Що спільного між поезією та політикою, на прикладі Франка

Franko

Виступ на ФранкоФесті, 22 липня 2013 р.,Судова Вишня
Відповідь на питання «Що спільного між поезією і політикою» залежить від того, якою мовою питаємо. З формальної точки зору, в українському випадку спільними є три букви – бо українська «поезія» виводиться з грецької ποίηση. Натомість у західноєвропейських мовах кількість звукових співпадінь між «поезією» та «політикою» є більшою, бо обидва слова виводяться, відповідно, з латинського poetica і politica – де, як бачимо, спільними є усі літери, окрім двох.

Цю різницю знали усі, хто кінчили гімназію до другої світової війни. Тоді в основу гімназіальної освіти лежала муштра класичних мов, і тяжко було би знайти освічену людину, яка б не мала бодай рудиментарного знання греки і латини. Франко знав обидві мови блискуче – що, серед іншого, підтверджують часті цитати з обох мов у його творах. Відповідь на це питання він, напевно, почав би з того, що саме питання сформульоване неправильно.

Сьогодні середньостатитичний інтелігент відрізаний від античної спадщини – остання твердиня латини, католицька церква, відмовилася від неї у 1960-х, після Другого Ватиканського собору – а тому цих тонкостей уже не знає і не розуміє.

Ця мала деталь служить ще одною ілюстрацією, наскільки минуле відрізняється від сучасного. Як писав класик, «минуле – чужа країна». Щоб розуміти його, ми маємо вчитися мови минулого, тобто розуміти його у властивих йому термінах і поняттях. Бо інакше наше питання до минулого будуть позбавлені смислу.

Це стосується зв’язку між поезією і політикою. Ми припускаємо помилково, що цей зв’язок існував завжди і всюди. Історик же скаже, що пов’язання політики і поезії є відносно новим явищем. Платон забороняв поетам вхід у свою республіку, бо поетам не можна вірити і вони своїми фантазіями шкідливо діють на молодь. Існувало навіть поняття «licentia poetica» – право на поетичну вольність. Поети виконували роль, які зараз виконують автори тріллерів чи пригодницьких романів – т. забавляли публіку цікавими історіями. Нерідко вони робили це під час чи після банкетів, а головним способом утриматися своїм талантом на щодень була служба при дворі.

У кожному випадку, поетів мало хто сприймав серйозно, а ще більше ставив їх поруч філософів, богословів чи політиків. «Поет» був синонімом «блазня». Про це, серед іншого, говорить відповідь Александра Попа одному аристократу:

Sir, I admit your general rule,

That every poet is a fool.

But you yourself may serve to show it,

Every fool is not a poet.”

«Сер, я визнаю Ваше загальне правило,

Що кожен поет – дурень.

Але Ви самі можете служити доказом того,

Що кожен дурень не є поетом».

Якщо поетів кидали у в’язницю чи страчували, то переважно не за їхні поезії, а за справжні злочини, грабіж чи вбивства, як от Франсуа Війона – чи, в випадку легших поступків, висилали, як от Овідія за поезії, що, на думку можновладців, розтлівалп молодь.

Вся ця схема ламається у 19 ст., з приходом романтизму. Поети перестають бути ідіотами, а стають «невизнаними законодавцями людства» (Шеллі), пророками, що тримають у руці смолоскип і ним висвічують майбутнє (Гюґо). Не кожен талановитий поет може бути пророком. Як й у випадку зі святими, він має стати спочатку мучеником: посадженим в тюрму, покараним засланням, страченим або навіть загинути на полі бою. Археотипами є Джордж Байрон, який загинув у боротьбі за грецьку свободу, та менш знаний нині італійський поет Сильвіо Пеліко. Ув’язнений Габсбурґами у 1820 р. за участь в італійському національному русі, він дванадцять років по тому видав книжку «Моє ув’язнення» («Le Mio Prigioni») про своє перебування у венеційській тюрмі, де політичним в’язням, як і кримінальним злочинцям, вдягали кайдани на ноги й змушували тяжко працювати за хліб і воду.

Образ «поета-політика» чи «поета-пророка» виник на Заході, але по справжньому прижився лише на Сході Європи. Немає жодної східноєвропейської нації, яка би не мала свого національного пророка – як от Петефі в угорському випадку, Пушкін у російському, а поляки мають їх аж три: Міцевич, Словацький і Красіцький.

В українському випадку таким поетом цілком заслужено став Тарас Шевченко – у нього був і відповідний талант, і відповідна біографія. У Галичині він, однак, приживався не легко. Рік по його смерті, у 1862 р., у 1862 р. львівський купець Михайло Димет (1821–1890) на замовлення місцевих студентів привіз із Києва Шевченків «Кобзар». Усі привезені книжки миттю розійшлися, а тим, кому не вистачило, переписували «Кобзар» від руки. Ті, хто писали пізніше спогади, сходяться в одному: читання Шевченка мало щось у собі від релігійного досвіду. Під впливом прочитаного тодішні студенти покинули польську мову і стали частіше вживати «руську говірку». У Львові на вулиці можна було побачити молодих людей, вдягнутих по-козацьки. Але захоплення «Кобзарем» нерідко нагадувало солом’яний вогонь: воно горіло яскраво, але не довго. Поезія Шевченка не дуже підходила до галицьких краєвидів, позбавлених принад українського степу, а місцева історія не надавалася на поетичне оспівування. Шевченко залишився «своїм» – але не як національний поет, а як поет слов’янський, так само як Міцкевич, Колар чи Вук Караджич.

Коли молодий Франко у середині 1870-х вперше виступив на місцеву публічну сцену, там якраз велися гострі дискусії «Де є наш національний пророк?». Серед багатьох кандидатів на цю роль Франко переміг усіх. Останнім й найсерйознішим супротивником у цьому списку був русофіл о. Іван Наумович. Тому перемога Франка стає не лише його особистою перемогою, але й перемогою українства над русофільством. Завдяки цій перемозі Шевченко знову стає своїм для галичан. Про це все я пишу у своїй біографії Франка «Пророк у своїй вітчизні».

Але кожна перемога має свою ціну. І то не лише у сенсі Франкової особистої долі, його арештів, ув’язнень та, принаймні двічі, загрози смерті – пам’ятаймо, що заки стати пророком, поет має бути мучеником. Ціною була також роль і доля літератури. Як колись поет був на службі при дворі, так і Франко бачив поезію й літературу як служку для історичного прогресу. Цей прогрес він пов’язував з перемогою народної справи – де «народ» водночас був і спільнотою трудящих («людом»), і національною спільнотою («нацією»). Пегас має бути запряжений у плуг й орати народну ріллю. А це неминуче накладало певні обмеження, про що і як повинен писати поет.

Скажімо, Франко був принциповим противником «мистецтва заради мистецтва». Василь Щурат після виходу збірки «Зівяле листя» надрукував рецензію, в якій Франкові вірші “об’явом декадентизму в українсько-руській літературі». Те, що в устах Щурата звучало як похвала, Франко прийняв як особисту образу: «Який я декадент? Я син народу, що вгору йде, хоч й був запертий у льох». Знаною є його дискусія з «молодомузівцями», прихильниками «поезії» для «поезії», яка закінчилася поразкою останніх.

Але сила Франкового таланту така велика, що його Пегас час до часу таки виривається на волю. Віденський літературознавець Стефан Сімонек декілька років тому написав блискучу книжку про Франка і «молодомузовців». У ній він показав, що Франко дійсно був модерністом, і його літературні твори з кінця 19-ночатку 20 ст. сміливо можна ставити поруч з Брюсовим, Верленом, Маларме чи Вайлдом, Сімонек називає Франка «сором’язливим модерністим» – поетом, що «грішить» модернізмом, але соромиться у цьому признатися.

З усіх українських поетів Франко найближче підійшов до Нобелівської премії – але з різних причин таки її не дістав. Його доля стала парадигмальною для українських поетів 20 ст. Декількох з них подавали на Нобелівську премію, але з результатом таким же, як й у Франка. Майже кожен великий поет, якщо не був ув’язнений чи загинув, то був під загрозою загибелі чи арешту. Таким чином він чи вона розплачувався за своє анґажування у політику. Література приросла до політики. Не дивно, що багато з українських політичних ідеологів – як от Дмитро Донцов чи Іван Дзюба – були літераторами та літературознавцями. Судячи з теперішнього доробку Миколи Рябчука, після здобуття української незалежності ситуація змінилася ненабагато.

Липинський називав це явище «літературною Україною», й оцінював його наскрізь неґативно: поетичні фантазії не можуть замінити речового аналізу. Що більше, вважав він, нездатність українців тверезо поглянути на справи є одною з причин їхніх поразок. Певною мірою він мав рацію. Не можна, однак, переочити іншої сторони: такі проекти як Україна чи Польща з перспективи «жолудових інтересів», твердих фактів і реалій, у 19 ст. виглядали як утопії – але без цих утопій і їх творців, національних поетів з їхньою licentia politica, навряд чи можливо було би постання України чи Польщі у 20 ст.

Роль літератури у 19 ст. зводилася не лише до національного будівництва. Література ставала замінником політики там, де не було нормальних політичних структур – партій, парламентів, виборців – як це було у випадку росіян у Російській імперії. Чужинцю, який би у 19 ст. хотів би скласти уяву про Східну Європу, не досить було читати нормальні газети чи журнали – він мусів би також знати, що пишуть місцеві поети і письменники. За таких обставин, поети були негласними лідерами партій (у перших десятиліттях ХІХ ст., протистояння між поляками й австріяками у Львові називалася боротьбою між «партією Міцкевича» і «партією Шіллера»), їхні читачі були політичними виборцями, а товсті літературні журнали – чимось на зразок національних парламентів, що збиралися так часто, як часто виходили їхні нові номери. Як казав Мандельштам: до поезії у нас ставляться дуже серйозно – у нас за неї навіть розстрілюють.

Іншими словами, прив’язаність поезії до політики є зворотною стороною структурної неповноцінності східноєвропейського політичного життя. Ця неповноцінність затяглася у Східній Європі від часів романтизму до наших днів. У цьому сенсі, 19 століття у нас ще не закінчилося. Якщо у сьогоднішній Росії Дмитрій Биков виконує роль «гражданина-поета», то це ще один симптом того, що Росія серйозно хвора.

Вихід з цієї ситуації, на мою думку, є один: покінчити зі Східною Європою і з її «надто довгим 19 століттям». Щоб стати нормальною, Східна Європа має вчинити самовбивство – тобто перестати бути Східною і стати натомість нормальною Європою. Добрим є приклад сусідньої Польщі. Коли у 1980-х роках «Солідарність» зазнала поразки, її лідери вирішили, що на одному Міцкевичу нормальної Польщі не збудуєш – треба ще й читати та популяризувати економістів Фрідмана, Ґершенкорна та ін.

Мені теперішня українська ситуація нагадує в дечому тодішню польську. Як і там, так і тут, було сильне почуття поразки й очікування нової перемоги. Тільки що нову перемогу не можна побудувати без серйозного переосмислення поразки. Я хочу, що коли прийде час перемоги, політики допомогли звільнити Пегаса від під політичного ярма, зробивши Україну нормальною. Я хочу жити у країні, яка політично є скучною – але зате є цікавою своєю культурою та літературою. Я хочу, щоб українські поети перестали писати на потреби щоденної політики, а писали щось таке, за що будуть діставати Нобелівські та інші премії.

З двох центральних фігур нашої розмови – поезії і політики – поезія у сучасному світі, на мою думку, стоїть вище політики. Вона володіє засобами, що виносять нас за межі щоденності. У тому сенсі поет більш схожий до священика аніж до політика. Добрий священик не буде казати Вам, за кого голосувати на виборах. Добрий священик переконуватиме Вас не продавати своїх голосів і голосувати відповідно до Вашої совісті.

Так само поезія творить смисли і форми, що нагадують нам про речі вищі та вічні. Молодий Франко порівнював поезію до радісного крику дикуна, що вперше дізнався про існування Бога. Це порівняння, на мою думку, найкраще підводить нас до відповіді питання про взаємовідношення між поезією і політикою: погана політика робить поета політиком – добра поезія може звільнити нас зі впливу поганої політики.

29.07.13

Ярослав Грицак, Збруч

Leave a Reply