Синдром, або Ностальгія за парткомом

Duel

Мабуть, це не випадковість, що на одній газетній шпальті публікуються думки двох авторів, котрі мають претензії не тільки до «Галицької Зорі», але й один до одного. Вочевидь, це закономірність, яка вкотре підтверджує статус нашої газети як відкритої для всіх, кому дано володіти словом (до речі, дотепер з глибоким смутком автор цих рядків пригадує безглузде гасло тих фарисеїв, які свого часу намагалися переконати громаду, що головним є не слово, а діло; у принципі це їм частково вдалося: натворили таких «ділов», що й словами не опишеш, але це – окрема тема для серйозних роздумів). Наразі повернімося на наше, так би мовити, дрогобицьке обійстя, яке, на жаль, не позбавлене такого гріха як словоблуддя.

Почнемо з нашого брата по крові Романа Пастуха, котрий, м’яко кажучи, в опінії до іншого нашого брата – Тараса Метика, котрий мав необережність потрактувати роздуми «старшого брата» з приводу вшанування річниці від дня народження Тараса Шевченка як пасквіль. Припускаємо, що Метик ужив не те слово, яке мав би вжити, реагуючи на упереджені претензії Пастуха. Можна зрозуміти: Метик – не Зленко, не Удовенко, і не Кожара. Але, тим не менше, Пастух, як мовиться, «злапав» його за язик. Очевидно, «старший брат» управніше володіє словом ніж «молодший». Настільки вправно, що в своїй сатисфакції щодо коментаря Метика сам заперечив те, що писав до і після: «я в черговий раз отримав від концерту душевну насолоду». Питається: якого дідька тоді ти, шановний наш колего Романе Івановичу, хочеш від Тараса Метика?

Наш колега Тарас Метик, поза сумнівом, зробив усе що зміг, аби належно вшанувати Кобзаря. Якщо теж наш колега Роман Іванович Пастух міг зробити це краще, то чому не зробив? Автор цих рядків навіть не сумнівається, що якби Роман Іванович завчасу замельдувався на таку участь, то Метик тільки з полегшенням би зітхнув.

Але зітхати йому, вочевидь, зарано. Перед посадовцем, котрий відповідає за гуманітарну політику, виникла свіжа «проблема»: яку річницю відзначатиме Дрогобич? Наш шановний автор професор Леонід Тимошенко вважає, що Дрогобичу набагато менше років, ніж він собі приписує. Відтак допис «дилетанта від історії (за версією Л.Тимошенка) Володимира Садового, котрий під заголовком «Версія чи утопія, або Чи не пора покласти край фальсифікації історії нашого рідного міста?», був опублікований у номері «ГЗ» за 17 травня ц.р. викликав у нашого шановного автора хвилю обурення.

Редакція «ГЗ» глибоко поважає зусилля професора Л.Тимошенка щодо встановлення історичної справедливості, але водночас не конче розуміє чому без належних на те доказів місто напередодні святкування своїх уродин має зректися своєї «метрики».

Пересічний дрогобичанин В.Садовий, котрий щиро цікавиться історією Дрогобича, але на жаль (а може, на щастя) не має ні звань, ні титулів наважився заперечити панові професору. Як пересічний, але не байдужий, зробив це не зовсім коректно, за що редакція щиро перепрошує шановного Леоніда Тимошенка, але таки зробив. Не промовчав. Щоправда, візаві сторицею «відплатив» йому за цю некоректність.

До речі, в контексті цієї теми мимоволі згадав настанови нашого шановного професора факультету журналістики Львівського держуніверситету Йосипа Лося про те, що в цьому житті не варто зневажати нікого – навіть жебрака, котрий просить милостиню: тому що, за словами професора, той жебрак чимось тебе переважає.

Була колись у газетах така рубрика: «Зустрілися два листи». Цю практику зруйнувала комерція. Але, незважаючи на ці прагматичні обставини, два листи таки зустрілися. До речі, обидва автори, котрі не вельми симпатизують один одному, але яких, проте, об’єднує совєтська спадщина: і один, і другий переконані, що все, що проти них написано, зроблено спеціально. «За розпорядженням парткомів».

Невже, шановні пане Романе і пане Леоніде, ці парткоми для вас такі дорогі, що ви дотепер їх згадуєте?

Петро МАЦАН

 

Абетка для краєзнавця, або Моя відповідь небайдужим до давньої історії Дрогобича

Побачивши статейку В.Садового проти мене, надруковану в «Галицькій Зорі» на місці передової під назвою «Версія чи утопія, або чи не пора покласти край фальсифікації історії нашого міста?», спочатку не повірив своїм очам, адже я є автором цієї газети не менше 20 років, добре знаю і донедавна поважав її журналістів та редактора. Дочитавши до кінця, одразу все зрозумів: публікація недалекоглядного (хоч останнім часом і плідного) краєзнавця є і замовною, і провокативною, і підленькою. На користь цього говорить все: і глузливі обвинувачення професійного історика, який вклав півжиття у справу дослідження та організації історичних досліджень в Дрогобичі (чи цього не знають у «Галицькій Зорі»?); і спроба приниження професора перед його студентами: він, бачите, не так їх вчить (мабуть, самоук Садовий краще знає, як вчити істориків); і намагання принизити мене перед громадою: бережіться Тимошенка, який співпрацює з фальсифікаторами всієї України. Шептунів від влади, яку я нещодавно викрив перед фактом невігластва у питанні реанімації 900-річчя Дрогобича, також видно неозброєним оком: знайомим мені парткомівським методом зроблено спробу реабілітації дій влади, водночас попереджено увесь колектив педуніверситету, де я працюю майже 30 років, що він має справу з «утопістом та фальсифікатором». Згаданий парткомівський метод відомий з тих часів, коли такі статті передували арешту, внаслідок чого тисячі порядних учених потрапляли якщо не на ешафот, то до Сибіру. Тепер же, видно, нащадки парткомісарів потирають ручки, тішачись з успішно проведеної акції морального приниження людини.

Я принципово налаштований на те, щоб не відповідати на лайку, якою часто підмінюють предмет полеміки. Однак даний випадок є винятковим, позаяк у черговий раз принижено імідж та честь моєї праці і мого Університету. Тільки якщо перед тим це винятково робили анонімщики з «Дрогінфо», то від деякого часу за це взялася й «Галицька Зоря» (нагадаю безпардонний наїзд на мене авторства Р.Пастуха).

Тому дозволю собі акцентувати кілька моментів. Мої багаторічні зусилля щодо дослідження історії давнього Дрогобича, в результаті яких було аргументовано доведено псевдонауковість концепції 900-річчя, названо суб’єктивними, тобто належними лише одному дивакові, хай він і має професорське звання. І ось тут автори обивательського методу в краєзнавстві в черговий раз підтвердили свій аматорсько-провінційний рівень, позаяк моя концепція початків Дрогобича апробована на ряді наукових конференцій, причому не тільки в Дрогобичі; доведена численними публікаціями в ряді фахових наукових видань України (наприклад, у Києві та Львові); зрештою, вона стала наріжним каменем «Нарисів з історії Дрогобича», виданих 2008 р. Книгу рекомендувала Вчена рада історичного факультету, взявши на себе відповідальність за написане. Причому, моїм співавтором там є покійний академік Ярослав Ісаєвич, а рецензував книгу відомий історик-медієвіст зі Львова професор Леонтій Войтович. Започаткувавши в Дрогобичі археологічні дослідження, маю постійні консультації з археологами, які всі до одного підтримують методику відліку віку населеного пункту від перших писемних згадок. А хто підтримує виступи В. Садового ? Крім аматорів від міської влади та краєзнавства – ніхто. То хто тоді вводить громадськість в оману?

Залишаю на боці цілковито безграмотні, надумані та твердолобі інвективи про суперечливість моїх поглядів, позаяк Садовий не потрудився перечитати кількох десятків моїх праць, написаних у різний час (цілком симптоматично, що їх повторює у коментарях на «Дрогінфо» журналіст Ю.Федчак). Ну, а пропозицію Садового та Федчака на кшталт того, що я сам мав би подбати про підтвердження своєї концепції археологічними даними, вважаю наглою брехнею, адже хіба безграмотним чи лінивим людям в Дрогобичі не відомо про те, що саме я організував дві міські археологічні експедиції (2001 і 2003 рр.), три експедиції на Тустані, а цьогоріч відбудеться вже четверта поспіль експедиція на городищі Тептюж під Дрогобичем, в ході якої планується шурфування міських пам’яток. Про більш віддалені експедиційні проекти та результати досліджень мову не веду. Результати всіх експедицій описані, зроблено численні публікації, але ми обережні з висновками, бо наука не терпить сенсацій нашвидкуруч, що нерідко веде до головотяпства.

Цікаво, а які дослідження провів В. Садовий та його співробітники по «відкриттях» за методом ліплення пирогів? Хто дав право газеті публікувати неперевірені наклепи?

Автор публікації намагається покласти мене на лопатки цитуванням окремих старих чи нових видань, створюючи видимість, що я їх не читав, чим, зрозуміло, створює ілюзію моєї непрофесійності. Заявляю з відповідальністю: всі названі ним праці присутні у покликаннях моїх численних праць про Дрогобич, а от В. Садовий, зрозуміло, не прочитав і десятої долі того, що відомо науці, обмежуючись у своїх книжечках півтора-двома десятками публікацій, які він назбирав у своїй колекції, не переступивши порогу жодної наукової бібліотеки, відтак його статейка має характер звичайної брехні і наклепу!

Сказане стосується і цитованого та публікованого фото напису на стіні костьолу. Питання про достовірність цього напису, який відноситься до групи досить специфічних писемних джерел (так званих епіграфічних), та автентичність його інформації я обговорював у своїх публікаціях ще у 90-х рр. (тут знову мені витикають, ніби я з цим не знайомий). Крім того, потрібно знати, що у 1996 р. він був опублікований мовою оригіналу у книзі «Inskrypcje historyczne fary w Drohobуczu» (автор Т.Трайдос, Краків, 1996), то ж дослідники давно з’ясували, що це напис кінця XVIII ст., який є не офіційним актовим чи описово-статистичним джерелом тієї пори, тобто XIV ст., а наративним свідченням, що фіксує рівень історичної пам’яті дрогобичан кінця XVIII ст. Ну, а чому тоді в ньому згадано 30-ті, а не 80-ті роки XIV ст., коли направду в Галичині була встановлена перша стала польська адміністрація, також добре відомо: перші «адміністратори» прийшли і пішли, другі залишились. Не кажу вже про спосіб, в який В. Садовий дізнався про напис: йому його показав Л. Скоп. Це знову нагадує мені нещодавню ситуацію з Р.Пастухом та його «відкриттям» семантики триптиху на костьолі за зразком ОБСЄ (Одна Баба Сказала Є). Тут потрібна копітка праця не з винайдення велосипеда, а з прочитання джерел старими мовами та їх тлумачення. Смію завірити читачів, що мій опонент жодними мовами, окрім рідної української та ще, може, вуличної російської, не володіє.

В іншу пастку В.Садовий потрапляє, притискаючи мене фактами з ніби то не відомої мені книги В.Площанського. На відміну від нього, я віднайшов в архівах (відділ рукописів Віленської наукової бібліотеки АН Литви) рукописні додатки автора до опублікованого тексту, прочитав там нові свідчення. Але найбільше, чого не знає і не розуміє В.Садовий, стосується іншого: у назві книги «Королівське вільне місто Дрогобич» закладено польську кресову концепцію нашого міста, і поширював її галичанин-москвофіл, а не самі поляки. Тобто, українець підливав воду на млинок польської пропаганди в нашому краї. Довіряючи на 100% текстові, який був написаний в річищі романтичної історіографії ХІХ ст., В.Садовий вимагає від мене тепер бути патріотом Дрогобича. То хто з нас є, а хто не є патріотом Дрогобича?

Насамкінець повторю абеткову засаду моєї критики пріснопам’ятної концепції 900-річчя: якщо Дрогобичу у 1991 р. виповнилося стільки років, то це означає, що місто виникло наприкінці ХІ ст. Про те, що було на території пізнішого міста у той час, не знає ніхто, і я не боюся в цьому зізнатися, на відміну від місцевих «знавців» княжої доби. Але якщо садові, пастухи, кульчицькі чи інші «першовідкривачі» істин наведуть мені бодай декілька відкритих ними фактів, які б засвідчували наявність наприкінці XI ст. існування хоч би однієї сільської (навіть не міської) вулиці Дрогобича, то я публічно відмовлюся від усіх своїх учених ступенів і наукових звань!

Може, це ви, панове, замість мене та очолюваного мною наукового осередку, проведете за нас у липні цього року чи в наступному чергові розкопки на Тептюжі чи в інших місцях Прикарпаття? Може, ви організуєте бодай одну наукову конференцію, опублікуєте хоч одне рукописне джерело до історії Дрогобича XV-XVII ст. (як це неодноразово робив я разом зі своїми учнями та співробітниками)? Може, ви все ж таки займетеся ретельною пошуковою роботою в галузі краєзнавства ХХ ст. і не будете лізти туди, куди Вас ніхто не просить і де потрібно мати хоч якісь елементарні уявлення про джерелознавство доби пізнього середньовіччя і раннього нового часу?

Зацікавлених журналістів разом із Федчаком запрошую на історичний факультет, де всім гарантую, що за півгодини вони отримають повну сатисфакцію і ліквідують брак підставових знань з методології історичних досліджень та історії давнього і нового Дрогобича. Водночас, можу поінформувати про перипетії цькування мене за мої наукові погляди і бажання досягти істини ще в 90-х рр. минулого століття.

Неспокійним мешканцям, чи то владцям чи просто небайдужим, які не можуть заснути від того, що не зможуть відсвяткувати псевдоювілей Дрогобича, раджу зайнятися більш практичними справами, пов’язаними з добробутом міста.

На цьому і закінчую, сподіваючись, що текст буде негайно надрукований в «Галицькій Зорі». Редакцію закликаю в коментарі чи передмові публічно вибачитись переді мною. У разі відмови, залишаю за собою право захищати свою честь та гідність у судовому порядку.

Леонід ТИМОШЕНКО, декан історичного факультету ДДПУ ім. І.Франка, голова Дрогобицького осередку Наукового товариства імені Шевченка

 

Який же я у біса пасквілянт?

Для заголовка цієї репліки я перефразував відомі слова Івана Франка з його вірша «Декадент»: «Який же я у біса декадент?». Колись молодший колега і опонент великого поета Василь Щурат назвав його декадентом за те, гейби в його віршах домінують занепадницькі мотиви. На що поет відповів цим хрестоматійним віршем, бо вважав своїм «собачим обов’язком» і тут відгукнутись на неправду та голослівну критику.

Як мовиться, далеко куцому до зайця. Так і мені до нашого велета. Однак я теж маю власну гідність, котра не дозволяє залишити без реагування адресовану мені безцеремонну і необґрунтовану оцінку секретаря Дрогобицької міської ради Тараса Метика (див. його коментар до моєї статті «Гуляй, враже, як пан скаже?» у «Галицькій зорі» за 19.04.2013), що ця, лише злегка критична, стаття «з приводу», причому без жодного прізвища, ніщо інше, як… пасквіль. Ні більше, ні менше. А він має образливий, наклепницький характер. Отже, за логікою Тараса Метика виходить, нібито я когось (кого конкретно, з коментаря «догадайся, мол, сама») безпідставно образив, учинив на нього наклеп, чим заслужив собі тавро «пасквілянта». Мовляв, так тобі й треба, Пастуше!

Перше. Відколи наше конституційне право на свободу думки і слова, у даному випадку – з приводу окремих рішень і дій навколо програми відзначення Шевченкових уродин-2013 у Дрогобичі почали кваліфікувати терміном «пасквіль», від якого лише рукою подати до кримінального кодексу? Таке враження, ніби окремі місцеві чиновники за поганим прикладом найвищих столичних урядників не можуть чи не хочуть зрозуміти, хто їх найняв на роботу і за чиї гроші вони покликані чесно й віддано служити працедавцеві в особі міської громади. Тобто хто є господар і хто – слуга. Ба більше, критику деяких їхніх службових кроків вони стали сприймати за особисту образу, а в своїх опонентах убачають ледь не ворогів народу, як за страшних часів Сталіна, і намагаються закрити їм рота. Різними способами.

Черговим підтвердженням сказаного може послужити недавній випад Тараса Метика на адресу активного громадського діяча Святослава Сурми під час розширеного засідання депутатської комісії з питань освіти і культури, коли той висловив критичну думку великої кількості дрогобичан стосовно деяких питань діяльності міської влади, зокрема прозорості її діяльності та відкритості для громади. Хто-хто, а колишній журналіст і водночас нинішній чиновник, мій молодший колега за спеціальністю та місцем спільної праці в попередниці народного часопису «Галицьої Зорі» газеті «Радянське слово» мав би шанувати і поважати неоціненне значення свободи думки та слова в розвитку демократії. Її нам так не вистачає. Тим часом ту, яка ще трохи жевріє, безжалісно розтоптують. Найсвіжіший приклад – брудна закулісна історія з популярним опозиційним телеканалом ТВІ, де проглядається прагнення правлячої верхівки закрити йому рота.

Пригадуєте, як восени 2012 р. над ним висіли чорні хмари фінансових боргів. Не вдалось тоді – пробують тепер.

Не від учора відомо: гласність, критику переслідують і ненавидять лише авторитарні, тоталітарні режими. Авторитаризмом уже кілька років тривожно смердить і в Україні. Принагідно хочу згадати добрим словом гласність кінця 1980-х-початку 1990 років. Нинішні її «ріжки та ніжки» виглядають блідою копією попередниці. Тривожно розуміти й бачити: Україні все серйозніше загрожує ситуація, про яку колись влучно сказав наш поет: «Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». Принаймні цього прагне політичний режим. Якщо і вгорі, і внизу йому це вдасться при байдужому спогляданні учасників вікопомної Помаранчевої революції, нам надовго загрожує опинитись у хай недолугій, але копії спочилого в Бозі СССР.

Друге. В абсолютній більшості випадків автори пасквілів боязливо ховаються за псевдонімами або ж узагалі діють анонімно. Вони розуміють, що за написане можуть бути притягнені до відповідальності. Я ж не ховаюся, а підписався власним прізвищем, як робив це завжди. Може, достатньо хоч би цього факту, аби не ярликувати мене «пасквілянтом», за улюбленим висловом відомого поета Віктора Романюка, друже-брате демократе Тарасе Метик?

Третє. У «довгому народжуванні» статті «Гуляй, враже…» винен зовсім не Роман Пастух. Якби Тарас Метик поцікавився у редакції «ГЗ», зокрема в редактора, то міг дізнатися, коли я подав її до друку, чому вона стільки часу лежала під сукном і взагалі могла бути відхилена. Задля прояснення картини це не пізно зробити й зараз. Зрештою, а що поганого в слушному прислів’ї «Краще пізно, як ніколи»?

Четверте. Хоча в своїй публікації я жодним-жоднісіньким словом не торкнувся мистецької частини Шевченкового свята, Тарас Метик і тут затаврував мене як її «очорнювача». Що маю сказати?

На відміну від багатьох наших чиновників я постійно ходжу на різні міські заходи, залишаюся в залі до їх закінчення, бо мені цікаво і приємно. І як звичайному дрогобичанинові, і як журналістові, краєзнавцеві, письменникові. Завдяки побаченому й почутому виробив об’єктивний висновок щодо можливостей колективних та індивідуальних учасників загальноміських концертів. Ось і цього разу щиро віддаю їм належне, бо вони сумлінно й на достатньо високому рівні засвідчили свою майстерність, а я черговий раз отримав від концерту душевну насолоду. То навіщо Тарасові Метику чіпляти на мене ярлик «очорнювача» і налаштовувати їх проти автора статті? Це ж бо шита білими нитками незграбна спроба звалити все з хворої голови на здорову.

Наостанок. Залишаю за прискіпливими і, головне, обізнаними з предметом нашої дискусії читачами нагоду самим уважно порівняти мою статтю «Гуляй, враже…» і коментар до неї Тараса Метика, аби зробити власний висновок, «чия правда, чия кривда і чиї ми діти». То який же я у біса пасквілянт? Ні, не туди б’єш, Іване! Ой не туди!

Роман ПАСТУХ

Галицька зоря

 

  1. МоторМотор05-26-2013

    Як у Тимошенко офіційна історія починається з польської окупації міста, так у Пастуха демократія то сіоністичний ТВі, тьху!

  2. Вадим КилимникВадим Килимник03-09-2014

    Офіційна історія міста починається від першої писемної згадки..Хто того не розуміє! Той не грамотний, або латиною “ІДІОТУС”! Слава ГРАМТОНІЙ Україні!

Leave a Reply