Нам потрібен український Ганді

Handi

Мораль і прагматизм самокритики

Якось так повелося, що в середовищі ідеологічних однодумців будь-яка критика на адресу колег опозиціонерів або ж найменші спроби самоаналізу – категорично засуджуються та характеризуються як шкідництво або гра на користь влади.

Даруйте, але тут для прикладу проситься давній забобон чи то звичай. Кажуть, про небіжчиків заведено говорити або добре, або нічого. Ще раз вибачте, але на цей раз вже за антиномічне припущення: “Може, наша опозиція тому й така кепсько-непідйомна, що про неї між собою заведено говорити лише добре або нічого?”

В цій майже антиномії є своя логіка.

Хіба ж стане чемпіоном той спортсмен, який не аналізує своїх поразок і не робить з того висновків?

Хіба ж проживе у пошані людина, яка публічно переконуватиме усіх довкола, що робить у житті лише правильні вчинки й ні про що не шкодує?

Хіба ж збереже лояльність клієнтів компанія, яка не ділитиметься з ними детальною інформацією про те, в яких саме товарах чи послугах вона вдосконалює себе для клієнта? Цим самим виробник фактично визнає недосконалість колишніх своїх товарів або незручності сервісу в минулому.

Помилково думати, що рефлексії є свідченням слабкої особистості суб’єкта. Навпаки, прилюдно виголошувати свої прорахунки дозволить собі лише сильний гравець. Так без остраху вчинятиме лише той, хто не боятиметься, що обізнаність інших про його недоліки знизить суспільну прихильність до нього.

Іншими словами, публічне визнання і обговорення своїх помилок – право сильних осіб.

Нині покійний Іван Павло ІІ не втомлювався просити пробачення за давні та нещодавні помилки католицької церкви.

Невже його авторитет від цього страждав? Зовсім ні.

Цей Папа донині залишається мірилом для живих духовних лідерів. Він ще довго буде значно популярнішим за багатьох із них, бо ж будучи наставником католиків, прийняв вольове й символічне рішення переступити пороги синагоги, протестантської церкви та мечеті.

Історії відомі й приклади прагматичнішої самокритики. Популярний нині американський телеведучий Джері Спрінгер, політик у минулому, за часів свого депутатства у Цинциннаті був запідозрений у стосунках з повіями. Після публічних розкаянь він знову обрався депутатом, а згодом навіть став мером кількасоттисячної громади цього міста.

Яка бачимо, самокритика – не лише моральний імператив відповідальної особи. Для практичних політиків значно ближчим буде аргумент про прагматичні вигоди публічних рефлексій.

Уміти визнати помилки – значить, продемонструвати волю та силу. Врешті-решт, це означає зробити заявку на фактичне лідерство.Дуже хотілося б якнайшвидше побачити перед собою опозиційних ватажків, які не будуть ніяковіти чи дратуватися від критичних запитань на свою адресу. У таких випадках вони мали б вражати стоїчним визнанням особистих помилок і розумінням шляхів їх виправлення.

Важлива деталь: самокритика аж ніяк не означає пошук цапів-відбувайлів з-поміж далеких і близьких соратників. Сильний лідер бере відповідальність на себе. Лише ж бо достойний капітан покидає палубу останнім.

Наприклад, у ситуації з “тушками” керівники опозиції мали б засуджувати не відступників. Кожна така історія має своє пояснення у прорахунках, а може й у злочинах когось з очільників.

Якщо чесно, то є великі сумніви, що нинішні керманичі наважаться на особисте посилення через самокритику. І не зроблять цього саме тому, що піти на таке зміг би лише справжній лідер.

Коли не можуть чи не хочуть очільники, то залишається сподіватися, що основним драйвером такого необхідного опозиційного катарсису може виступити лояльна до опозиції інтелігенція, яка увесь час перебувала поза управлінським, а відтак найкорумпованішим майданчиком політичного процесу в Україні.

Слово інтелігенції

Ініціатива “Першого грудня” стала прецедентом. За дискусійним столом ми побачили переважно тих, від кого давно чекали такого вчинку.

Акт проголошення ініціативи оформив колективну громадянську позицію знакових, а подекуди й легендарних осіб, які до цього у публічних виступах переважно обмежувалися лишень метафорами та евфемізмами. Без перебільшення, подія стала вчасною підтримкою занепадаючому опозиційному духу.

І хоч зараз ініціатива не демонструє бажаної динаміки розвитку, сам факт утворення майданчика для дискусії моральних авторитетів заслуговує на подяку опозиційно налаштованого громадянина.

Своєрідним продовженням ідеї, її трансформацією, а може й удосконаленням чи просто доповненням, можемо вважати “Третю республіку”. Принаймні, судячи із задекларованих принципів і завдань. Першочергова мета – започаткувати дискусію інтелектуалів для напрацювання програми перетворень.

Найпродуктивніша цінність названих ініціатив в тому, що рушіями опозиційного дискурсу повинні стати особи, які не дискредитували себе участю в управлінській політиці минулих літ.Мова про експертів й моральних авторитетів, які жодного дня не були на чиновницьких посадах.

Хтось справедливо зауважить, що “Третю республіку” створив Юрій Луценко з польовими командирами Майдану. Це факт, але основна їхня місія в даному випадку – формалізувати дискусійне середовище та започаткувати процес продуктивної дискусії.

Далі – справа за свіжими головами та їхніми думками. Інакше “Третя республіка” трансформується у черговий політичний проект колишніх і дискредитованих.

Тут також треба вказати на одну важливу обставину. Дискусійні майданчики моральних авторитетів мають обходитися хоча б без публічної участі персон, які явно засвітилися в очевидних навколокорупційних метаморфозах минулих років. Своєю присутністю вони дискредитують процес, знижують довіру до інших його учасників. Однак, це вже питання до сумління таких індивідів.

І тут знову повертаємося до властивості вдосконалюватися через самоаналіз і самокритику, які, на жаль, непритаманні прагматичним політикам.

З розвитком комунікацій навіть наймаргінальніші середовища стають все більш обізнаним, а від того значно менш наївними. Люди стають хоч віртуальними, але дедалі активнішими учасниками найпотаємніших політичних перипетій. Навіть у порівнянні з 2004 роком, нині суспільство суттєво скептичніше. І саме через те, що стало про значно більше знати.

Новий запал, свіжий імпульс опозиційному рухові зможуть надати лише ті достойники, які увесь час були поза політичним управлінським процесом, а тому не заплямували себе корупційними скандалами та міжусобною партійною шарпаниною.

Карл Мангайм, зваживши на всі іманентні чесноти інтелігента-інтелектуала, що зумовлюються його об’єктивною вищістю над рутиною політичних баталій, відводив йому “позицію сторожа, що пильнує посеред темної ночі”. Темна ніч – метафора, якою Мангайм характеризує соціально-політичну конфронтацію в найгірших її проявах.

Посеред “темної ночі”, мабуть, живемо нині й ми з вами. В образі сторожа у даному випадку – інтелігент-інтелектуал, який не має чіткої класової прописки. Перебуваючи за рамками вузьких кастово-меркантильних інтересів й володіючи відчутним багажем знань, така особа здатна до глибокого об’єктивного аналізу та синтезу інтересів конкуруючих або й ворогуючих сторін.

Саме такими “сторожами” переважно мають право називатися ті відомі українці, які ініціювали “Перше грудня”.

Саме таких осіб в ідеалі мали б об’єднати “Третя республіка” та інші ідеї такого формату.

Будучи над процесом, “сторожі” позбавлені тягаря корупційних і партикулярно-партійних залежностей. Вони ближчі до розуміння Істини без усіляких умовностей, аніж практикуючі політики, на яких тисне вантаж корупційних зобов’язань.

Вільному інтелектуалу буде значно простіше реалізувати спільно омріяну Істину, яка нині поки ще виглядає як утопія.

Систему знищить лише Утопія

Ситуація зайшла в тупик – падіння довіри до нахабної та неефективної влади не зумовлює прямо пропорційного зростання рівня довіри до опозиції.

Попри те, що серед українців кількість бажаючих вийти на протест постійно зростає, рейтинги опозиційних партій та лідерів не вражають. Адже офіційні політичні репрезентанти опозиції навіть протестною спільнотою вже не сприймаються як принципова відмінність від нинішньої влади.

Люд не вірить, що нинішні лідери опозиції зламають порочну Систему. У порівнянні з донецькими, вони лише полегшена версія корупціонерів, інтриганів і безкарних “небожителів”.

З такими опозиційними лідерами можна сподіватися хіба що на якесь полегшення – але аж ніяк не на цілковите одужання держави.

Постійна боротьба заради меншого зла виснажує українців.

Соціологія не дасть збрехати. Половина молодих людей у безнадії бажає покинути Україну назавжди, втомившись жити за принципом “аби не гірше”.

Пенсіонери навіть не мріють про якесь полегшення для себе, їхня мета – бодай якийсь достаток у їхніх дітей, а то й у внуків…

Масово українців може підняти лише Утопія.

Жодної лірики. Боротьба за реальне й буденне навряд чи підніме прибиті скепсисом маси. Суспільство важко підняти заради спроб залатати, підштукатурити чи припудрити те, що валиться на очах.

Повернути людям надію і запалити серця зможе лишень Надідея, яка сьогодні видається звичайною утопією.

Такою метою, наприклад, може стати подолання корупції.

Ця засаднича вада є механізмом самовідтворення порочної Системи. Вона ж є головною перепоною для будь-яких інших, навіть найменших якісних перетворень.

На перший погляд – банально й утопічно. Банально, тому що про це всі довго говорять, але ніхто не робить. Утопічно, тому що за нинішньої наскрізь корумпованої політичної системи, включно з опозицією, це видається абсолютно нереалістичним.

У цьому місці для розради та запалу хочеться нагадати слова французького письменника й знаного політичного оратора Альфонса де Ламартіна. Якось він сказав: “Утопії часто виявляються лише передчасно висловленими істинами”.

Як вже було зазначено, нинішні опозиційні лідери може й поділяють омріяну пересічними українцями Істину, але ж з багатьма умовностями. Саме ці умовності роблять їх такими схожими до представників нинішньої влади, а відповідно, заважають їм розраховувати на нашу підтримку.

Опозиційні менеджери з усіма їхніми пороками нагадують заіржавілий “Москвич”, який ось-ось розвалиться. Ми ж з вами, в даному випадку, наче нещасні автовласники.

Нам потрібне вольове рішення. Навіть не маючи іншого авто, слід викинути непотріб, щоб не витрачатися на безконечний ремонт.

Час почати заощаджувати на новий автомобіль. Нехай і доведеться якийсь час ходити пішки, але це вихід з пекельного кола.

Аналогічно, нехай навіть все сказане тут якимось чином і якийсь час зловтішатиме владу, але суспільне розлучення з негожою опозицією – така ж необхідна тимчасова втрата, заради творення на порожньому місці чогось принципово нового.

Справжня, а не бутафорна боротьба за реалізацію нині ще утопічної Істини стане можливою, коли на її вістрі буде особа чи група осіб з-за меж нинішньої порочної Системи.

Це ті “сторожі у темряві”, які нічим не зобов’язані Системі. Лише таким до снаги окреслити і реалізувати Утопію, яка згодом виявиться лише відтермінованою в часі Істиною.

Хоч ми формально й суверенна нація, нам конче потрібен свій Ганді.

Знайдуться скептики, які скажуть, що недосвідченим управлінцям не під силу змінити нашу гіпостазуючу Систему. Так, справді, рутина з ламання й будівництва не для них. Їхня функція – повести за собою й виступити моральними гарантами перетворень.

Хіба Вацлав Гавел був не письменником, а Лех Валенса – не електриком? Чим це їм завадило?

Два десятиліття тому ми втратили свій шанс. З того часу живемо у суцільний “темряві”.

Однак, у нас є свої ганді, гавели та валенси. Звісно ж, йдеться про умовну схожість. Жодних панегіриків конкретній особі. Це звичайна відповідність такої людини образу вільного інтелектуала з належними моральними характеристиками.

Насправді, їх у нас достатньо. Головне, щоб наші “сторожі” і надалі єдналися у колективних вольових імпульсах – і в один відповідальний момент реалізували суспільний запит на досягнення Істини.

Поки це звучить як утопія.

Але як закликав нас чи то Че Гевара, чи то Жан Дювіньо на пару з Мішелем Лерісом: “Будьте реалістами – вимагайте неможливого!”

Михайло Басараб, спеціально для УП

  1. прийшла головеша по розумприйшла головеша по розум06-20-2013

    Ганді у нас був, але жидва і її посіпаки зробили з Ющенка відщепенця. І це добре, бо всі оті памаранчеві кириленки, безсмертні, парубії визнали свою неміч -лягли задля зарплати під капітельманів. Про червоненків і гриценків вже можна не згадувати. Всі вони прекрасно працювали на своїх місцях, але саме Ющенко був поганий. При ньому було так погано, що тепер плачуть гіркими сльозами при януковичах. Захотілося мати злодЮлю, яка виїхала на чужій популярності і чужій ідеології? Маєте.

  2. вже на пенсіївже на пенсії06-21-2013

    Дякую,що пояснили все про наше “хорошо сегодня”. Але хочу знати і далі,як ви такий обізнаний,хто по-вашому в змозі повернути колесо історії.Бо ганити ми всі добре вміємо, а от щось путнього крім -мани,-мани, -мани-впереміжку із нецензурщиною-трохи піднадоїло всім. Скажіть щось нове і свіже.

  3. отакотак06-22-2013

    Колесо історії повернуть незазомбовані виборці. Менше було довіряти жидві і більше собі.

Leave a Reply