Уроки Івана Франка

Franko

Принаймні двічі на рік – 28 травня у день смерті і 27 серпня в день народження – наша так звана еліта звертається до Івана Франка.

“Навіть Руси нашої не люблю, як це роблять патентовані патріоти”

Чи був Іван Франко патріотом? “Дивне запитання”, – скаже один. “І провокаційне”, – зауважить інший. “Сумніватися, чи був великий Каменяр патріотом?! – вигукне палкий прихильник “цнотливості” Івана Франка. – Ну, знаєте, панове…”.

А поза тим цей Великий Українець, який, за його ж словами, “правдоподібно походить від зукраїнізованих німецьких колоністів” (хоча вчені-літературознавці спростовують це твердження), писав: “Мій український патріотизм, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі”.

Ці слова взяті з автобіографії Івана Франка “Дещо про себе самого”, написаній свого часу польською мовою. Видана вона у книзі “Самі про себе. Автобіографії видатних українців ХІХ століття” (Нью-Йорк, 1989 рік).

Пропоную читачам розлогу цитату з цього твору письменника. Над цими словами варто подумати нашим щирим і не дуже патріотам:

“Передовсім признаюся до гріха, що мені його багато патріотів вважає за смертельний: не люблю русинів (русинами називали себе українці в Галичині – А.В.). Побіч цієї гарячої любові, що бризкає для “братнього племені” зі шпальт польських реакційних газет, моє признання може видатися дивним. Але що ж робити, коли воно правдиве? Не є я в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І через те повторюю: не люблю русинів. Там мало серед них знайшов я правдивих характерів, а так багато дрібничковості, тісної глупоти, дволичності і зарозумілості, що, дійсно, не знаю, за що я міг би їх любити, навіть не звертаючи уваги на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони мені часом з найкращою думкою вбивали під шкіру. Розуміється, знаю між русинами декілька винятків, декілька особистостей чистих і гідних всякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, лише стверджують загальний висновок.

Признаюся до ще більшого гріха: навіть Руси нашої не люблю, так і в такій мірі, як це роблять, або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб її любити як географічне поняття, для цього я є занадто великим ворогом порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоб твердити, що ніде нема такої гарної природи, як на Руси. Щоб любити її історію, для того досить добре її знаю, дуже гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства і волі, щоб як мало в історії Руси прикладів правдивого духа горожанського, правдивої посвяти, правдивої любові. Не любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи може маю любити Русь як расу, – цю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого ґатунку? Чи може маю любити світлу будучність цієї Руси, якої не знаю, для якої світлості не бачу ніяких підстав?

Коли мимо цього почуваю себе русином, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причин сентиментальної натури. Примушує мене до цього передовсім почуття собачого обов’язку. Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов’язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видавала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі. Я можу показувати своє незадоволення, можу тихо проклинати долю, що вложила на мої плечі те ярмо, але скинути його не можу, другої батьківщини шукати не можу, бо тоді б я став підлим відносно власного сумління. І коли що полегшує мені двигати це ярмо, так це те, що бачу український народ, який він хоч гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і нині бідний, слабий і безпорадний, але все-таки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах спрагу світла, правди і справедливості і шукає шляхів до них. Отже варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде на марне”.

“Приватизація” Івана Франка

Ми вже, мабуть, забули, що порівняно недавно існувала така собі СДПУ (о) – Соціал-демократична партія України (об’єднана) на чолі з Віктором Медведчуком, який очолював Адміністрацію Президента Кучми, а нині виринає з політичного небуття, намагаючись утілити в життя проект “Украинский выбор” (саме російською!), який би мав навічно “прив’язати” Україну до Росії. Так ось, саме з легкої руки об’єднаних есдеків Іван Франко … став предтечею українських соціал-демократів.

Можливо, нинішнім українським соціал-демократам це буде неприємно, але Іван Франко негативно ставився до їхніх польських і російських побратимів. Про польських соціал-демократів він казав, що це є “найтяжчі вороги”, а про других писав, що російська соціал-демократія “являється далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичним і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті”.

Спочатку Іван Франко, як відомо, захопився власне соціалістичними ідеями. У жовтні 1890 року у Львові за ініціативою Івана Франка та Михайла Павлика було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП), яка за порадою Михайла Драгоманова стала на позиції “наукового соціалізму”.

Через п’ять років після створення до програми партії було включено положення про те, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної Української держави, а в найближчій перспективі – у межах автономної провінції Австрійської імперії.

Однак соціалістичні ідеї, стверджують сучасні історики, не мали підтримки через не чисельність українського пролетаріату. А в зв’язку з тим, що духовенство фактично заблокувало партії доступ до селянства, РУРП наприкінці ХІХ століття переживала серйозну кризу.

Після смерті Драгоманова Франко звільнився від його ідейних впливів. Якщо раніше він навіть деякий час противився гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам, то тепер усвідомлював, що соціалізм не може призвести до національного визволення України, а під соціалістичними гаслами більш могутні нації можуть поглинути інші.

Свій відлік власне українські соціал-демократи можуть вести з 1899 року, коли з’явилась Українська соціал-демократична партія (УСДП). Її заснували Микола Ганкевич, Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва, а в національному питанні виступала поборником політичної незалежності України.

Сам же Іван Франко разом із Михайлом Грушевським 1899 року став чільним діячем Української національно-демократичної партії (УНДП). Вона в своїй програмі проголосила метою національну незалежність України, але в інших питаннях була типово ліберальною партією й прагнула уникати гострих соціальних питань.

Після соціал-демократів (об’єднаних) найбільше на Івана Франка “претендують” соціалісти.

1999 року, напередодні президентських виборів, у газеті “Експрес” було опубліковане моє інтерв’ю з Олександром Морозом. Одне із запитань стосувалось Івана Франка:

“ – Наскільки я знаю, Ви особисто вважаєте Івана Франка апологетом соціалізму, хоча у Вас є опоненти, які стверджують, що Франко ніяким соціалістом не був?

– Так вважати можуть ті, хто Франка не читав. Якось один із моїх виборців надіслав мені хорошу підбірку творів Франка, видану в Західній Україні ще до 1939 року і яка стосувалася земельних питань. У ній Франко виступає як чистий соціаліст. Ну, називайте його соціал-демократом, як завгодно. Якщо він говорить про небезпеку побудови соціалізму при одержавленні засобів виробництва і суспільного життя, – це ж зовсім не означає, що він відкидає саму ідею. Він говорить про збочення, які можливі і які знайшли своє підтвердження, особливо під час сталінізму. Франко – це великий масив досліджень, інформації, науки тощо. Я маю всі підстави говорити, що він соціаліст, причому соціаліст із ґрунтовною підготовкою”.

Як на мене, Іван Франко все-таки ближче стоїть до націоналізму.

У вустах багатьох слово “націоналіст” є мало не лайливим. Якщо націоналіст, то обов’язково радикал, людина крайніх поглядів, фашист, терорист, анти-демократ і таке інше. Звичайно, до справжніх націоналістів (людей, які сповідують національну ідею), це не має жодного стосунку. В цьому розумінні Іван Франко був саме націоналістом.

Явно не соціалістичними за своєю суттю та духом є слова молодого Франка:


Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара –

Нам пора для України жить.

Соціалізм як інтернаціональне явище, що його нав’язували Україні, передбачає принаймні “братерство народів”, хоча й на основі класової ненависті. Франко ж тут явно стоїть на позиціях націоналізму. Недаремно ці слова стали одним із гімнів українських націоналістів.

У відомій статті “Поза межами можливого” Іван Франко писав: “Все, що йде поза рами Нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчудження від рідної Нації”.


Коли вийде повне зібрання творів Івана Франка?

За понад ніж двадцять років української незалежності ні держава, ні політичні партії, що чубляться між собою, називаючи Каменяра своїм предтечею, ні діаспора, ні ті, хто вважає себе щирими українськими патріотами, – ніхто не спромігся видати повного зібрання творів Івана Яковича Франка.

Відомий літературознавець Василь Яременко писав про Каменяра: “Його називають титаном праці, що, подібно біблійному Мойсею, сорок років свого життя віддав невсипущій, а часом каторжній праці і невпинній боротьбі за соціальне і національне визволення свого народу. Він плекав нових борців, вів молодих митців до вершин світової культури. Щоб сучасний читач зміг конкретно уявити собі титанічність праці Франка, досить назвати кілька цифр. За все життя він написав понад шість тисяч художніх творів і наукових праць, себто кожні два дні творчого життя – новий твір. “Зібрання творів у 50-ти томах”, що побачили світ, – ледве чи охоплюють половину спадщини І.Я.Франка! Подібну працездатність до самозабуття, до повного фізичного і психічного виснаження у світовій практиці відшукати важко”. (“Українське слово”. Книга перша. – Київ, видавництво “Рось”:1994, с.26).

Отже, мова йде принаймні про стотомне (якщо не більше!) повне зібрання творів Івана Франка. Боляче спостерігати, скільки державних коштів (про інші я вже не кажу) за ці роки української незалежності витрачено на випуск російськомовної та бульварної літератури. Незначної частки тих грошей і паперу вистачило б на те, щоб пристойним накладом видати “повного” Каменяра.

Той же Василь Яременко писав про Івана Франка: “Він горів до всього, що працювало на майбутнє народу: видобував з архівних сховищ середньовічні манускрипти і писав революційні гімни, друкував томи апокрифів і писав підручник з політичної економії, записував і аналізував народні пісні і творив поезії, що ставали народними піснями, вивчав і узагальнював спадщину класиків і ретельно рецензував будь-яку художню чи наукову спробу свого молодого сучасника. Він одночасно був співробітником близько 50-ти різних європейських періодичних видань, до яких подавав численні праці, написані різними мовами, і постійно боровся за власну трибуну. Франко не міг прожити й дня без газети чи журналу, в яких би ідеологічний тон не був його. А ще треба було утримувати сім’ю, працювати, щоб заробити шматок хліба. І тоді йшов у найми “до своїх”, як називав співпрацю з народовцями, чи “до чужих”, як говорив про роботу в польській пресі” (“Українське слово”. Книга перша. – Київ, видавництво “Рось”:1994, с.30).

Будь-яка нація пишалась би таким генієм, титаном думки й давно б знайшла можливість гідним чином вшанувати його. Мова йде не про помпезні ремонтні роботи в Нагуєвичах, малій батьківщині Каменяра, які – складається враження – здійснюються лише заради того, щоб позмагатися за належність Франка до чергової партії влади, а про видання справді повного зібрання творів Івана Франка.

І тут справа не у відсутності коштів. Відсутня політична воля вищого керівництва держави, котре боїться, як за радянських часів, щоб “справжній” Франко дійшов до масового читача, бо нині ті політичні сили, які спекулюють його іменем, постали би перед електоратом у всій своїй непривабливій наготі, і навіть школяр зрозумів би тоді, що нічого спільного з Франком ці “слуги народу” не мають.

При даній ситуації в Україні сподіватися на швидке видання повного зібрання творів Івана Франка не доводиться. Оптимісти стверджують, що це станеться в 2016 році (до 100-річчя з дня смерті Каменяра), песимісти – що в 2056 (до 200-річчя від дня народження). Реалісти кажуть, що істина завжди знаходиться посередині.

Пізнання Івана Франка в українців ще попереду. Його уроки нації варто засвоїти.


Анатолій ВЛАСЮК

Тустань

  1. ясноясно05-31-2013

    Дехто із лжеполітиків навчився ховатися за віршами Франка,за іменами його родичів. Як це красиво і благородно стояти поруч із потомком самого Франка! А ви, люди, ведіться, бо повинні навчитися нарешті відрізняти зерно від полови.

  2. підтримуюпідтримую05-31-2013

    не пора жидЮлям служить

Leave a Reply