Сторічний ювілей славнозвісного дрогобичанина

Romanyak

Днями минуло 100 років від дня народження відомого дрогобичанина, визначного хірурга, досвідченого педагога, професора, академіка, громадського активіста, почесного громадянина міста Дрогобича Мирослава Романяка.

Про нього багато написано місцевими журналістами, письменниками, колегами по роботі та друзями у колишні радянські часи і вже у нинішній Незалежній Україні. І тому у цей сотий ювілейний Романяковий день було б дуже недоречним укотре не згадати про нього добрим щирим словом?

З одного боку, люди, котрі знали про нього якнайбільше, ще живі пацієнти, їхні родичі, можуть про нього багато що сказати. І водночас, з іншого, доволі складно коротко і всеохопливо охарактеризувати дуже активного в багатьох аспектах людської діяльності індивіда. Річ у тому, що він не любив надто багато про себе розповідати. Або, може, просто не хотів вихвалятися своїми здібностями, Богом подаровані йому велике сприяння і талан, тонке інтуїтивне відчуття небезпеки і благодійства, рішучість і майже блискавичні дії в різноманітних складних ситуаціях, при різних владах та суспільних перетрубаціях.

Мирослав Романяк народився 26 липня 1913 року в Дрогобичі у батьківському скромному будинку на вулиці Горішня Брама (тепер №72). Його батько Йосип Романяк (21.VІІ.1885 – 2.ХІ.1967) працював слюсарем на Дрогобицькому солевиварному заводі, впродовж багатьох років – провізор (опікун) дрогобицької церкви св.Юра. Крім найстаршого Мирослава, у сім’ї Романяків були ще два сини Степан і Ярослав та дочка Антоніна. Родина Романяків не була надто заможною, однак у ній високо цінувалися працьовитість і зароблений важкою працею гріш.

Після закінчення початкової школи Мирослав поступив до Дрогобицької української коедукаційної (змішаної) гімназії. Коли він навчався у восьмому класі, восени 1930 року, в рамках пацифікаційних заходів польського уряду проти заворушень українців гімназію закрили. Щоб отримати атестат зрілості, юнакові довелося продовжувати навчання у Львівській Малій духовній семінарії. Однак, коли через кілька місяців, відновилося навчання у Дрогобицькій українській гімназії, Мирослав повернувся і отримав диплом. Оскільки документ про освіту визнавався лише в Чехії, Австрії і Бельгії, то Мирослав зміг поступити на медичний факультет університету м.Брно (Чехія). Закінчивши тут перший курс, юнак довідується, що українська гімназія у Дрогобичі отримала дозвіл видавати повноцінні державні дипломи Польщі. Він знову повертається до Дрогобича, де у 1933 році ще раз закінчує VIII клас гімназії і після цього поступає на медичний факультет університету м.Познань (Польща). Успішно закінчує навчання у травні 1938 році, але диплом зміг отримати лише через рік.

Після таких життєвих катаклізмів молодого фахівця 30 травня 1939р. приймають на посаду секундарія (ординатора) хірургічного відділу Дрогобицької лікарні. До речі, під час канікул він постійно безоплатно вдень і вночі працював помічником санітарок, медсестер і лікарів, що дало змогу набути солідну медичну практику.

У 1943р., у період німецької окупації, на роботі у М.Романяка виникли певні обставини, які загрожували втручанням гестапо. Отримавши від своїх симпатиків звістку про це, він буквально через кілька годин за сприянням дружніх до нього польських лікарів оперативно виїхав з родиною до Золочева, де влаштувався хірургом районної лікарні. Тут йому доводилося лікувати чимало повстанців і рівночасно таємно працювати хірургом радянського партизанського загону.

При зайнятті Дрогобича Червоною Армією на початку серпня 1944р. М.Романяк повертається до рідного міста у міську лікарню. Різнопрофільної лікарської роботи тут було аж забагато, позаяк багатьох дрогобицьких лікарів-євреїв знищили, а інші виїхали на захід, побоюючись радянських репресій.

У 1945-1968 рр. М.Романяк – завідувач хірургічного відділення Дрогобицької лікарні й рівночасно з 1949-1959 рр. – головний хірург Дрогобицької області.

То були складні часи, коли хірургові М.Романяку доводилося таємно надавати медичну допомогу повстанцям і відкрито оперувати високих радянських посадовців, усіма можливими методами захищати своїх колег перед органами НКВД за їхні зв’язки з УПА.

І все ж його вабила наукова і педагогічна робота. Саме він організував йодування солі на Дрогобицькому солевиварному заводі для профілактики зобу, що набув широкого поширення на Дрогобиччині. У 1950р. захистив кандидатську, а через 10 років докторську дисертації. З вересня 1957р. почав працювати за сумісництвом на посаді доцента кафедри фізичного виховання у Дрогобицькому педагогічному інституті, а згодом доцентом кафедри педагогіки. У 1965р. йому присвоєно звання професора, а в 1997р. – академіка Української Академії наук Національного Прогресу.

У 1968-1978 рр. завідував кафедрою загальної хірургії Івано-Франківського медінституту, викладав на кафедрах психології, фізіології та інноватики Дрогобицького педінституту. Одночасно залишався консультантом хірургічного відділення Дрогобицької лікарні.

За час лікарської діяльності він виконав понад 11 тисяч хірургічних операцій, написав 86 наукових праць, подав 11 раціоналізаторських пропозицій.

У співпраці з автором цих рядків писав книжку про 500-літню історію медицини Дрогобича, яка побачила світ наприкінці 2008р.

У радянський період був залучений до громадсько-політичної діяльності. Так, в 1947р. був обраний депутатом Дрогобицької обласної ради, двічі його обирали депутатом Дрогобицької міської ради. Протягом 1950-1954 рр. депутат Верховної Ради Радянського Союзу. У 1950-их роках досить «навоювався» у різних владних структурах, щоб відкрити у Дрогобичі медичний інститут на базі величезної будівлі Бригідок (виправно-трудової колонії) на вул.Трускавецькій,87. Але секретар Дрогобицького обкому компартії Володимир Дружинін у цьому йому перешкодив.

За багатосторонню працю нагороджений орденом Леніна (1961 р.), орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (2008 р.), 16 медалями. Він – заслужений лікар України (1958р.), «Відмінник охорони здоров’я України», «Відмінник народної освіти України».

Член Дрогобицької «Просвіти» у 1933-1939 рр. і в 1989-2006 рр., учасник драматичного гуртка «Просвіти» на вул. Тихій, учасник хору Дрогобицької української гімназії (1924-1932 рр.), член відновленого Товариства «Рідна школа» (від 1991р.), активний учасник чоловічої хорової капели «Бескид» Дрогобицького педінституту (від 1963р.), а також багатьох різних товариств та комітетів, наукових з’їздів і конференцій.

Дуже захоплювався мисливством, рибною ловлею і бджільництвом.

М.Романяк жив у лікарському середовищі. Його дружина – Зінаїда Коноваленко (1915-1986 рр.) працювала клінічним лаборантом, а тесть Костянтин Коноваленко – терапевтом, завідувачем залізничної амбулаторії м.Барвінкове Донецької області. Дочка Марта Романяк-Фільц, окуліст, зять Орест Фільц (1936-2000 рр.), хірург, проктолог, онучки Оксана та Ірина працюють лікарями у Львові.

Можливо, наших читачів заінтригували мої слова в тексті про те, що М.Романякові дуже щастило в житті. Дійсно, життя часто підносило ювілянту такі сюрпризи, як у гостросюжетному розвідницькому серіалі. Багатьох дивувало, як йому удалося уникнути неприємностей за те, що брати Степан і Ярослав із сім’ями подалися від наступаючої у 1944р. радянської влади на захід, а потім опинилися у Канаді і США.

П’ять разів його життя опинялося майже на відстані волосинки від смерті. Він лишився живим у 1950-их роках, коли розбилися два літаки санітарної авіації, у яких він летів до хворих у Бориню і Рудки. Обстріляли його з кулеметів польські прикордонники біля Нижанкович, коли транспортував на літаку хворого радянського чиновника. Або, їдучи на сесію Верховної Ради СРСР поїздом до Стрия, впав зі східців вагона майже під колеса, але в останню мить зумів перекотитися на платформу та ще встигнути вскочити у останній вагон. «Пронесло» у 1970р. і під Богородчанами, коли своїм автомобілем, їдучи до хворого, влетів у стадо диких кіз.

Помер Мирослав Романяк 30 жовтня 2006р. у своєму будинку на вул. Юрія Дрогобича,42, який надала йому, ще 1950-их роках, радянська влада. Похований на новому дрогобицькому цвинтарі неподалік Старого Села, у родинному гробівці 1 листопада 2006р. при великому здвигу дрогобичан і приїжджих.

Михайло БОГАЧЕНКО, Галицька зоря

  1. вуйковуйко08-01-2013

    кажут навіть з нацистів взятки брав такий був файний лікар

  2. МархеваМархева08-02-2013

    Знаю лікаря Романяка особисто і вважаю,що це останній із могікан,маючи на увазі і лікарську етику і вміння навчатися усе життя і інтелігентність,яку ,на щастя ,не купити за жодні гроші.

  3. Вадим КилимникВадим Килимник03-09-2014

    МИрослав Романяк перевіряє
    ться за даними СБУ (архів КГБ) більшість його колег в тому числі Богаченко і частина “Просвіти” сіксоти і кегебісти! Слава Україні!

  4. Вадим КилимникВадим Килимник03-09-2014

    За живого сталіна Романяк був депутатом в ЦК у Москву! За заслуги перед КГБ на Стрийській!

  5. Вадим КилимникВадим Килимник03-09-2014

    М. Богаченко має відповідати перед законом за викривлення історією.

Leave a Reply