Характеристика лїтературної дїяльности Івана Франка.

Franko

Ювілейний виклад Д-РА СМАЛЬ СТОЦЬКОГО.

Початки лїтературної діяльности д-ра Івана Франка падуть саме в пору, коли питанє: чи жи­ти, чи згинути нашій нациї, поставлене було так грізно, як нїколи доси в цїлій істориї укр. народу.

Під конець 60-их і з початком 70-их років минулого столїтя давні сьвятоюрцї — а вони становили майже загал галицько руської інтелї­ґенциї — почали чим раз явнїйше перетворюва­ти ся в москвофілів. Народовцїв було дуже мало, тай їх народовство було дуже слабе, поверховне, виявлялось хиба в козакофільстві та в оборонї народної мови перед насьмішками “твердоруської партиї”. Уся галицька інтелїґенция народом, його житєм, його економічними, культурними, та хоть-би національними справами і інтересами майже зовсїм не цїкавила ся і не займала ся. Сьвіто­гляд її був незвичайно вузкий, бо майже зовсїм незнайома була їй новійша європейська лїтерату­ра, тай таки майже нїяка лїтература взагалї. Вис­шої осьвіти поза те, що давали тодїшні школи, анї слїду. В масах народу цїлковитий брак на­ціональної сьвідомости. Тїсний, стухлий дух віяв всюди по Галичинї, доґматичний спосіб думаня держав в мурах природні духові сили.

Все те відбиваєть ся також в писанях тодїшних письменників. Федькович замовк, у инших брак горячого чутя, бездушність, млавість, а про якунебудь лїтературну технїку тай про письмен­ну мову нема що й говорити. Ми бачимо цїлко­витий занепад духового житя української нациї в Галичинї.

Серед таких обставин, дуже некорисних для розвитку хочби якого таланту, д-р Іван Франко ставить в “Друзї” 1874 го р. перші свої лїтера­турні кроки. Що талант Франка не знидїв і не заснїтив ся, як богато инших, а розвинув ся так широко, так всесторонно, так сильно, а д-р Іван Франко став тепер найбільшою окрасою україн­ської літератури, се треба завдячити перед усїм таки надзвичайній величинї самого таланту, а від­так Драгоманову, що якраз в той час (в полови­ нї 70-их років) навязує нитки з галицьким моло­дим поколїнєм, а нарештї також — хоча як се видасть ся може парадоксальним — і указови з р. 1876-го, що ним заборонено в Росиї україн­ську мову. Нечуване в істориї жадного народу насильство, яким вже раз на завсїди гадали зло­жити в домовину українську нацию, потягнуло за собою зовсїм несподївані, для Росиї дуже не­бажані, а для української нациї навіть дуже спа­сенні наслїдки.

Драгоманов в своїх листах, поміщених в “Друзі”, кинув в Галичину відразу таку масу но­вих, а для тодїшних Галичан просто диких тео­рій, піддав тілько ріжнородних ідей, що зараз та­ки звіяла ся страшна буря, якою прочистило ся повітрє, а живчик народного житя почав сильнїйше бити. Його враз з иншими, дуже талановитими і широко осьвіченими людьми викинула зга­дана заборона української мови за границї Росиї і якраз через те українська справа виступила на европейській аренї.

Програмові та полїтичні працї Драгоманова, а ще більше його критичні, чисто наукові, істо­ричні, історично-лїтературні розправи кидали но­ве сьвітло на нашу минувшину, розкривали нові горизонти, вчили розуміти нашу історию і пізна­вати нашу теперішність, заглублювати ся в інте­реси живих людий, розуміти їх. Горяча і невмо­лима проповідь щирої праці для добра і піддви­гненя рідного народу друкованим словом, а ще більше підтримувана величезною кореспонденциєю Драгоманова осягнула те, що спершу невеличкий гурток молодих людий з Іваном Франком на чолї почав пильно читати, студіювати, звертати свою увагу на насущні потреби народу і брати ся до реальної працї. Тверезий, ясний, трохи скептичний ум Драгоманова, незвичайно обємисте солїдне його знанє, його завзята пропаґанда щи­рости, простоти, постійности в сповнюваню при­нятих на себе обовязків, явного і рішучого ви­словлюваня своїх переконань і поступованя згі­дного з тими переконанями, сї наскрізь етичні прінціпи в житю просто зачарували той молодий гурток, що з найгорячійшим запалом і твердою вірою в будуччину української нациї, піддаючи ся духовному проводови Драгоманова, кинув ся до працї. З фанатизмом прозелїтів нового євангелія, з завзятєм очайдухів починають вони відразу лю­ту боротьбу з неуцтвом і поверховностю та не­щиростю інтелїґенциї, кидають визов в очи цїлої суспільности, в рідкій формі висказують нечувані доси, “єретичні, беззаконні думки, порушують “страшні” питаня про дарвінїзм, про авторитет, про нові порядки в житю, про обовязки людий перед людьми, про шуканє нових доріг, про ко­нечність науки і осьвіти і змушують до думаня, до обрахунку з власним сумлїнєм. Серед гнилого супокою, слїпої байдужности нараз стало чути клекіт боротьби, гомін все нових кличів, все но­вих конфлїктів.

На тім ґрунтї зріс, в той ґрунт запустив Іван Франко глубоко своє корінє, з нього тяг­нув усї соки, на нїм розвинула ся і з нього ли­ше зрозуміла уся його лїтературна дїяльність.

За цілих 40 лїт бачимо у Франка горячко­ву працю на всїх областях духового житя. Він і поет і повістяр і критик і публицист і учений історик лїтератури і етноґраф і економіст і фі­льософ і педаґоґ і популяризатор, а сам спис його усїх творів виповняє цїлу книжку.

Не будемо подрібно розбирати усїх його творів — на се треба би дуже богато часу, — а мусимо сьогодня вдоволити ся загально характе­ристикою його лїтературної дїяльности, добутою уважним читанєм сих творів.

Франко, се перший у нас письменник, що займав ся письменством не лиш так собі від не­хочу, для заспокоєня хвилевих поривів, для осо­лоди житя, а віддав себе цїлого лїтературі. Тим то пояснюєть ся та незвичайна, нечувана і не­видана у нас доси плодовитість його таланту.

Із його творів бє перед усїм в очи вели­чезна начитаність в усїх европейських лїтерату­рах і виїмкове у нас доси лїтературне образо­ванє. Що найкращі квітки, які лиш денебудь в сьвітї зглянуло його бистре око, пересаджував він зараз на наш лїтературний і культурний пу­стар то чудовими перекладами з усїх сьвітових лїтератур, то умілим нащепленєм нових лїтера­турних напрямів, нових форм, нового духа на наших простеньких дичках. Із некультурного пустару під його умілою, дбалою і старанною ру­кою зробив ся на наших таких очах чудовий парк. Франко, се перший Европеєць в нашій лї­тературі, він зевропеїзував нашу лїтературу.

Талант Франка переважно публицистичний в тім змислї, що він “в кождім часї дбав про те, щоби відповісти потребам хвилї і заспокої­ти злобу дня; він виходив на всяку арену, коли боротьба була потрібна для проясненя справи, дбав наперед усего про теперішність, про сучас­них людий, бажав обвяти цїлий круг людських інтересів. З того виходить также, що він в кож­де своє слово вкладав якусь цїль, якусь тен­денцию.

Драгоманов і социялїстична критика су­спільного ладу, з якою запізнав ся Франко, за що приняв — мимоходом сказавши — найбіль­ше таки від своїх страшні, нечувані муки, хоч властиво він нїколи не належав до вірних тої релїґії (основаної на доґмах ненависти та клясо­вої боротьби) і мав відвагу серед насьміхів і на­руги її адептів нести сьміло свій стяг старого, щиролюдського социялїзму, опертого на етичнім широко гуманнім вихованю народних мас, на по­ступі і загальнім розповсюдженю осьвіти, науки, критики і людської та національної свободи (а не на партийнім доґматизмі проводирів, не на бюрократичній реґляментациї всеї людської бу­дущини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої „сьвітлої будущини“ (Мій Ізма­раґд VIІІ) — дали напрям його талантови, дали также вказівки, де шукати в житю контрастів, конфлїктів, потрібних для твору штуки.

Перед його очима розкриваєть ся цїлий Океан кривд, горя, темноти народу. І Фран­ко — знов таки під впливом реалїстичного на­пряму в лїтературах західної Европи — почав малювати реалїстично і вірно темні, нездорові сторони нашого житя — а таких, як знаємо, бу­ло безлїч, огріваючи ті малюнки власним чутєм, надиханим глибшою ідеєю, розбуджуючи в душі читачів певний настрій, проникаючи в саму гли­бину, у саму душу людини, аби зрозуміти моти­ви її поступованя.

І заглянув він глибоко в серце, душу наро­ду, але найвиразнійше уміє він читати в своїй таки власній душі і в душі сучасної галицької інтелїґенциї тай дрібної півінтелїґенциї. Франко се перший поет-письменник інтелїґенциї в нашій лїтературі. У него в перший раз зовсїм ясно виступає также український нарід вже як нация з своїми полїтичними, економічними і культур­ними інтересами і ідеалами. Малює-ж він залюб­ки всїх тих, що в потї чола працюють і про­сьвітку не мають.

Страшними красками малює він оплаканий полїтичний, економічний і культурний стан укра­їнського народу.

Народе мій замучений, розбитий,

Мов паралїтик той на роздорожу

Людським прозирством нїби струпом вкритий.

Його до живого діймають страшні мораль­ні хиби народу, як от

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував…

і богато, богато инших. І як пророк Мойсей кличе він :

Горе вам, непокірні, палкі,

Загорілі і вперті,

Тим упором мов клином самі

У нутрі ви роздерті.

Як кропива ви руку жжете,

Що мов цьвіт вас плекає,

Як бугай бодете пастуха,

Що вам паші шукає…

Ви послів і пророків Його

Побєте все камінєм…

Длятого найважнїйшою, найпильнїйшою справою уважає Франко моральну об­мову народу.

Не час тепер ховати

Поганих струпів.

Сьмілою рукою

Розкрить їх треба

мимо стиду й болю

Всю гниль нещадно з тїла виривати.

І розкриває він ті струни на душі інтелї­ґенциї, де, як сам каже, так мало найшов прав­дивих характерів, а так богато дрібничковости, тїсного материяльного еґоїзму, дволичности і гординї. Рабська вдача, підлість, нїкчемність, не­культурність інтелїґенциї викликують страшні зойки його душі на вид, що

Усї ми племя сонне і боляще

І маловірне…

Байдужність сїрая куняє на могилї,

А кров із руських ран все рине, рине, рине.

Длятого в його піснї все дзвенить лиш біль і жаль і туга, а він сам таки ось як ха­рактеризує нуту своїх творів словами, вложе­ними в уста загалови інтелїґенциї:

Сумоглядні ваші співи.

Все лиш горе та неволя,

Мов нема нїяких цьвітів

Крім бодяча серед поля.

Чорним вкривалом жалоби

Ясне небо ви закрили,

В людських серцях горе, злобу

Й зопсутє лиш ви відкрили.

Замість радощів, любови

Всїх до бою зовете ви.

Прийшовши однак раз до переконаня, що

нїхто ще

Плачем своєї долї не відпер,
починає він завзяту боротьбу і всїх зове до бою. Дуже характеристичні тут отсї слова поета, звер­нені до Підгіря в поемі Нове Житє:

Як радо дав би я для щастя люду твого

Пролити хоч сейчас всю кров із серця мого.

Та бо минув той час, коли лїком

Була кров чиста й щира на проказу.

Не жертви треба днесь, а бою з злом!

І ось цїле його

Житє воєнним табором тягло ся,

То тут, то там противник прискіпавсь;

Я боронивсь, нераз мав перемоги,

Та часто й падав ворогам під ноги.

Війна! Вона не дасть, бач, гнить і скнїти,

Все гонить до нових стремлїнь і змін,

В огонь житя, що гріє, жре і сьвітить

Усе нових докидує полїн.

Хто з злом не боресь, той людий не любить!

Лиш боротись значить жить. Vivere memento!

Оттак Франко захвалює боротьбу, захва­лює війну. І боров ся він дуже завзято, боров ся цїле своє житє. Тай було бо з ким і з чим бороти ся; було у нас аж занадто богато пред­метів його ненависти.

Ненавиджу я все, що звесь лукавість

І кривда й лад нелюдський та підкупний.

Ненавиджу я всю тоту неправість,

Що чоловіка пха на путь непутний,

Що плодить в душах підлість, брехнї, зависть,

Крутїж отой могучий, каламутний.

Не в серцї людськім зло! А зла основа;

Се глупота й тота міцна будова,

Що здвигнена людьми і їх же губить.

Се зло й тобі прожре до кости тїло.

Щоб ти зненавидїв його і бивсь з ним сьміло.

Хто з злом не боресь, той людий не любить !

Франко отже поет боротьби, він заразом фанатик моралї в думках і дїланю, що контро­лем своїм сягає глубоко в душу, в сумлїнє, він фанатик працї.

Тим пояснюєть ся, що позитивних типів в творах Франка дуже мало: Андрій Темера, адвокат Рафалович, учитель Омелян Чимчикевич, старий сьвященик в Панських Жартах, Хаім, Шая Ляйб в поемі По людська, а найкращим, найсимпатичнїйшим позитивним типом в його творах є сам таки Франко (Зівяле листє, Іван Вишенський, Поєдинок, Похорон, Мойсей…).

(Конець буде.)[«Дїло» 1.07.1913]

[«Дїло» 2.07.1913](Дальше).

Найзавзятїйшу боротьбу зводить Франко сам з собою. “Жало те невмируще критицизму і скептицизму”, яким Франко дотикає ся всьо­го, а всього — воно-ж становить найважнїйшу рису його творчости — запускає він найглубше в свою таки власну душу. І на тім тлї повстали найкращі його твори, що роблять нам Франка таким незвичайно симпатичним, де він розкриває нам усю свою душу, говорить із щирого серця і підносить ся на найвисший щебель поетичної творчости.

Поминувши незвичайну нїжність і красоту Зівялого Листя, де Франко зовсїм не реторик, як се можнаб сказати про деякі инші його вірші, а правдивий поет з найглубшим чутєм, з мистець­ким зображенєм дуже глубокого чутя, зверну тут увагу на чудові поеми, що мають просто сьвітове значінє, бо займають ся питаними все­людськими, де він знесилений журбою, роздер­тий сумнївами, битий стидом, з почутєм цїлкови­тої безвідрадної самоти і сирітства духового, зі зраненим серцем, зневіривши ся вже навіть на хвильку, по страшній внутрішній боротьбі, по ве­ликих душевних муках всетаки приходить в рів­новагу, даючи собі відповідь не лиш на питаня :

Чи вірна наша, чи хибна дорога,

Чи праця наша підійме, двигне

Наш люд, чи мов калїка та безнога

Він в тім калїцтві житиме й усхне?

І чом відступників у нас так много,

І чом для нас відступство не страшне?

Чом рідний стяг не тягне їх до свого?

Чом працювать на власній ниві стид,

Але не стид у наймах, у чужого?

І чом один на рідній ниві вид:

Безладє, зависть і пиха пустая

І служба ворогу, що з нас же й кпить?

але і на питанє, яке містить ся в „проклятім, льогічнім безконечнику, що коштував його бога­то безсонних ночий, богато важких дум“, а саме, чи тому голодний і бідний наш народ, бо темний, чи темний він длятого, що бідний, до чого отже вперед брати ся, чим і як йому помочи.

Займаєть ся він тою найважнїйшою спра­вою свого житя, своєї власної душі, поминувши богато менших думок в чотирох великих поемах: Іван Вишенський, Смерть Каіна, Похорон (Поє­динок) і Мойсей, що з тої причини становлять одну цїлість, оден цикль.

Насамперед в Івані Вишенськім Франко про­аналїзувавши дуже докладно, на лад фільософіч­ний питанє, чи по великих душевних бурях уда­ти ся йому “до тихої пристани, до якої нена­станно здавна, здавна він тужив”, куда не долїтав би „гомін бою житєвого“, де

Зчезлоб все дрібне, болюще,

Що чутє в душі ворушить

І увагу відвертає

Від найвисшого єства,

і там лиш про „постійне, супокійне і величне“ ду­мати, чи у время люте, хоть не сьвіточ він та не месія, бути старим борцем незломним, спасати матїр і “на перехрестній дорозї показувати на­родови, яким шляхом має йти“, — проголошує житєву правду, що „помимо невдяки, непокірно­сти, зневаги і тупої нетямучости народу в най­тяжшую годину, в непрозору, люту скрутну свою матїр (Україну) покидати“ не вільно! І зриваєть ся до розпучливого крику до послів, що зника­кають на барці з його очий,

Стійте, стійте !

Завернїтесь !

Я живу ще!

По старому

Ще кохаю Україну,

Решту їй житя віддам!

В поемі Смерть Каіна, проаналїзувавши знов таки чисто фільософічвим способом питанє, чи в знаню шукати раю, щастя, супокою, дохо­дить Франко до висновку, що не плоди зна­ня, що

Всї відразу попелом розсїлись,

Огнем розприсли, розлились смолою,
що

Потоки крови

І море слїз значать їх путь,
що через них

кождий ще лютїйший

Стає, озвірює ся на весь сьвіт,

Мордує, ріже, та кує в кайдани,

Валить і ломить те, що другий ставив,

Палить, руйнує — просто божевільний!
бо знаня найперші дари — кров, рани, смерть, — що отже не плоди знаня, а плоди дерева жи­тя дають ту силу людям, що смерть їм не страш­на, бо вкусивши плодів з дерева житя

Вони на смерть ішли мов на весїлє.

Вмирали з усьміхом.

Із ран, із мух

Вони катів своїх благословляли. —

Чутє, великая любов — ось жерело житя!
А те

Жерело житя ми маєм в собі!
І не треба

Нам у рай тиснутись, щоб його дістать

В небі, чи за морем

Шукають раю, щастя, супокою,

Шукають того, що лиш в серцї своїм,

В любві взаїмній можуть ізнайти.
Отже

Покиньте плакати по стратї раю!
Бо той рай

То жерело безбережного горя!

В Поєдинку бачимо, як Франко бєть ся думками, чи „як підданий найвірнїйший“ має бу­ти нїчим, іти під стягом законної власти, спов­няти свій обовязок найсьвятійший і кричати — смерть бунтарям!“, чи робити сьвяте визвольне дїло, — і каже, що

Лиш за високе дїло,

За волю люду…

За хлїб для бідних, за добро обдертих

Правдивий Мирон бєсь.

Лиш на тирана в оборонї жертви,

На кривду в оборонї правди стане

Правдивий Мирон, не злякаєсь смерти.

І кулею прошиблена сьвятою,

Оттою кулею, що осьвячена

До найсьвятїйшого за людкість бою,

Зчезати мусить всяка твар мерзена,

Усякий привид злудної уяви

І пересуд і вся мара злиденна.

Мирон як підданий найвірнїйший се отже при­вид злудної уяви і пересуд !

Нїщо єси, зчезай же до нїчого!

Питанєм бунту і зради займаєть ся Франко в дуже спорідненій з Поєдинком поемі Похорон.

Франко піднявши хлопський бунт „за пра­ва людий, за волю, аби своєю кровю всїм купи­­ти долю“, „зрадив люд закутий, братів покинув, видав на різницю“, бо він пізнав, що се “була-б побіда мас,

Брутальних сил, плєбейства і нетями,

А так не хтїв я побідити вас.

О, я пізнав, що так вас побідивши,

Своєї місиї я несповню,

Що ворога я посаджу на тронї,

Під власний дім підкину я вогню.

Я бачив як ті лицарі завзяті,

Що йшли в вогонь, що бились як орли,

В душі своїй були і темні й підлі,

Такі-ж раби, як уперед були.

Я бачив, що якоїсь іскри треба,

Щоб душі їх розжеврить, запалить,

Щоб вуголь їх в алмаз перетопив ся.

З такими б тільки міг я побідить!

І я зломав той знаряд непридатний,

Спокусу дешевих побід відверг,

Бо краща від плебейської побіди

Для них була геройська смерть тепер.

Чого не мав сей люд до повної побіди ?

Фізичних сил ? О нї, він мав їх тьму.

Лиш ідеалу брак, високих змагань, віри,

І се, панове, се я дав йому.

Бо з роду я плебейства ворог, рад

Його знївечить у самій основі,

Від перших лїт, коли в мнї тямка встала,

З плебейством я воюю без упину.

Франко засуджує отже боротьбу бруталь­них сил, бо прийшов до переконаня, що

Тілько праця головою

Перемогу всю нам дасть!

Нарештї в Мойсею подає Франко, знов та­ки по найдокладнїйшій фільософічній аналїзї, чу­дову, по мистецьки викінчену, високо поетичну, цїлою своєю істотою відчуту синтезу усїх тих тяжких дум в позитивнім змислї.

О Ізраілю, якби ти знав

Чого в серцї тім повно!

Якби знав, як люблю я тебе,

Як люблю невимовно !

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В тобі дух мій, будуще моє

І краса і держава !

Я-ж весь вік свій, весь труд тобі дав…

У незломнім завзятю

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духа печатю.

Все найкраще, найвище, що знав,

Я у тебе вкладаю,

Я люблю Тебе душе, повнїйше,

Нїж сам Бог наш Єгова!

Я без вибору став Твій слуга,

Лиш з любови і туги…

Я Ізрайлю від тебе собі

Нїчогісько не хочу,

Я від тебе невдячність прийму

І наруги і рани…

Бо люблю я тебе не лише

За твою добру вдачу,

А й за хиби та злоби Твої,

Хоч над ними і плачу…

Так отже не самотним роздумуванєм про постійне і величнє, не знанєм, не вірною службою законній власти, не побідою брутальних сил мо­жем ми здобути щастя-рай для себе і для народу, а горячою великою любовю, розжеврюючи в душах народу великі ідеали, високі змаганя, нївечучи всї плебейські інстинкти, пере­творюючи темних і підлих рабів, в ідейних ли­царів-запек, вкладаючи в нарід все найкраще, все найвище, хто що знає, віддаючи на се весь свій вік, весь свій труд, а не зважаючи на не­вдячність, наруги і рани.

Франко вимагає отже від кождого суспіль­ної працї.

Суспільна праця довга, утяжлива,

За те-ж плідна, та головно — вона

Одна лиш може заповнить без дива

Житє людини, бо вона одна

Всїх сил, всїх дум, чутя, стремлїнь людини

Жадає, їх вичерпує до дна…

Лиш хто любить, терпить,

В кім кров живо кипить,

В кім надїя ще лїк,

Кого бій ще манить,

Людське горе смутить,

А добро веселить —

Той цїлий чоловік!

Лише в тій тїсній звязи можна названі по­еми добре зрозуміти. Щойно із тісної звязи сих поем заблисне уся чудова велич таланту Франка.

Дуже важне для розвитку Франкових по­глядів се, що коли він спершу більшу вагу при­кладав материї — тими питанями він і в сих поемах дуже докладно займаєть ся, то тепер понад материю підносить духа словами:

Що лиш духа кормильцїв з усїх

Я собі вибираю,

Та хто духа накормить у вас,

Той зіллєть ся зо мною !

В Мойсею сам Франко дає нам также від­повідь на знане своє Nie kocham Rusinоw, na­wet Rusi naszej nie kocham. Він не любив Руси­нів таких, якими вони були, не любив “ту расу без гарту і сили волї, так мало спосібну до по­лїтичного житя на власнім сьмітю, а таку плід­ну в усяких перевертнїв…”, він не любив Руси за те, що “так мало в істориї Руси прикладів правдивого громадяньского духа, правдивого по­жертвована, правдивої любови”. За те ж ось як горячо любить він Русинів і Русь таких, яки­ми він рад їх бачити !

Його любов не конвенціональна, а чиста, щира любов!

Нї, хто не любить всїх братів

Як сонце боже, всїх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!

Невмирущим своїм жахом критицизму й скептицизму він досягнув і сьвятого свого чутя любови.

Се жало веде його нераз аж до того, що він думав і говорить наперекір, а що знов таки треба визначити як характеристичну рису його вдачі. Найлїпше дасть ся се бачити ось на яких прикладах. На перекір словам псаль­ма Блаженъ мужь, иже не идетъ на советъ нече­стивыхъ — Франко якраз каже:

Блажений муж, що йде на суд неправих,

І там за правду голос свій підносить,

Що безтурботно в соньмищах лукавих

Зацїплії сумлїня їх тормосить.

Хоть Франко обдарував нашу лїтературу найщирійшими, найгарнїйшими перлами свого чутя, то все-ж таки розум, як ми про се на кождім кроцї маємо нагоду переконати ся, бере у него перевагу над чутєм. Франко сильний розумом, що аналїзує кожде чутє і дає фільософічні синтези. Він перед усїм твердо ві­рить “в людський ум робучий”. У веснянцї До­ля, сїючи розум, висказує бажанє:

Ти розуме бистроуме,

Порви пута віковії,

Що скували думку людську!

Двигни з пітьми люд робучий,

Двигни з пітьми та до мене!

Розхитай в нім ясні думи,

Розрости бажаня волї,

Виплекай братерську згоду,

Поєднай велику силу,

Щоби разом дружно стала,

Щастя, волї добувала!

Ще яркійше осьвітлимо напрям лїтератур­ної дїяльности Франка, коли звернемо увагу на погляд Франка про завданя поезиї і лїтератури взагалї.

Сучасна пісня не перина,

Не госпітальнеє лежанє, —

Вона вся пристрасть і бажанє

І вся огонь і вся трівога,

Вся боротьба і вся дорога,

Шукане, дослїд і погонї

До мет, що мчать по небосклонї…

Не можу вкінцї не згадати про велику педаґоґічну вартість Франкових творів. Він лагодив ся на педагога, та не в школї мав розвивати ся його педагогічний талант; він став учителем народу.

Та не дасть ся заперечити, що над усею його лїтературною дїяльностю тяжить — скажім се словами таки самого Франка, висказаними в вправдї про дїяльність инших письменників проклятє зацофаного осередка, непочатого пе­релога. Його горяча душа рвалась до суцїльної, гармонїйної, широкої дїяльности, — дїйсність ставила його перед самі урізки, щерби, прогали­ни; він кидав ся на всї боки, заповнював прога­лини, латав, піднимав повалене, валив те, що поставлене не до ладу, будував нове, шукав спо­собів підняти до роботи більше рук. Велика си­ла оттак розбилась на дрібні окрушки. Така до­ля усїх людий перехідних епох, пори “тяжкого перелому”, в якій Франкова приходило ся пра­цювати.

Ще мушу піднести одну з найбільших його заслуг, а саме ту, яку Франко поклав для ви­ робленя, очищеня, збогаченя нашої лїтературної мови, для виробленя і збогаченя лїтературної технїки і форми. Без пересади можна сказати, що наша теперішна лїтературна мова се мова Франка. У него вірш повний нїжности, мельо­дийности, ґрациї, проза відзначаєть ся високим поетичним летом, а форма найріжнїйша, блиску­ча. Із нашою недавно ще так дуже невиробле­ ною мовою, над якою посьмішкували ся такі як Аз Покой як над діялєктом, зробив він дїйсно те, що прирік:

Діялєкт, а ми його надишем

Міцю вуха і огнем любови,

І нестертий слїд його запишем

Самостійно між культурні мови.

І справдї!

І коли сегодня наше рідне слово блиско­тить богацтвом, красою й силою, находить від­гомін у серцях соток тисяч синів України, здо­буває собі право горожаньства серед цивілїзо­ваних народів, коли ми тепер вже нациєю, коли наша суспільність, особливож молодїж жила ідейним житєм, плекала високі ідеали народні, коли цїле духове житє української нациї стало таке, що вона піднявши ся із тяжкого занепаду сягає рукою по найвисші плоди цивілїзациї і культури, то дякувати за се перед усїм треба Франкови.

Сорок лїт він трудив ся, навчав

Весь заглублений в собі,

Щоб з рабів тих зробити народ

По Твоїй уподобі.

Сорок лїт мов коваль він клепав

Іх серця і сумлїня.

Сорок лїт він був певний і вів,

Хоч на слїпо, та вірно…

Тільки бачучи люд у ярмі

Його серце болїло.

Так з низин тих мрачних і лячних

Він хотїв їх піднести

Там, де сам став, до сьвітлих висот

І свободи і чести…

Все що мав у житю, він віддав

Для одної ідеї,

І горів і яснїв і страждав

І трудив ся для неї.

Вплив його був доси величезний. Усе, що є тепер у нас, носить на собі його духа пе­чать. У Франкови українська нация шанувати-ме завсїди

Товариша у боротьбі за волю,

Войовника, шо був проводир нам,

І сївача, шо сїяв кращу долю,

Будівника, що клав величний храм Будущини.

«Дїло», 1.07.1913–2.07.1913

Збруч

Leave a Reply