Франко.Місія-ІІ: у Франка

Frankomisiya

Фінальний акорд одного з наймасштабніших фестів цього літа на Західній Україні – десятиденного фестивалю  мистецтв «Франко.Місія» – відбувся у с. Нагуєвичі, що на Дрогобичині. За підрахунками організаторів, лише впродовж останніх трьох днів дійства на теренах рідних земель Каменяра побувало кілька десятків тисяч осіб. Щоправда, коли справа доходила до можливості присутніх зацитувати генія української літератури, це могли одиниці, зате тексти пісень хедлайнерів знали майже усі.

 

Аби змінити такий печальний стан речей, організатори цього року вирішили схитрувати і запропонували гуртам заспівати на вірші Франка. Пропозиція знайшла свого адресата: на неї радо пристали не лише українські, а й гурти з-за кордону. Відтак, лірика Івана Яковича зазвучала зі сцени десятком мов, серед яких грузинська, чеська, польська, азербайджанська, російська, сербо-лужицька, японська, французька… Завдяки цьому інтегрований у «Франко.Місію» «Франко-фест» фантастично еволюціонував, перетворюючись з тогорічного банального рок-фестивалю у присвячене Франкові креативне дійство.

 

 

Першого дня в Нагуєвичах фестивальників перед сценою під палючим сонцем збирали гурти «Патриція» – молоді, але талановиті і амбітні хлопці, Corna Kruswa і Berlinska Droha, які напередодні відіграли у «Дзизі» неймовірне пре-паті  до заключної частини фесту; вже добре знаний гурт «Мері» та закарпатська банда «Rock-h», яка саме перебуває на піку популярності; Місько Барбара, який спершу безуспішно намагався воскресити з  «Bandurband» репертуар «Мертвого півня», а згодом стикнувся із нерозумінням публіки його дуету із чеським гітаристом Йозефом Остржанським… А також хедлайнер вечора Тарас Чубай та «Плач Єремії» зі своїми старими піснями, зокрема, на тексти Віктора Неборака, який захоплено слухав усе серед натовпу, що відривався до безпам’яті, підспівуючи пісню за піснею… Вколисати після такого драйву фестивальників було справою не з легких, але з нею віртуозно впоралось у проекті «Музика ночі» українсько-азербайджанське тріо «Marinіta&Agabeyli Brothers». Для тих же, кому прагнулось продовження забави – щодня до світанку працювала Off-сцена, де вдень можна було послухати свіжоспечені гурти, які тільки-но наважились вийти в люди з андеграунду гаражів і репетиційок, а після опівночі уся влада тут переходила до рук діджеїв…

 

 

Серед хедлайнерів наступних двох днів: «Кому вниз», під час виступу якого футбольні фанати влаштували справжній перформенс, а десь глибоко у натовпі показово спалювали прапор комуністичної партії; Kozak System із козак-роком та гострими, як шабля, ритмами; грузинська музична хуліганка Ніно Катамадзе з гуртом Insight, що раз у раз зізнавалась публіці у коханні і дарувала їй містичний внутрішній спокій;  також Олег Скрипка із Лє Гранд Оркестра, що рвуть публіку до танцю і невтомно обіцюють «Весна буде!»… А вночі, коли у музеї Івана Франка відбувалось читання «Мойсея», участь у якому взяли, зокрема,  Андрій Середа, Місько Барбара, Володимир Єшкілєв, Віктор Неборак та інші – нічну тишу заколисував дотепний і ліричний Сергій Підкаура, більш відомий як гітарист The Вйо.

 

 

Якщо одним словом – три дні фестивальники прокидались і засинали із музикою від кращих виконавців країни і закордону. Втім щодо прокидання, то тут  був вибір –потанцювати з «Ватрові» чи з культовими The Mandry, або ж провести ранок менш рухливо, «снідаючи словом».  Протягом усіх днів «Франко.Місії» з 10-ї ранку розпочинала роботу літературно театральна-сцена, на якій вночі відбувалися кінопокази та вистави, а  вдень виступи письменників і науковців із лекціями змінювали акустичні виступи гуртів, що часто вводили в своєрідний медитативний транс повну галявину глядачів. Дивовижно, але були щонайменше дві події, які попри свій ранній, а як на фестивальне життя, то й поготів, час зібрали натовпи зацікавлених молодих пар вух і очей. По-перше, це проект Богданки Неборак та Марти Боровець «Прокидання поезії», створений з метою відродження зацікавлення молоді потичним словом, і в основу якого покладено ідею прочитання учасниками поезії, обраної серед творів улюблених авторів, а також її аналіз та обговорення.

 

 

– Ми з Мартою Боровець та проектом «Прокидання Поезії» мали нагоду спостерігати за діяльністю літературної  частини «зсередини», – розповіла Богдана Неборак. –  Наш проект, попри ранній час проведення (10:00) зібрав доволі охочих не просто прокидатися разом із поезією, а й прокидати поезію! Тішить, що окрім безпосередніх поціновувачів участь взяли й поети, а саме: Маріанна Кіяновська, Ігор Павлюк, Тарас Малкович, Богдан-Олег Горобчук, Павло Коробчук. У ті моменти, коли втомлені вечірніми концертами люди вдосвіта прокидаються задля того, аби разом почитати вірші, я розумію, що мета проекту реалізовується! У Нагуєвичах, під час прочитання Франкових поезій, було відчутно різницю між обов’язковим шкільним прочитанням-сприйняттям Франка та суто читацьким – адже читалося не з примусу, а улюблене! Що стосується літературної частини загалом – безумовно, вона була насиченою вартими уваги подіями. Найцікавішими ж для мене були нон-стоп читання поезії на фортах у Поповичах. Цією безперервністю читань, коли автори одразу ж змінювали одне одного, досягалась якась неймовірна відчуттєва атмосфера, саме заради якої я б хотіла відвідати фестиваль і наступного року…

 

Ще один ранній проект, що два дні поспіль збирав тлум молодих і спраглих до поетичного слова – 6-й «Поетичний батл», творцями і ведучими якого були Владислав Шубєнков та Василь (в народі Елвіс) Сливчик.

 

– З кожним разом, коли батл лунає на теренах Західної України (а це вже був шостий), ним зацікавлюється все більше людей: як авторів, які безпосередньо бажають виступити у ньому, так і глядачів, – розповів Василь Сливчик. – Факт присутності останніх дуже вагомий, адже з глядачами завжди є безпосередній контакт й діалог, бо в оцінюванні поетів враховується думка не лише журі, а й глядачів. Зрештою, тут часто відбувається багато незапланованих імпроізаційних ситуацій, де потрібна підтримка або думка залу. Як, наприклад, сталося цього разу, коли двоє учасників, котрі хотіли пройти у фінал, почали збирати гроші із публіки у капелюхи, граючи при цьому на гітарі чи читаючи вірші… Попри те, зо «Батл» відомий як західноукраїнська акція, географія його учасників не має меж. Від охочих взяти участь у словесній битві цього разу надійшло 59 заявок, але до першого туру ми відібрали 34…

 

Дорога до фіналу була не легкою. Журі, головою якого цьогоріч був Олег Лишега, одноголосно переживали, чи буде тут узагалі поезія, але згодом переконались і навіть відзначили кілька «перспективних рим».  І хоча, за словами організаторів, глядачі цього разу купували оцінки не так активно – грошовий фонд переможця був значно більший. Адже двоє учасників, які набрали однакову кількість балів, аби пройти до фіналу, вирішили  позмагатися в стилі «караоке на майдані» і позбирати гроші у капелюхи. Але й у фіналі не обійшлося без ексцесів – серед трійки фіналістів двоє дівчат набрало однакову кількість балів. Відтак за спільним рішенням організаторів, журі та зали перше місце вирішили розділити між киянкою Ольгою Перехрест та зовсім юною учасницею батлу львів’янкою Олею Вовк, а призовий фонд, що становив понад півтисячі гривень, просто розділити навпіл.

 

Щодо лендартівської програми у Нагуєвичах, то вона мала «ознайомчий» формат: художники, за словами куратора цього блоку Влодка Кауфмана, «лише намацували територію».

 

 

«Проблема, по-перше, в тому, що тут, в Нагуєвичах, зібралися дві різних групи, – констатував Кауфман. – Сюди перебралась більша частина тих, хто працював в Поповичах, щоби спробувати освоїти цю територію. І  молодь з Дрогобича, які тільки пробує себе в лендарті. Тому ми наразі свідомо вирішили не розрізняти: аматори-не аматори, професіонали-не професіонали, об’єкти не підписані, щоби можна було незаангажовано оцінювати. Хоча молоді художники з Дрогобича, як на мене, показали себе не найгірше. По-друге, у Нагуєвичах ще не має чіткої диспозиції, яка територія належить до комерції, яка – до «життя», яка – до мистецтва. Тут кожна спроба в перші дні щось зробити наштовхувалась на проблеми, що на цьому місті буде стояти торгова ятка, а на тому – наметове містечко…. Тому для нас цьогорічний лендарт у Нагуєвичах – експеримент, лабораторна робота, спроба освоювання території. Ми подивимось, наскільки наші об’єкти – їх буде близько 20-ти, приживуться з тією публікою, яка сюди приїде, наскільки вона буде готова реагувати на такі об’єкти. І з цього можна буде робити висновки, наскільки є необхідність художникам працювати в Нагуєвичах наступного року. Як на мене, тут є цікаві акценти, наприклад, ці гігантські стовпи ЛЕП, які буквально не дають художникам спокою… Для мене особисто важливим є спроба відчути цю територію. Ще три дні тому вона була абсолютно чужою, але три дні блукання по цьому лісу-полю-вздовж цих потічків почали потроху-потроху призвичаювати мозок і свідомість до цього ландшафту. Мене спокусила ця височенна трава, і я спробував щось з нею зробити, етюд-не етюд, щось… Ленд-арт дуже залежний від контексту. Якщо в Поповичах він вже випрацювався, бо там є форти, і, відповідно, тематика, пов’язана з війною, то тут контекст може бути пов’язаний з Франком. Але не в тому сенсі, що всі різко мають кинутися ілюструвати його твори, за нас вже це зробили ті, хто обладнував Франкову стежку. А спробувати збагнути, відчути цю видатну людину через його рідні місця. Проблема Нагуєвичів цього року – це проблема притирання між різного кшталту «прибульцями». Наразі художники тут найнепомітніші…»

 

Влодко Кауфман понаплітав траві коси.

Михайло Барабаш випробував “на міцність” лісову флору.

Наталка Лісова порозмальовувала гілочки.

Олександр Никитюк відправив у романтичне “вільне плавання” дзеркальні пірамідки.

А Олексій Коношенко створив ще романтичніше вікно “у небо” на лісовому озері.

 

Ще один проект, про який слід сказати слово у рамках «Франко. Місії» – мандрівка із дискусіями та концертами містами Галичини, що тривала між власне фестами у Поповичах та Нагуєвичах.

 

За словами Юрка Кучерявого, модератора мандрівки – це один із найцікавіших проектів цьогорічного фестивалю, що відбувся у рамках проекту громадського діяча, директора Незалежного культурного центру «Indie» Бориса Захарова  «Мистецтво толерантності». Його партнерами є Харківська правозахисна група за підтримки Шведської агенції з міжнародного розвитку SIDA та Гуманітарна студія «Хвиля» за підтримки Програми Matra посольства Нідерландів в Україні. Проект діє у 3-х напрямках, серед яких: моніторинг проявів ксенофобії та дискримінації в Україні, зокрема, випадків мови ворожнечі та злочинів на ґрунті ненависті; надання юридичної допомоги жертвам таких злочинів, та просвітництво у цій сфері шляхом організації фестивалів мультикультурного спрямування, коли збираються музиканти, які репрезентують різні етнічні культури та музичні засоби. Під час таких заходів відбувався інтенсивний культурний діалог, що не всюди і далеко не завжди знаходив розуміння «на місцях».

 

– Ідея цих дискусій була культурно-антропологічною. Ми повезли культуру і інтелектуальні обговорення «на периферію». Одна з дискусій була присвячена правозахисту і правонаступу. Але якщо узагальнити, то вся ця мандрівка сама по собі є правонаступом, активним проектом демонстрації інакшості, – розповів Юрко Кучерявий. – Хоча ця інакшість насправді дуже віртуальна… Ґрунт для розвитку знайшли безумовно, що ж до культури та її потреби там, «на селі», у дрібних провінційних містечках, тай навіть райцентрах, то культура по замовчуванню ніде і ніколи не потрібна. Вона стає тобі потрібна, коли ти розумієш, що це? Культура – це мова, якою ти говориш не зумисно, це територія свободи  і невимушеності. Людина найчастіше в житті не має свободи. Усе в житті має чітку мотивацію. Культура – немає, вона немає причинно-наслідкового зв’язку кількох кроків. Життя складається з коротких сенсових дистанцій. Культура доводить цю дистанцію до метафізики. Чи готові ті території маргінесу до цієї метафізики? Однозначно, ні. Загалом висновків з мандрівки є кілька. По-перше, треба продовжувати говорити. Цього разу це було щось на кшталт інтервенції, а то й гостріше. Некоректно говорити про те, чи цим людям потрібне те, що ми привезли, бо культура ніколи не є потрібною, вона просто є важливою, бо тільки культура здатна дати відповідь на питання «для чого все це?». Ми приїхали як туристи, ясно, що люди поставились вороже, бо «понаїхали і розказують». А згодом виявилось, що вони на щодень нічого нікому не розказують, не спілкуються, бо на перифесрії немає дискусійних клубів… Суспільство цих маленьких містечок Самбора, Дрогобича, Судової Вишні нагадало мені соляний розчин – опускаєш камінчик і він починає обростати кришталиками. Люди, опустіть власноруч свій камінчик, і він обросте вашими власними сенсами! Урок проекту: ми не комунікуємо між собою, ми не розуміємось. Нам треба розвивати спільну мову. Щодо музичної частини мандрівки, то і її сприйняття було далеко не ідеальним. Бо ж будьмо відвертими, ми привезли музику далеко не формату а-ля Дзідзьо. Тому і публіка була інакшою. А культури сприйняття, наприклад, джазу у Самборі немає! Втім і у Львові вона сформувалась не за один рік,  і навіть не за десять…

 

Одним словом, як завжди, думки щодо цьогорічної «Франко.Місії» розділились. Комусь фестиваль, як фестиваль, комусь негативний приклад паразитування на національній культурі, комусь поезія, а комусь музика, комусь відродження традицій, а комусь їхнє знищення, бо скільки людей – стільки думок.

 

«Франку би сподобалось…» – переконана Галина Пагутяк, яка згодом написала у своєму блозі: «Приємно відчути себе нічим не гіршою за фестивальників. Удень вони відпочивали всюди: в наметах, за кулісами, на траві, в лісі перед літературною сценою. В Нагуєвичах стільки простору. І все, що потрібно: їжа, вода, музика, нічліг. Можна піти попросити молока в селі, можна скупатись у маленькій річці, навіть знайти гриба. Франку би точно сподобалось таке свято».

 

Фото Юрія Шушкевича і Петра Космолінського

Божена Городницька, Збруч

Leave a Reply