Життєві стежини Віталія Мельничука

Melnychuk

30 травня цього року режисерові Народного самодіяльного театру імені Лесі Українки дрогобицького Народного дому ім. І.Франка Віталію Олександровичу Мельничуку – виповнюється 70 літ, половину з яких віддав улюбленій справі – театрові. З цією поважною датою шановного Віталія Олександровича вітають  колеги, друзі, знайомі і, звичайно, рідненька матуся.

Віталій Мельничук – Лукаш, Алла Мельничук – Мавка. 1984р.

У селі Рогачі, Ружинського району на житомирському поліссі, що межує із Вінницькою та Київською областями 30 травня 1943 року в родини Марії та Олександра народився син, якого нарікли Віталієм. Віталій був першою дитиною у сім’ї.

Далекий 1943 рік став визначальним роком у другій Світовій війні. Батько пішов на фронт. Звичайно, виховання сина лягло на відповідальність матері у цей нелегкий час. Дитячі роки Віталія проходили у рідному селі. У 1946 році з війни повертається батько, зустрічі з яким всі чекали. Маленький Віталік про батька знав із розповідей матері. Після війни мати працювала бухгалтером, а батько кравцем-закрійником. До вподоби синові було спілкування з батьком та справа, якою він займався. Уже у п’ятирічному віці хлопчина пошив сукню, в яку одягнув свою лялечку. Згодом сільська початкова школа, яку полюбив за те, що мав можливість майже кожного дня заходити в бібліотеку і брати казки, які встигав прочитати на перервах між уроками. А якщо не встигав опанувати матеріал, то дочитував під час уроків, заглядаючи потайки під парту.

Протягом перших років навчання в школі Віталій перечитав усю доступну літературу бібліотеки початкової школи, а відтак і бібліотеки неповної середньої школи сусіднього села. Згадує Віталій Олександрович про один випадок шкільних років, коли не встиг вчасно повернути книжку в бібліотеку. Переживав, що наступного дня йому не дадуть нової казочки. А причина була простою – бібліотекар пішла швидше додому, бо працювала на 0,5 окладу. Ось так …!  Коли Віталію виповнилось 10 років, помирає батько, якого так довго чекав з війни, а потім …із заслання.

З великою приємністю В.Мельничук згадує 1957 рік, коли радіофікували їхнє село. Найбільше юнакові подобалася радіопередача «Театр перед мікрофоном», в якій звучали твори української класики. Хлопчина не пропускав жодної передачі, з нетерпінням чекав наступної. Ось тоді і зародилася мрія стати актором. Будучи ще учнем 9 класу бере участь у драматичному гуртку клубу сусіднього села, яким завідував їхній родич Степан Прокопович Мельничук. І ось перша роль – Омелько у виставі «Безталанна» І.Карпенка-Карого. Та виникла проблема із костюмом, яку мати Віталія вирішила своєрідно, пошивши із червоної скатертини, що була у сільській раді юному актору шаровари.

Після закінчення неповної середньої школи (1960р.) Віталій складає вступні іспити до житомирського культосвітнього технікуму. Спроба виявилася не вдалою. Розчарований юнак рушає у м.Сталіно (нині Донецьк), де подає документи до залізничного училища.

Та не до душі йому ця справа. Зі своїм ровесником, з яким тут познайомився, подалися в управління трудових ресурсів на пошуки кращої долі. Зайшовши в приміщення, запримітили поважного чоловіка у велюровому капелюсі, котрий їх запитав: «Ребята, кого ищете?». Хочемо вчитися – відповіли хлопці. «Так поєхали со мной» – продовжив незнайомець. Півтори години їхали трамваєм, а відтак пішки – понад кілометр через поле. «Ось шахта Чулково і Гірничо-промислове училище №30» – наголосив їхній «проводир», котрий, як з’ясувалося згодом, був директором цього навчального закладу. Того ж дня юнаків зарахували на навчання.

Два роки студій і диплом – «Машиніст гірничого комбайну та врубових машин». Навчаючись в училищі Віталія не полишає думка про театр. При першій нагоді відвідує вистави Українського музично-драматичного театру ім.Артема, де переглянув весь діючий репертуар, стоячи на гальорці. Це були перші зустрічі із реальним театральним мистецтвом, які запам’яталися на все життя. Після закінчення училища – трирічна служба в армії. Радіотехнічний батальйон у Дрогобичі, що дислокувався на «Гірці». Завершивши строкову службу (1965р.), юнак залишається у місті солеварів, з яким пов’язує свою долю на довгі і довгі роки. Спочатку працює термістом на долотному та автокрановому заводах. Відтак друзі переманюють на стебницький калійний комбінат. Шахтарська освіта далася взнаки. Одинадцять років у шахті: слюсар, машиніст шахтних машин та механізмів, майстер-підривник.

Працюючи шахтарем Віталій не забуває про театр. Якось проходячи повз магазин «Мистецтво», що на площі Ринок побачив на вітрині великий плакат з Лесею Українкою, 100-річчя від народження якої тоді відзначали. Зайшов у магазин поспілкувався з продавчинями. Напевно чимсь вразив він їх, а вони на радощах й подарували Віталію плакат зі славетною поетесою, який згодом опинився у стебницькій шахті. А бригаду, в якій працював Мельничук, почали називати іменем Лесі Українки. Та на цьому не завершується творча стежина шахтаря. Чисто випадково, проходячи біля Будинку культури, прочитав оголошення про прийом учасників у театр «Супутник». Зацікавило, вирішив зайти. Режисер театру Іван Стасенко після знайомства з Віталієм і короткого спілкування сказав: «Приходьте в суботу на репетицію».

Незабаром з’явилася і перша роль Овсія у п’єсі «По-модньому» М.Старицького. Так і почалася театральна стезя Віталія Мельничука.

Наступного 1976 року Віталій Олександрович вступає на заочне відділення самбірського культосвітнього училища, яке успішно закінчує у 1979 році (диплом з відзнакою, спеціалізація «Режисура»). У цьому ж році молодому режисеру запропонували очолити творчий колектив, де упродовж чотирьох років він зіграв декілька ролей. Отож, звільнившись від «забою», Віталій Олександрович очолює народний театр.

Першою постановкою була п’єса молдавського драматурга Й. Друце «Каса маре» («Червона кімната»), в якій він зіграв роль Павелаке. Відчувши смак режисерського фаху, В.Мельничук закінчує Київський інститут культури ім. О.Корнійчука. Протягом цього періоду здійснив низку постановок у яких виконував ролі: Микола Задорожній у п’єсі «Украдене щастя» І.Франка, капітан Скворцов у «Шельменку Денщику» Г.Квітки-Основ’яненка та ін. Десь наприкінці семидесятих увагу молодого режисера  привернула 18-річна акторка колективу – Алла Бєлова. Згодом у їхньому творчому тандемі успішно здійснили постановку п’єси Лесі Українки «Лісова пісня», в якій Алла прекрасно виконала роль Мавки, а Віталій – Лукаша. Зав’язалась творча дружба, що згодом переросла у щасливе сімейне подружжя. У 1978 році колектив уперше виїжджає за кордон у рамках співпраці із театром «Фредреум» з Перемишля (одним із найстаріших самодіяльних театрів Європи).

На початку 90 років минулого століття режисер В.Мельничук знову звертається до творчості Лесі Українки. Здійснює постановку п’єси «Одержима». А коли назріло питання про перейменування колективу, Віталій Олександрович без жодних вагань запропонував присвоїти колективу ім’я Лесі Українки. Його одноголосно підтримали актори-аматори.

За роки керівництва колективом, Віталій Олександрович здійснив понад 40 постановок творів української, зарубіжної, класичної та сучасної драматургії. Колектив є неодноразовим учасником та переможцем різноманітних театральних конкурсів та фестивалів.

З повагою і приємністю Віталій Олександрович відгукується про: Володимира Волотка, Анну Шмигельську, Івана Сеха, Віктора Власенка, Олександру Возняк, Уляну Яжик, Оксану та Івана Можаків та ін. Для багатьох акторів-аматорів В.Мельничук став справжнім наставником, торуючи їм шлях до здобуття мистецької освіти.

Нині колектив самодіяльного театру живе повноцінним творчим життям на скільки це можливо в наш час. Адже не завжди є належна увага державних керівників до самодіяльних творчих колективів. Вони функціонують, зазвичай, завдяки великому ентузіазму їхніх керівників. Прикладом цьому є подружжя Алли та Віталія Мельничуків. Алла Миколаївна є автором і постановником численних цікавих сценаріїв. Прем’єра останнього відбулася 20 травня ц.р., у День працівників культури та аматорів народного мистецтва («Такі прості історії»). Крім цього, Алла Миколаївна очолює відділ культмасової роботи Народного дому ім.І.Франка. А ще – чарівна ведуча міських мистецьких імпрез, концертів. У подружжя Мельничуків – двоє синів – Євген та Максим.

Як зазначає глава сімейства Віталій Олександрович, що «…травень для їхньої родини особливий. 26-го минає 25 років подружнього життя, 30 травня – мій день народження, а 3 червня – день народження коханої дружини».

З роси і води, Вам, шановний ювіляре!

Микола МИХАЦЬ, заслужений діяч мистецтв України, доцент кафедри методики музичного виховання і диригування ДДПУ ім. І.Франка

Галицька зоря

Leave a Reply