Продовжуємо тему скандалів: Скандал у Дрогобичі: хто кого і як «добив»?

Антологія скандалів, як стверджують корифеї сучасної аналітики, є одним із найбільш ефективних способів ознайомитися з територією. Адже немає таких залюднених локусів, де б не виникало скандалів.
Навіть на Святому Афоні, в місці, що стало символом глибокого молитовного спокою та відчуження від марнотного світу, нині спостерігаємо «багатосерійний» скандал з повсталою братією монастиря Есфігмен.

єшкілевІ

Якщо загуглити словосполучення «скандал у Дрогобичі», то на екран вистрибують такі лінки: «скандал навколо телешоу «Міняю жінку» набирає обертів», «скандал з перепохованням воїнів УПА», «Гриця Ерде спричинила у Дрогобичі скандал», «назріває релігійний скандал у Дрогобичі», «скандал у середовищі дрогобицьких свінгерів», «митний скандал» тощо.

Отже, маємо картину провінційного міста Галичини, де громада, як виглядає здалеку, стурбована переважно моральністю вчителів, цвинтарями, культурою та релігійними питаннями. Ну, щоправда, отой дворічної давності випадок з вчителькою школи №1 Галиною Іликтрошки випадає навіть із «нормального» життя галицької провінції. Трошки, скажімо так, насторожує.

Педагога звільнили з роботи після участі в телешоу «Міняю жінку». Її дрогобицькі моралісти (чи як їх там назвати) відлучили від учнів нібито за «…вчинки, що не личать вчителю. Це вживання російських прислів’їв, залицяння з мужчинами, коротка спідниця, вживання алкоголю» (цитата з інтерв’ю Г. Ілик «Львівській газеті»).

Отакої… Це вже не буколічна периферія, не бойківська Аркадія, це вже щось близьке спадку савонарол і єжових.

Автор цих рядків не зловживав у Дрогобичі алкоголем, не ходив вулицями цього древнього міста у короткій спідниці, не залицявся до місцевих дівчат і навіть не вчиняв пекельної крамоли, вживаючи – о, жах неземний! – російських прислів’їв. Тим не менше, він став ледь не центровим персонажем ще одного дрогобицького скандалу, освітленого в Інтернеті. Який вже, серед іншого, встиг отримати спеціальну назву: «Скандал на віллі Яроша».

До речі, сама вілла – прикольна. Доволі симпатична мішанина архітектурних стилів, просторі сецесійні приміщення та близька паркова зона роблять її чудовим об’єктом для мистецьких акцій та перформенсів. Саме там мені і поетові Олегу Лишезі запропонували ініціювати дискусію на тему сучасної переоцінки особи та творчості Івана Франка.

Тема як тема. Кожна нова епоха пропонує свій погляд на видатну особу минулого. Оцінка, скажімо, Шекспіра у ХХІ столітті кардинально різниться від оцінок доби Малоуна і Колріджа. Дехто з теперішніх шекспірознавців доводить, що добродія Вільяма Шекспіра взагалі не існувало, а його п’єси написав чи то Френсіс Бекон, чи то якийсь літературно обдарований аристократ. І від того припущення добра стара Англія не стає на вуха.

Але ж не забуваймо: «поэт в России больше чем поэт». А вся наша радянська та пострадянська інтелігенція (включно з її українським кластером) ведуть свій «дискурсивний родовід» від затятої та ідеологічно безкомпромісної народницької тусовки Писемського і Добролюбова.

І багатостраждальний Іван Якович для цього кластера – не просто видатний літератор і публіцист, а Пророк, Каменяр, Мойсей, Прометей, прапор і символ. А ще, наскільки я зрозумів, – духовна святиня.

Кількість людей, що зібрались на віллі послухати нас з Олегом, перевищила всі сподівання. Натомість реакція на «переоцінку» у частини аудиторії, як я і передбачав, виявилась специфічною. Особисто мені ця частина вперто доводила, що я – з Харкова. А ще – що я відверто (й, певно, не без далекосяжного задуму) ллю воду на млини польських та російських шовіністів. Усе це – тільки за те, що автор цих рядків насмілився припустити, що цивілізаційна місія Франка, стрижнева місія його життя, в історичному форматі зазнала фіаско.

Всі мої спроби пояснити цим людям, що я з богоспасенного Івано-Франківська й жодного стосунку до шовіністичних млинів не маю, залишилися поза увагою. Мені здалось, що певна частина аудиторії прийшла на віллу Яроша не слухати і дискутувати. Вона прийшла чинити спротив і рятувати святиню.

І ще питання: з котрого боку тут Харків?

Можливо, вони чекали когось із Харкова і приготувалися опонувати саме харківським поглядам на галицького Прометея? І саме тому не йняли віри, що оцей чоловік у футболці, який каже, що їхній Пророк був людиною й зміг зробити лише те, що доступно людині, – зовсім не з Харкова? Може, для них Харків є тим, чим для мешканців Ширу був Мордор?

В принципі, далі все вийшло на позитив. Далі ті, хто – як виглядає – сподівався на щось «харківсько-мордорівське», залишили віллу Яроша. Опісля почалася нормальна дискусія, й усі присутні мали змогу послухати чудове і неконфліктне есе Лишеги про образ Франка у спогадах його сучасників.

А потім почався фестиваль «ФранкоМісія», який став справжнім святом і справжнім поверненням Франка з темних теренів академічної забронзовілості на світлі поля живого та вільного трактування.

ІІ

Мене вже попри згаданий скандал та його учасників бентежить те, що в Україні ХХІ століття освічені люди все ще для означення літературних явищ використовують концепти та мову релігійного дискурсу. Адже саме релігійний дискурс не передбачає переоцінок. Кожна переоцінка у релігійному дискурсі вважається відступництвом і єрессю. А виявлена єресь потребує відсічі, контрнаступу, реакції інквізиторів. Якщо професійних наразі немає, то згодяться й саморобні.

Не чіпайте наші святині! – Кажуть ті, хто мислить категоріями «пророків» і «прометеїв» там, де мова має йти про стиль, літературний доробок та переосмислення гіпертексту. І тим зайвий раз підтверджують тезу автора про фіаско цивілізаційних зусиль Франка. Адже саме він поклав життя на те, щоби вичавити з Галичини оцю старосвітську моду перетворювати життєві форми цивілізації і культури на мертву бронзу «священних реліквій».

А вона, ця мода, – жива-живісінька. Та ще й претендує на національний культурний мейнстрім. І теперішні духовні нащадки «сідоглавого» Юліана Романчука (незалежно від місця їхнього мешкання, віку, посад та кольору вишиванок) захищають Франка від постмодерністів та «лібералів-космополітів». Бо ж – судячи з моїх багаторічних спостережень – щиро впевнені, що Франко писав своїх «Каменярів» суто для того, щоби їм було легше любити Україну.

Скажімо, любити як той хрестоматійний кусень сала або ж як місце паркування для «ауді», «бехи» чи «шевроле».

Мені згадується одна давня розмова зі статусним галицьким інтелігентом. З таким увішаним радянськими медалями вгодованим дядькою. З тої породи людей, котрих Лесь Подрев’янський охрестив «сільськими когутами». На мої кпини щодо язичницьких ритуалів навколо пам’ятників письменникам він сказав:

– Ти що ж, хочеш відібрати в народу місця поклоніння?

– Хіба народ не має для поклоніння церков і каплиць?– Запитав я.

-У церквах поклоняються далекому Богу, а народові потрібні близькі боги, які ходили між людьми.

– Але ж це чистісіньке язичництво,– нагадав я статусному галицькому інтелігенту.

– То неважливо, як ти його назвеш, – вів далі той. – Чи то язичництвом, чи то неопоганством. Не має значення. Головне, що люди єднаються довкола письменників у єдину націю.

Це була не просто чергова теза чергового мудрагеля. Це був стислий виклад цілісної концепції.

Отже, Шевченко, Франко, Леся Українка й досі грають у житті значної частини українського народу зовсім не ту роль, яку, скажімо, грає Шекспір у житті мешканців Великобританії. В принципі, академічне позиціонування вітчизняних класиків літератури як письменників вельми умовне. Насправді вони є значущими елементами певного етнонаціонального проекту, дуже далекого від контекстів, дискурсивних протоколів та гуманітарних практик ХХІ століття.

Перед нами вже друге століття розігрується (а швидше реплікується у постійній та доволі одноманітній повторюваності) вельми архаїчний сценарій, де націю намагаються злютувати в єдине ціле. Злютувати (інакше й не скажеш) шляхом фабрикації таких собі «святих постатей», виведених за межі критичного імперативу Канта. Тим більше – виведену за межі постмодерністських деконструкцій.

Зрозуміло, що такі деконструкції (зокрема переосмислення творчості й біографії, деталізація побуту та звичок) у псевдорелігійному просторі поклоніння «пророкам» і «прометеям» сприймаються лише як блюзнірство. Не може ж освячена постать бути пияком або відвідувати бордель. Навіть факт ходіння освяченої постаті до туалету перебуває під певним сумнівом. Принаймні, згадувати про це категорично не рекомендується. Пам’ятаю, як покійна Соломія Павличко наприкінці 90-х наразилась на обструкцію хуторянської інтелігенції лише за те, що проаналізувала вплив на творчість Коцюбинського його гастрономічних пристрастей.

Про те, що все це виглядає щонайменше кумедно, думати також не рекомендується. Релігійний (псевдорелігійний) дискурс не передбачає іронії чи, тим більше, самоіронії. Зрештою, навіть вихід на ту позицію, з якої кумир стає смішним, для щиро віруючої людини неможливий. Для цього треба зруйнувати особисті світоглядні та операбельні міфи. Зруйнувати ту непробивну «міфічну оболонку», якою зазвичай оточують свою свідомість мешканці дискурсів зазначених типів.

Навіть натяк на таке руйнування сприймається як агресія ворожих сил. А ці сили, звісно, тим стр-р-р-рашніші, чим анонімніші.

Один з учасників дискусії на віллі Яроша Анатолій Власюк так описує ситуацію, яка виникла у Дрогобичі проти вечора 25 липня: «Модерація зустрічі Юрієм Кучерявим із “Дзиги” змушувала бути готовим до провокації. Він уже модерував схожу зустріч у Львові щодо книги Ліни Костенко “Записки українського самашедшего”. Після того наша Совість Нації відмовилися проводити тури Україною. Трохи раніше непоміченим за участю цього ж модератора пройшло збиткування над Тарасом Шевченком – “гульвісою і пияком”, мало не в стилі відвертого антиукраїнця Олеся Бузини» (цитати тут і далі – зі статті Власюка: «Скандал на віллі Яроша в Дрогобичі: а чи був Іван Франко?»).

От уже й готовий «титул» для свіжої канонізованої постаті – Ліни Василівни Костенко. Якщо хтось не згідний, його запишуть до компанії «єретика» Юрка Кучерявого, за котрим (щоправда, за дуже специфічною логікою) маячить постать цілого «єресіарха» Бузини.

Ось так і вибудовується «антиієрархія», адже кожна псевдорелігійна конструкція мусить мати своїх розмальованих інфернальними фарбами сауронів і вельзевулів.

А далі Власюк пише:

«І все-таки мене більше цікавлять ідейні замовники та організатори цієї брудної кампанії, які, як завжди, залишаються в тіні. Виконавці завжди різні, і тому на них скеровані всі стріли осуду. А ось ті, хто хоче зруйнувати українську літературу – як, зрештою, й українську націю, – спокійно снують свої підступні замисли й далі».

Себто, нумо шукати штаби, де засіли таємні єресіархи найвищого рангу. Де їхні конспіративні криївки і як їх звати. Як цікаво, як актуально! І тут питання: «Навіщо комусь здалось руйнувати ту українську літературу?» є абсолютно недоречним.

Бо ж у кожному релігійному або псевдорелігійному дискурсі бачення світу є чорно-білим. Якщо українська література й досі ввижається комусь полем формування нації, то воріженьки обов’язково мусять (просто таки зобов’язані, кляті) мріяти про його знищення. Не спати, не їсти, а напружувати чорну думку: «Як би нам стерти оту українську літературу? Як її затоптати?» Нема, бач, у тих воріженьків більшої й пекучішої проблеми, аніж боротьба з такою супервпливовою літературою, в якій письменники «першої лінії» щиро радіють накладові в десять тисяч примірників.

Смійся не смійся, а мислення людей не зміниш. До речі, цитований автор наприкінці своєї статті повідомляє, що на віллі Яроша він таки «добив» Єшкілєва своїми питаннями. Не менше й не більше. Може, в хуторянському середовищі це вважається вікопомним подвигом? Може, за «добивання» опонентів там дають ордени і премії? Суцільні «?»…

Хай там як, а мені чомусь згадався воронезький боксер на ім’я Марат, з яким минулого року довелося їхати експресом «Україна». Цей пристаркуватий спортовець, хильнувши оковитої, розповідав, як «по молодості» тричі відправив у нокаут Кличка. Всі в купе тоді кивали: «Так, так, Марате, звичайно…» й весело переморгувались між собою.

Найцікавіше те, що колись і сам Іван Франко воював з «культурницьким неопоганством». Воно ну ніяк не вписувалось у прагнення «галицького Прометея» привести галичан до світла європейської цивілізації, де вже наприкінці ХІХ століття не вважали за пристойне задля цементування національних основ залучати технології релігійного «освячення літераторів».

Історія зіграла з Франком злий жарт. Він сам опинився у переліку «літературних святих», чому сприяв невмирущий союз українського народництва з соціалізмом. А також, на жаль, подальші ігрища з його тоталітарними модифікаціями – комунізмом та націонал-соціалізмом.

Захисники Франка навіть не здогадуються, що подібним перетворенням доброго письменника і завзятого суспільного активіста на духовно громіздку «ікону» вони щоденно «підставляють» його під суто політичні технології маніпулювання історичними постатями. За роки незалежної України Іван Якович вже двічі був на межі перетворення на «партійний прапор». Добре ще, що ті партії швидко зійшли в небуття. При цьому наша «статусна інтелігенція» чомусь не протестувала проти відвертих спекуляцій та політичної профанації «українського Мойсея».

Може, тому, що цинічні партійні боси за способом мислення ближчі вітчизняним «статусним інтелігентам» за тих, хто намагається ввести Франка у сучасний контекст. Зробити його зрозумілим для того світу, який давно вже забув про архаїчні ігрища довкола монументів.

Воістину, історія повторюється. І навіть не двічі.

Але завжди у вигляді блефу. Або ж фейку, як тепер кажуть.
Джерело:
ZAXID.NET

Автор: Володимир Єшкілєв

 
Коментар:
Анатолій Власюк
Cперечатися з паном Єшкілєвим немає сенсу. Розумний читач зробить свої висновки, якщо прочитає згадувану ним мою статтю. Вона нещодавно опублікорвана на сайті tustan.io.ua і є на моїх сторінках у Фейсбуці Анатолій Власюк та Anatolij Vlasjuk. Там також розміщена стаття “З Франком чи проти нього” за підписом чотирьох знакових в Україні фігур. Єшкілєв є не надто популярним письменником, тож не дивно, що один із присутніх сплутав його з харків’янином Сашком Ушкаловим. Зазначу, що на зустріч прийшли не літератори чи літературознавці, а пересічні дрогобичани, тож нема чого дивуватися їхній необізнаності. А ось цитата з моєї статті, яка багато про що говорить і спростовує слова Єшкілєва: “Я все-таки “добив” Володимира Єшкілєва запитанням, чи бачить він перспективи української літератури? Письменник скромно відповів: “Я над цим працюю”. Дозволю собі не коментувати відповідь. Зазначу лише, що Франко відпочиває…”. Для Єшкілєва, можливо, Дрогобич – це провінція, де панує хуторянське мислення. Незважаючи на те, що його друкують у Києві та Москві, він би краще вивчив історію Дрогобича, щоби зрозуміти, що тут жили і живуть далеко не провінційні люди. І останнє. Коли я говорив про організаторів і замовників, то мав, звичайно, на увазі Григорія Грабовича, Тараса Возняка, Ярослава Грицака, інших космополітів-лібералів, які не лише українську літературу, а й Україну загалом намагаються завести на манівці. Що стосується безпосередніх організаторів Франко-фесту (сподіваюся, ще моїх приятелів після моєї статті) Миколи Походжая та Віктора Возняка, то радив би їм прискіпливіше вдивлятися в учасників організовуваного ними дійства, аби не втрапляти в халепи. Крім того, вважаю за необхідне припинити споювання в Нагуєвичах молоді, бо до Івана Франка це не має жодного стосунку. Відмовилися ж від алкоголю в Луцьку, де нещодавно відбувся знаменитий Бандерштадт! Всім бажаю удачі й з олівцем вивчати Івана Франка, а не лише передавати свої відчуття від того. що він написав. Доворлі часто це не має нічого спільного з об’єктивною оцінкою й елементарною правдою.

  1. коментаркоментар08-07-2013

    Це цей Власюк, що голосуватиме за жидЮдю?

Leave a Reply