Спляча красуня. Ярослав ГАРАСИМ: «…чекають на Мойсея, що той «поведе» їх. Але сплячих неможливо кудись повести!»

Shevchenko Ukrajina

«Галицька Зоря» продовжує свою публіцистичну лінію з осмислення важливих, стратегічних проблем гуманітарного, культурологічного змісту, які стоять перед сучасним українством. У цій серії ми вже публікували матеріали низки актуальних круглих столів, організованих Науково-ідеологічним центром ім.Д.Донцова й українським Богословським Науковим Товариством, глибоке і гостре за своєю проблематикою інтерв’ю з відомим науковцем і політиком Іриною Фаріон (від 15.03.2013р.). Сьогодні пропонуємо розмову із доктором філологічних наук, деканом філологічного факультету Львівського Національного університету ім. І.Франка, громадським діячем і публіцистом Ярославом Гарасимом, який недавно блискуче виступив перед дрогобичанами під час літературно-мистецької академії «Країна Франкіана».

гарасим

Ярослав Гарасим

 

– Пане Ярославе, за останні 5-6 років Ви виділилися в колі українських академічних учених та інтелектуалів своєю принциповою націоцентричною позицією. Що стимулювало Вас тут, у столиці «Українського П’ємонту», де нібито успішно розвивається процес національного самоствердження українства, зайняти таку бойову позицію?

– Мені справді пощастило на добрих учителів. Повірте, коли ти маєш можливість спілкуватися з людиною геніальної філологічної інтуїції та неймовірного культурознавчого інтелекту професором Іваном Денисюком та камертоном національного відродження й безкомпромісним борцем за утвердження національних морально-етичних імперативів Тарасом Салигою, то залишитися байдужим чи зденаціоналізованим майже неможливо. Хвилі космополітизації української науки, які залили Україну і передусім нашу гуманітаристику у 1990-і рр., мене зацікавили, але не затуманили. На сьогодні склалася така парадоксальна ситуація, коли велика частина творчої інтелігенції, котра, здавалося б, мала стояти у перших рядах на сторожі української ідентичності, дозволяє розхитувати національні основи суспільства. І сталося це якраз тому, що під тиском потужних ідеологічних та інформаційно-ціннісних потоків із Заходу українські гуманітарії взяли на озброєння методологічні та ідейні принципи культурного космополітизму. Це означає, що для вченого важливішим стає не морально-духовне зростання соціуму, зміцнення його національних почувань та основ, а наповнення культурної свідомості суспільства різноманітними теоріями індивідуалізму, псевдооб’єктивізму, агностицизму і релятивізму, десакралізації і мультикультуралізму. Відповідно, сотні науковців сьогодні захопилися дослідженням психотипу якихось егоцентричних персонажів історії і мистецтва, описуванням сотень малозначущих фактів, але таких, що опускають людину, творчу особистість до рівня психічних рефлексій, доведенням, що ніяких істин та ідеалів не існує, бо все є відносним і безцільним (це деморалізує соціум в засаді), викопуванням різних аргументів для того, щоб переконати читачів і споживачів культури: нічого божественного, надзвичайного, духовно піднесеного в творчості немає, а є лише банальне нанизування егоїстичних експериментів.

– Ви були одним із чільних організаторів таких акцій, як створення Всеукраїнського науково-практичного семінару «Українофобія як явище і політтехнологія», заснування «Всеукраїнської асоціації викладачів української мови і літератури». Яка їхня мета?

– Власне, невтішна ситуація у розвитку нинішньої гуманітаристики мені й підказувала, де саме сконцентровано слабкість сучасної української нації. До цього додалася проблема широкої присутності в нашому суспільстві російського шовінізму як ідеології і масової свідомості. Не секрет, що Російська імперія – царська і совєтська – дуже потужно працювала над денаціоналізацією і русифікацією України. Для цього впродовж двох з половиною століть (якщо рахувати від Полтавської битви, тобто від 1709 р.) в Україну переселили мільйони росіян. Оскільки імперія відчувала велику загрозу собі з боку України через її людський, культурний та ідеологічний потенціал (ідея Русі Наддніпрянської як духовного і цивілізаційного центру Східної Європи), то виховувала цих переселенців у дусі зневаги до всього українського, настороженості до виявів будь-якої українськості і в переконанні, що тут, в Україні, росіяни виконують особливу «культуртрегерську місію». (Про те, що протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. Московія пережила колосальне культурне піднесення передусім завдяки українським переселенцям і впливам, зрозуміло, не згадували). Відтак на сьогодні в Україні сформувався великий (кількамільйонний!) суспільний стратум, який категорично не сприймає української ідентичності, прагне докорінно зруйнувати форми українського культуротворення (принаймні там, де шовіністи складають соціальну більшість), який сіє зловорожі теорії щодо української історії, мови, культури, самосвідомості. Такі діячі (і депутати українського парламенту), як Колєсніченко і Левченко є лише вершками колосального айсбергу україноненависництва.

Ліберальна українська інтелігенція, перейнята космополітичними теоріями й ментальністю, переважно ховає голову в пісок перед фактом цих страшних загроз, або тільки імітує «боротьбу», а насправді підігрує цій наступальній силі шовіністів політологічними версіями, що «це – об’єктивний факт», «ми – багатомовне і багатокультурне суспільство» і т. ін. У підсумку молоде патріотичне покоління, що виростає, формується в психології розхолодженості, безвідповідальності, без розуміння складнощів і загроз сучасного українського національного буття.

Ось для того, аби усвідомлювати сучасника, тверезо аналізувати перед ним політичні процеси ми й організували всеукраїнський семінар. Адже розуміти – це вже розпочати долати проблему. Найстрашніше – це коли суспільство непідготовлене до викликів, розслаблене перед ними. Пам’ятаєте геніальне Шевченкове пророкування: «не однаково мені, коли Вкраїну злії люди присплять (!), лукаві, і в огні її, окраденую, збудять?!»

Відзначу, для прикладу, блискучий виступ на нашому семінарі Олександра Музичка з Одеси, який там представляє Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова та Одеський університет. Учений зробив вичерпний політологічний аналіз явища українофобії, що відрізняється від звичайного шовінізму тим, що існує передусім як система заходів ідеологічного, юридичного, політтехнологічного змістів, спрямованих на концептуальну руйнацію і пригнічення всього українського. Започаткувалася українофобія, на думку О.Музичка, десь у середині ХІХ ст. у Російській великодержаві, коли імперську владу занепокоїв український рух.

Всеукраїнську асоціацію викладачів української мови і літератури (її очолив відомий учений Володимир Панченко з Києво-Могилянської Академії) ми організували з метою консолідувати зусилля філологів, які, здається, залишилися найнадійнішою «фалангою» в сучасному національному поступі українства. Зараз ми відстежуємо всі вияви наступу на українську мову і культуру, озвучуємо цей фактаж перед суспільством, системно критикуємо дії влади, яка фактично займається організованою русифікацією українського освітнього і культурного просторів.

– І все-таки запитаю про серцевину причин українських поразок в минулому і сучасному. Де вона?

– Мабуть, не буду оригінальним, коли назву головною причиною української національної слабкості безхарактерність. Про неї ще говорив І.Франко у своїй знаменитій передмові до польськомовного видання своїх творів «Дещо про себе самого». Друга причина – це несистемність і неструктурованість української громадянської поведінки. Третя – провінційна вузькість українського культурного мислення.

Зверніть увагу, скільки в українській політиці, громадянському житті, культурі зрад, непослідовностей, прислужництва, навіть якогось рабства, як мало сміливих поривів, впертості і завзяття у змаганнях до мети. Навіть ось зараз, після розвалу і поразки національно-демократичного табору, українство майже поголовно впало в апатію. Це ж типовий приклад безхарактерності нації.

Або погляньмо, як мало в українській людині ініціативності, всі лише чекають на Мойсея, що той «поведе» їх. Але сплячих неможливо кудись повести! Просто тому, що вони лежать, замість того, щоб крокувати. Як мало концептуальних планів, стратегічних маневрів в українському культуротворенні і націотворенні! І водночас, як багато примітивності, калькувальності, топтання на місці!

Можу спробувати вивести формулу національного успіху: лише та нація міцніє, яка мислить категоріями перспективності. Ми ж фатально хворіємо на назадництво і нарікальність, які існують в українській свідомості в органічній єдності: постійно скаржитися на лиху долю в минулому. Ось зараз ми просто застрягли на темі Голодомору і на цьому негативістському комплексі хочемо побудувати нову перспективну ідентичність нації. І це при тому, що цілі епохи і пласти з національної історії по-новому не актуалізовані і не введені у систему національної ідеології. Наприклад, як мало ще сказано про роль і специфіку українських еліт у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій (до ХVII ст.), як мало ми ще дослідили складну історію українських Церков, лише епізодично описані й републіковані фундаментальні студії українських вчених з діаспори (а це цілі бібліотеки!), обмаль синтетичних праць з історії української філософської думки, лише за останні роки ґрунтовніше почали вивчатися основи українського націоналізму ХХ ст. Проблематику можна продовжити.

Інтелектуальна еліта повинна постійно продукувати позитивні, наступальні оптимістичні месиджі для суспільства, щоб реально стримувати його, а не лише паразитувати на старих, пропрацьованих ідеях.

У цьому контексті позитивно згадаю ініціативу вашого земляка, Олега Багана, який організував нестандартний проект Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова, перетворивши його у всенаціонально значуще явище. Вчений не тільки по-новому, масштабно висвітлив спадщину неординарного мислителя (на сьогодні видавши, здається, вісім різних книжок його творів), а й перетворив свій Центр у середовище постійних гострих і націотворчих, бойових публіцистичних виступів, оригінальних культурологічних і політологічних круглих столів, ініціював низку новаторських наукових конференцій, об’єднав довкола Центру цікавих інтелектуалів, організував десятки видань. Не кожен науковий інститут з державним фінансуванням похвалиться такими здобутками, а Олег Баган здійснив усе це винятково на своїй громадянській ініціативності. Пригадую, коли п.Баганові Львівська обласна Рада рекомендувала премію ім. Степана Бандери, то, як розповідали мої знайомі депутати, вони були подивовані, що усі ці проекти реалізувала за 5 років одна людина! Тоді шановний Олег Баган перемагав відразу в трьох номінаціях: як науковець, як політик і як громадський діяч. Вибрали останню.

Власне, у діяльності Центру Донцова і подібних проектах я й бачу форму непровінційного культуротворення: він постійно ставить для нації широкі ідеологічні і філософські перспективи, актуалізуючи ідеї ірраціоналістичної філософії, він реалізує стратегічні наукові дослідження (наприклад, ідея вивчити вісниківство як цілісне явище літератури, культури, мистецтва, філософської і політичної думки з виданням регулярних наукових збірників і з залученням кафедр кількох університетів), він через публіцистику постійно озвучує гострі суспільно-політичні проблеми під кутом зору націоналістичного світогляду, принципи якого, наразі, не всім зрозумілі, але які «виструнчують» і «увиразнюють» націю.

– Ви як літературознавець-фольклорист своїми дослідженнями провели ґрунтовну лінію у науці. В чому її суть і що таке, на Вашу думку, особистість-фахівець у сучасній гуманітаристиці?

– Свого часу при особистій зустрічі авторитетний літературознавець і теоретик великої прози Микола Кодак якось зазначив, що не терпить відсутності індивідуальності в науці. Це мені, тоді ще аспірантові, запало у серце й я намагався якось окреслити свою упізнаваність. Зрештою, цьому сприяла й тема моєї докторської дисетації «Етноестетика українського пісенного фольклору», проблематика якої й досі залишається маловивченою й досить оригінальною. Мої наукові праці присвячено багатоаспектному дослідженню національної специфіки українського пісенного фольклору. Намагаюся простежити ґенезу етноестетичних уявлень і критеріїв, які сформувалися у результаті співдії географічно-кліматичних, історико-соціологічних та етнопсихологічних чинників. Виявляється, що основною смисловою домінантою етноестетики української народнопісенної творчості є категорія добропрекрасного – світоглядний концепт, який визначає характер взаємовпливів між морально-етичним досвідом етносу та високим естетичним рівнем художньої вартості фольклорних текстів.

З приємністю відзначу, знову апелюючи до Дрогобича, що за останні 7-8 років саме у Дрогобицькому педуніверситеті сформувалася справжня особистість літературознавця. Маю на увазі доктора філологічних наук, завідувача кафедри української літератури і теорії літератури Петра Іванишина, з яким ми успішно співпрацюємо і на рівні факультету, і на рівні кафедр. Знаю Петра від молодих літ, спостерігав, як він формувався як учений, передусім як ґрунтовний теоретик літератури, згодом – як чудовий керівник-організатор. Зараз – це справжній лідер цілого напрямку в літературознавстві – національно-екзистенціалістської методології (підтвердження цьому – його десять монографій). Лише за останній рік його праці були відзначені престижними літературознавчими преміями – імені Олександра Білецького і Петра Волинського. Як керівник кафедри П.Іванишин веде успішну лінію з проведенням щорічних франківських конференцій – «Нагуєвицьких читань», за матеріалами яких вийшло чотири наукові збірники. І головне, усі наукові ініціативи, студії, виступи Петра Іванишина явлені в досконалому поєднанні фаховості філолога і принциповості патріота-націософа. Гадаю, сьогодні окремі його студії стали вже класичними з погляду актуальної націоцентричної гуманітаристики.

Петро МАЦАН, Галицька зоря

  1. ГалинаГалина04-10-2014

    Тішуся,бо мої земляки таки мудрі люди.

Leave a Reply