«Франко. Місія»: Міжнародний фестиваль мистецтв чи маніпуляція свідомістю?

Frankomisiya

Самбір цього року отримав можливість протягом одного дня приймати фестиваль мистецтв «Франко.Місія» і скористався цією нагодою. Чому би й ні?! Адже вперше об’єднали зусилля два фестивалі – «Франко Фест» і «Fort.Missia». Організатори викликали довіру та ще й ввічливо попросили дозволу і долучили наше місто до туру, з початковою точкою в с. Поповичі, а далі – Судова Вишня, с. Вишня, Добромиль, Дрогобич і, врешті, святкові заходи у Нагуєвичах 26-28 липня. Отож, минулої середи «Франко.Місія» побувала у Самборі.

Місто включилося у підготовчу роботу (забезпечення побуту для гостей, підготовка залів та сцени на пл. І. Франка тощо). Організатори ж пообіцяли якісне озвучення основного концерту, виступ відомих творчих особистостей та естрадних колективів. Все – безоплатно. Як виявилося, надання безкоштовних послуг певної сатисфакції взамін таки потребувало. Але про це – нижче.

Із трьох запланованих, перший захід відбувся в Народному домі – дискусія «Ксенофобія і дискримінація в Україні: реальність і вигадки». Модератор – харків’янин Борис Захаров запросив до слова двох співдоповідачів, які почергово ознайомили присутніх зі статистикою проявів ксенофобії на півдні, сході, а також заході країни. Слухацька аудиторія налічувала орієнтовно тридцять осіб, але і їх було достатньо для того, щоби аргументами і висловленими думками «загнати в кут» двох промовців та їхніх приїжджих друзів. Доповідачі робили наголос на терпимості українців до представників інших національностей, які проживають на території країни. Зал, зокрема, реагував такими запитаннями: “Чи не є проявом ксенофобії супроти українців у власній державі моральна підтримка чималою кількістю народних депутатів нещодавнього внеску до польського парламенту питання засудження діяльності УПА?!” “Кому вигідні такі протистояння?” Зрештою, хто володіє реальною статистикою національного складу Верховної Ради у відсотковому вимірі? “Яку терпимість до інших національностей можна пропагувати у Самборі, де існує повна толерантність до всіх національних меншин і де не існує найменших непорозумінь на цьому ґрунті?!”

Запитання звучали різні і висновки та роздуми після дискусії теж напрошувалися різні. У мене, наприклад, такі: якщо українці господарюють у власній країні, апріорі – це абсолютна толерантність до інших, якщо ж приходять окупанти, як-от було впродовж майже всього ХХ століття, тоді про толерантність забувається і починаються пацифікації, депортації, репресії, масові звірячі винищення, голодомори… Що ж до організації самої дискусії, її ініціатори не завдали собі труда хоча б поцікавитися, в якому середовищі спілкуватимуться, які особливості місцевої громади. Позитив лише в тому, що самбірчани – учасники цього заходу – збудилися до жвавої дискусії, бо відчули, що їм пробують запропонувати у прихованій за розумними фразами кольоровій обгортці зіпсуту цукерку маніпуляції свідомістю. До речі, якби зал був більше наповненим і були б присутні представники якоїсь із національних меншин, могло б і до штучно викликаного конфлікту дійти. З боку організаторів дискусії такий підхід до її підготовки і проведення – це безвідповідальна діяльність.

Другим місцем для того, щоби «Франко.Місія» змогла себе проявити, став зал органної і камерної музики. Те, що там відбулося, не відповідало інформації в афішах, але думалося, що літературні читання як мистецький захід викличуть лише позитивні, а не суперечливі емоції. Якби ж то так…

Відомих літераторів не було. На першого і останнього молодих читців аудиторія якось по-особливому не відреагувала. Напевно, тому, що художнє читання передбачає, щонайменше, плинну мову, і в жодному разі – не читку тексту з мобільного телефону… Слухач і глядач у Самборі – знаючий і розбірливий, адже часто бачимо доволі різних виконавців та колективи. Байдуже ставлення до підготовки згаданої літературної зустрічі – це нехтування і навіть образа тих, хто прийшов на зустріч із мистецтвом, а отримав нуль.

Головним цвяшком програми у залі органної та камерної музики, мабуть, мала бути Наталка Римська, відома своїми перекладами з польської. Ним і стала, та так, що під час її читань з залу демонстративно вийшло декілька слухачів. До цього спричинилися озвучені нею фрази і думки, більше притаманні великодержавному шовіністу, а не представниці літературного напрямку. Згадувала про членів ОУН Біласа і Данилишина, про загибель польського політика і публіциста Тадеуша Голувка, українського педагога Івана Бабія, про інші моменти українсько-польської історії в період між двома війнами, але, звичайно, під специфічним кутом зору. Такий виступ мав ознаки більше виклику чи навіть провокації, а не просвітницької чи творчої діяльності задля примирення та порозуміння.

Завершальною крапкою «Франко.Місії» у Самборі став вечірній концерт на площі Івана Франка. Мабуть, за задумом організаторів, це мало бути полікультурне свято, в розумінні демонстрації музичного колориту різних національностей. Що ж виявилося? Тріо з Польщі «Miazsz» доволі непогано продемонструвало музичні навики. Яскраво виступила Марініта з Харкова та брати Аґебейлі, але це були виключно азербайджанські музичні мотиви. На представника від України в цьому концерті не знайшли нікого іншого як Міська Барбару, якому акомпонував на гітарі чех Йозеф Остшанський. Якби когось, хто переглянув усі три заходи у Самборі, запитали, що спільного ця «місія» мала з Франком і його просвітительством, то відповідь була б приблизно такою: третій із заходів відбувся на площі імені Каменяра, а Місько Барбара в одній із своїх пісень до невпізнання спотворив Франкового «Вічного революціонера». Ось і всі згадки про нашого славного земляка протягом дня. Місько Барбара, в образі затуманеної особи (принаймні, зі сцени виглядав саме так), виконав пісню «Приходь до мене завтра» (монотонний спів з переходом у крик). Після цього молодь з площі майже розійшлася і випадково зник струм. Мабуть, також не витримав такого «мистецтва». З тим міжнародна група організаторів і виконавців цьогорічної «Франко.Місії» поїхала у Дрогобич.

Не дуже цікавився успіхом мандрівного фестивалю в інших містах, але на «фінал» у Нагуєвичі цього року свідомо не поїхав саме через те, що побачив у Самборі. Це не була просвітницька місія в пам’ять про Франка. Більше того, у Самборі вона не мала нічого спільного з українським письменником, публіцистом, вченим та громадським діячем.

Напевно, організатори сатисфакцію таки отримали. Адже ресурси, виділені на цей проект не лише внутрішніми спонсорами, але й зарубіжними, використали, мабуть, сповна. Дарма, що в Дрогобичі виступали в дворі одного зі стареньких будинків, а в Судовій Вишні на схожій дискусії взагалі не було слухачів…

І насамкінець. Для таких «свят» демонстрації української меншовартості, без сумніву, місто в майбутньому повинно бути закритим, а усім, хто приймає рішення підтримувати сумнівні проекти, слід у подальшому бути обачнішими. Адже цього разу у своїх виданнях організатори дякували представникам влади різних рівнів на різних територіях, включно з обласним.

Юрій ЛЕСЬКІВ, член Національної спілки журналістів України

Галицька зоря

Leave a Reply