Сергій Грабовський. Парад ідеологій: погляд Івана Франка

Serhij Hrabovskyj

Загальновизнано, що до класичних типів політичних ідеологій належать лібералізм, консерватизм, соціалізм. Нерідко до них додають комунізм, анархізм, націоналізм. Іноді – фундаменталізм. Але це сьогоднішня «класика». А от століття тому було по-іншому, і тодішній стан справ становить для нас не лише академічний інтерес: він дозволяє подивитися на ідеології в їхньому розвитку, коли назва залишається та сама, а зміст істотно змінюється під впливом соціально-історичної практики. Отож, видається, варто подивитися, які політичні ідеології вважав класичними для свого часу такий кваліфікований експерт, як доктор філософії Іван Франко.

Критичний огляд таких ідеологій ми знаходимо у надрукованій 1903 року брошурі Івана Франка «Що таке поступ?». Починає він з ідеології лібералізму, хоч і не називає її прямо. І, слід сказати, до тодішніх лібералів Франко ставився вельми негативно; очевидно, було за що: «…Часом почуєте від різних панків та полупанків думку, що хто бідний, той сам собі винен, бо він лінивий, п’яниця, не дбає про себе, не щадить. Дехто додає ще, що нерівність межи людьми все мусить бути, бо ж сама природа не творить людей рівними; одним дає більше здоров’я, сили, красоти, здібності, а другим менше». Франко жорстко критикує тодішній лібералізм, і небезпідставно, оскільки йшлося про абсолютизацію лібералами політичних свобод і демонстративну нехіть до питань соціальних; але якраз у ті ж роки у Британії прочинає активно складатися «новий лібералізм», який зайнявся обороною соціальних прав найманих працівників. Але і донині можна зустріти ліберальних ідеологів, котрі вважають, що кожен має дбати за себе і що соціальна нерівність визначається особистими якостями індивідуумів.

Наступна ідеологія – «натуралізм», або обстоювання повернення до природи. Як бачимо, у нинішніх «зелених» були свої попередники, хоча й переймалися вони дещо іншими питаннями: «Ще в ХVІІІ віці французький учений Руссо сказав, що людська нерівність виплила з того, що люди віддалилися від природи… В наших часах поносив сю думку славний російський повістяр Лев Толстой, кажучи, що всій нерівності між людьми винен поділ праці. Якби люди жили всі таким життям, як російський селянин, якби кожний сам орав землю, сам робив для себе всі знаряди і вповні вдоволявся тим, що заробить і збере, то не потрібно би ані грошей, ані фабрик, ані великих міст, ані великої маси урядників, ані війська, ані держави». Що ж, і зараз є подібні утопісти, але десь на маргінесі суспільного життя…

Наступна ідеологія, про яку говорить Франко – це соціал-дарвінізм: «Вся людська історія, се ненастанна боротьба, ведена різними способами, а все для єдиної цілі, аби удержати себе і своє потомство. В тій боротьбі раз у раз гинуть мільйони людей, в ній на протягу звісної нам історії погибли тисячі і мільйони громад, племен і народів, лишаючи місце іншим, сильнішим, здібнішим, щасливішим. Власне в тім, що в тій боротьбі удержуються сильніші, здібніші та тривкіші, лежить джерело людського поступу. Дарвіністи як у природі, так і в відносинах між людьми завсіди стоять на тім, що хто дужчий, той ліпший; хто переміг у боротьбі, той і має право за собою… Нехай сильний показує свою силу, нехай слабий борониться або гине, суспільність не повинна в те мішатися, а з того свобідного змагання витвориться дальший, чимраз кращий поступ». Що це вам нагадує? Вірно, ідеологічні основи нацизму та фашизму.

Далі – анархізм. «Анархісти бачать корінь усього зла не в поділі праці, так, як Толстой, а в власті, в тім, що один чоловік старшує над другим і може його всилувати зробити те, чого йому не хочеться… Власть робить чоловіка жорстоким, немилосердним, завзятим, сліпим на нужду і глухим на плач мільйонів. Вона обмежує свободу і права громад на користь повітів, свободу повітів на користь країв, свободу країв на користь держав, а свободу і права тих держав на користь невеликої горстки вибранців, що чи то з уродження, чи з щасливого припадку дісталися на верховодне становище. Який вихід із того лиха, про се, по думці анархістів, нема що довго міркувати. Скасувати власть, усяку власть між людьми, і все буде добре». Анархізм існує і сьогодні; але це навряд чи впливова ідеологія.

Тепер – комунізм: «Праця в нашій суспільності, – кажуть комуністи, – вже тепер у значній часті спільна. А плоди тої праці не спільні… Спільність праці, спільність уживання, – се, по думці комуністів, одинокий лік на всі рани теперішнього громадського життя, головна основа дальшого поступу». Іншими словами, все має бути спільним, а люди повинні жити комунами, переказує далі Франко позицію комуністів початку ХХ століття. Чи ставлять подібні завдання перед собою сучасні комуністи? Так, але тільки та їхня частина, котра зветься лівими радикалами.

Велику увагу присвячує Іван Франко соціалістичній ідеології (до речі, Маркса та Енгельса він відносить саме до неї, а не до комуністів, і це обґрунтовує). Франкове попередження про небезпеку розвитку соціалізму в тоталітарному напрямі – це інша тема, тут же відзначимо, що розглядає цю ідеологію автор «Поступу…» як ідейну основу діяльності масових парламентських партій, а не настанову на насильницьке скинення влади. «Люди з природи не всі однакові і ніколи не будуть однакові. Повна спільність на землі неможлива і була би навіть шкідлива… Біда в тім, що одні люди мають у своїх руках, у своїй власності знаряди праці – фабрики, машини і все потрібне для вдержання чоловіка, – а другі не мають нічого, крім своїх робочих рук і мусять тамтим маючим за своє вдержання віддавати свою працю. Скасуймо той розділ між маючими і робітниками, ту стіну, що ділить робочого чоловіка від знарядів праці, зробимо ті знаряди праці, фабрики, машини, копальні спільною власністю тих, що в них працюють, то й усунемо головну болячку теперішнього ладу, запевнимо всім людям достаток і рівномірний поступ».

Свого часу у програмі Савіка Шустера «Великі українці» (хоча українською мовою мало би бути «Славетні…», але ж…) Станіслав Вакарчук із належним почуттям зачитав фрагмент із Франкової розвідки «Що таке поступ?», де говорилося про неминуче деспотичний характер «народної» держави, побудованої на основі соціалістичної ідеології Маркса й Енгельса. Тільки у цьому були відсутні крапки над «і». Адже написав свій текст Франко за 15 років до того, як ці ідеї почали втілювати практично! Отже, всі ремствування сучасних лівих, що, мовляв, Ленін, Мао, Кастро чи ще хтось невірно втілював ідеї марксизму, тому давайте спробуємо ще раз, правильно їх утілити і тоді все буде добре – це стовідсоткова нісенітниця, якщо не сказати більше. Іван Франко науково показав тоталітарний характер самої політичної ідеології марксизму, якщо її взятися втілювати в тому вигляді, в якому вона існувала на ті часи, не переглянувши докорінно. Ба більше: Франко веде мову про прихід соціалістів до влади шляхом застосування загального виборчого права, а не насильницької революції, яка неминуче поглиблює всі небезпеки «побудови реального соціалізму». І всі до одного соціальні експерименти ХХ століття довели його правоту. 100 мільйонів життів коштувало людству те, що воно не дослухалось до наукового пророцтва Івана Франка…

І, нарешті, національна демократія, яку Франко вважає найпоступовішою ідеологією: «Не приватна власність фабрик, але приватна власність землі, се головна причина теперішнього громадського лиха… Суспільність свідома свойого інтересу повинна мати сама в руках свою землю, давати її своїм членам на вжиток, але не на власність, а надвишку доходів із неї брати на свою користь, а не лишати в руках богачів та неробів». І тут висуваються «на перше місце інтереси поодинокої нациї як найбільшої одиниці, яку чоловік може обняти своєю практичною працею».

Ось таку панораму політичних ідеологій початку ХХ століття дає Іван Франко. Як бачимо, у сучасному світі абсолютна більшість цих ідеологій зазнала істотних змін, висунулися на перший план деякі нові, відійшли в тінь ті, що були тоді популярними. Отож аналіз ідеологій завжди варто вести в прив’язці до речей практичних, у конкретно-історичній динаміці.

А ще, на думку Івана Франка, Україна не повинна була некритично хапатися за найпопулярніші доктрини європейської чи російської політичної думки, бо у незмінному вигляді до українських реалій вони не докладалися; на його думку, слід було дбати насамперед про конкретне розв’язання притаманних саме Україні проблем – з її розчахнутістю на початку ХХ століття між двома імперіями. При цьому мало йтися про паралельне, точніше, взаємопов’язане вирішення двох питань – соціального й національного. Для самоствердження українства як самостійної політичної і державницької сили Франко вважав конче необхідним мати програму вирішення аграрного питання, проблеми взаємин найманої праці та капіталу, загального підвищення культурного рівня народу. Якщо на початку своєї політичної діяльності Франко віддавав перевагу соціальним та загальнодемократичним питанням, то у подальшому він обстоював думку, що без вирішення національних проблем будь-які розмови про демократію та соціальну справедливість є фікцією. Власне, і в цьому доктор філософії Іван Франко випередив чи не всіх його європейських сучасників – політичних теоретиків.

Сергій Грабовський
Джерело: Третя Українська Республіка

Leave a Reply