною молоддю. Десь ці структури формувалися на базі недобитих “бригад”, десь — практично з нуля. Відносно пристойні гроші за мінімальні зусилля — хіба ж не стимул?

Коли настала епоха рейдерства, питання, де діставати “спеціалістів”, часто відпадало саме собою: за порівняно невеликі гроші “штатні” бійці охоронних структур брали на себе “понаднормову роботу”. До послуг таких “спеців” охоче вдавалася місцева влада, бо використання, наприклад міліції, безпосередньо прив’язувало “загарбників” до батьків міста.

У період активного капітального будівництва виник додатковий попит на так званих “неформальних” бійців. Один знайомий, пов’язаний із цим бізнесом, пояснював це так: “Є “куплене” рішення на забудову скверу чи, наприклад, спортивного майданчика в Києві. Але населення прилеглих будинків — проти. Укладаємо договір із приватним охоронним підприємством. Вночі заганяємо техніку, копаємо котлован, зводимо паркани і виставляємо найняту охорону. Але бувало, що мешканці навколишніх будинків валили паркани й ув’язувалися в бійку з бійцями ПОПів. Часто керівництво охоронних структур вмикало задній хід — навіщо їм зайві проблеми, а співробітникам — зайві синці? І тоді запускався інший механізм: неофіційно зверталися в якийсь спортклуб, за готівку наймали тамтешніх юних боксерів або борців. Дешевше — раз. У разі чого — кінців не знайдеш, два. Три — ефективніше. ПОПівці — ліниві й полохливі, а молодняк — гарячий, азартний. Помахатися, форму підтримати, та ще й грошей заробити — те, що любиш. Вигідніше було брати хлопців із передмість, дешевше коштувало, навіть із урахуванням підвезення. І знайти їх потім, коли що, складніше. На додачу — вони азартніші, для них поїздка до столиці — пригода … “

Наскільки можна судити, впродовж останніх кількох років заміна “організованих” бійців стихійними перетворилася на тенденцію. Зокрема під час рейдерських захоплень. За неофіційними даними, на рік здійснюється до 400 рейдерських атак, 20—30 із них — мають масштабний характер. Прибуток “загарбників” обчислюється сотнями тисяч доларів. “Піхотинцям” із числа вільнонайманих спортсменів-любителів платять у середньому по 50 дол. в день. Якщо ситуація пов’язана з проблемами, гонорар можуть подвоїти. У кожному разі — економічний ефект очевидний.

За словами експертів, у системі приватної охорони на сьогодні задіяно близько 700 тис. співробітників, у спортивних секціях числиться близько 100 тис. осіб. Але це — дані з відкритих джерел, які не розкривають повної картини. Особисто знаю людину, котра підробляє в неофіційній охороні, у тому числі під час масових акцій. При цьому в жодному ПОПі знайомий не числиться, гроші отримує на руки, а спортом займається вдома, індивідуально, мінімум по чотири години на день. І (знову ж таки, за його словами) в його стихійній бригаді він такий, “неврахований”, не один.

Повернення “мажоритарки” в систему парламентських виборів підвищило попит на “зграї”. З молодих, спортивних, гарячих хлопців, котрі шукали гострих відчуттів і прагнули легкого заробітку, сколочували колективи, члени яких бралися за будь-яке завдання. Білборд зіпсувати, “чужих” агітаторів попресувати, виборчком заблокувати, по будинках багатозначно пройтися, “базарних” полякати… Де їх вербували? Правильно, у спортклубах. Один провінційний тренер розповідав, що саме під час виборів до нього зазирнув тамтешній чиновник і став жваво розпитувати, чим влада може допомогти розвиткові місцевого спорту. А заодно поцікавився, чи є треновані хлопці для ненудної оплачуваної роботи на передвиборних мітингах.

Останніми роками в ряді регіонів юні любителі зі спортивних секцій успішно замінили старших професіоналів із організованих охоронних, а також кримінальних (напівкримінальних) структур. Для виконання всіляких делікатних доручень вони зручніші. Коштують дешевше, на підйом легші, азартніші. На випадок форс-мажору — нічого не доведеш. Ти чия, бикото? Нічия. Гарматне м’ясо. Залетить — не жаль.

Попит на “биків” повернувся. Але масштаби й цілі — інші. На відміну від 90-х, тепер, затягнуті в “адіковські обладунки”, бійці особливо нічим не ризикують і ні на що особливе не претендують. І надзавдань перед ними ніхто не ставить.

Саме тому представники нової генерації “биків” виявилися затребуваними з боку політиків. І не тільки провладних. Опозиція, наскільки можна судити, на недавніх виборах теж досить активно вербувала (зокрема, для масових акцій) молодих спортсменів-аматорів. І не тільки через їхню дешевизну. “А з кого формувати охорону? — ділився зі мною один політик. — Колишні афганці — у віці, наймолодшому — вже за сорок. Колишні спецслужбісти — ліниві, колишні військовики — рихлі, ПОПівці — дорогі, міцних ентузіастів мало. І потім, що від них вимагається: Банкову штурмувати, під кулі лягати? Так, периметр потримати. А для цього зо два десятки двадцятилітніх боксерів, самбістів або штангістів цілком згодяться”.

Розповіли кумедний випадок: під час виборів мера Обухова один із кандидатів від опозиції рекомендував своїм спостерігачам (за дивним збігом — переважно молодим спортсменам) з’явитися в день голосування на виборчі дільниці в костюмах. Рекомендацію вони виконали. Всі як один прийшли в спортивних…

Утім, попит на спортивну молодь із боку противників режиму має, судячи з усього, епізодичний характер. А влада, схоже, зводить ці відносини в систему. За інформацією “тваринників”, у провінційні спортклуби вливаються кошти, спортсменів періодично вивозять у табори на збори. Де готують аж ніяк не до змагань. Те, що раніше для багатьох містечкових “тайсонів” і “ван даммів” було періодичним приробітком, поступово стає основною працею. Очевидно, бюджет на їх є утримання збільшується. Однак, мабуть, воно того варте.

Чому владі вигідніше використовувати для “роботи” з опонентами саме цей контингент, а не, наприклад, працівників підконтрольних правоохоронних органів? Відповіді — на поверхні.

По-перше, з погляду режиму, міліція полохлива, ненадійна й лінива. Вона самою владою розбещена і розвалена. І якщо ми небезпідставно сумніваємося в її здатності захистити нас (поведінка людей у ​​погонах 18 травня це тільки підтвердила), то й Банкова так само небезпідставно сумнівається в її здатності захистити режим. У кожному разі — у здатності виконати будь-який наказ. Тому є запит на іншу силу, якщо не альтернативну, то принаймні паралельну.

По-друге, плем’я молоде, незнайоме безпосередньо з владою не пов’язане, що розв’язує владі руки. На випадок чого, черговий “румун” слухняно розповість, що його найняла опозиція.

По-третє, з новоявленими “биками”, які старанно копіюють стиль і традиції “героїчних попередників” (окрема подяка ТБ, де образ “фартового” все так само затребуваний), заслуженим “бикам” від влади, здається, простіше знаходити спільну мову.

Чи слід казати, наскільки влада зацікавлена ​​в достойних спаринг-партнерах для “свободівців”, наскільки їй потрібна ефектна “силова” картинка для мобілізації “свого” електорату. Вуличні бійки між “антифашистами” і “фашистами” — те що треба. А що в процесі реалізації плану породили “бритоголових антифашистів” (суто українське ноу-хау) — малий прокол. Бійці виглядають непереконливо? Нічого, натренуємо.

До речі, хоч як парадоксально, за невелику заваруху на Великій Житомирській опозиція має бути владі вдячна. Про що б говорили й писали весь тиждень? Про ще одну демонстрації безпорадності? Про продовження кризи ідей?

Дяка, що журналісти виявилися ініціативнішими й рішучішими за тих, чию безініціативність і нерішучість вони мусять описувати. Наші колеги дали суспільству шанс побачити за окремим випадком — явище, за подією — проблему. Розгледіти в гримасі молодого цуценяти вишкір вовків, які стоять за ним. І від реакції суспільства залежить, чи вдасться пастухам молодих “бичків” перетворити країну на “політичну Биківню”.

 

Сергій Рахманін

ДТ

  1. отакеотаке05-26-2013

    і про що стаття? Опис биків і все? Так то відомо і без журналістів.

  2. ларисалариса05-28-2013

    ..добре, Румун з друзями – гопота ітп, провокатори…Бійка – це єдиний спосіб спілкування. Але чим свободівцям не сподобалися кролики з морквою на БТРі? Не мають вони почуття гумору зовсім….

Leave a Reply