Радянське місто Львів та його герої

Drozdov

Людство змогло пояснити структуру мітохондріальної ДНК, розробити економічний закон граничної корисності та запустити 64-ядерний процессор — але досі ніхто так і не зміг докладно пояснити дивовижні виверти людської пам’яті. Люди пам’ятають те, чого не було. І завзято стирають спогади про те, що було, заміняючи їх чимось більш вигідним. Те, що відвідувачі мітинґів безапеляційно називають «національною пам’яттю», насправді є сукупністю правд і неправд в одному флаконі. Але кому треба пізнавати різні правди — якщо наша категорична, глуха, героїчна правда так чудово пахне?

Парад радянського війська у Львові 1939 року

Дайош героя!

Колективна пам’ять (а я поведу мову саме про неї) — це кунсткамера фантомів, в яких перемішалося реальне і додумане. Історичної правди не існує в принципі. Існують історичні правди в множині. Або історичні неправди, теж у множині. У психіатрії це називається парамнезія — розлад пам’яті, за якого виникають хибні або перекручені спогади, накладання минулого й сьогодення, переплетіння реальних подій та вигаданих. Живемо ми в суцільній парамнезії. Люди справедливо клянуть совєтів за дух несвободи — але несправедливо замовчують, що саме совєти дали їм безкоштовні квартири й електрику за 4 копійки. Справедливо пам’ятають увесь маразм радянського партійного життя — і несправедливо замовчують, що Львів був мало не рекордсменом за кількістю членів партії на душу населення. Ну а парамнезійне накладання різних часів призводить до некрофільного очікування, що покійник, у минулому тисячолітті похований в Мюнхені, прийде і порядок наведе у 2013 році.

На Опері — Сталін. Перед Оперою — Ленін. Львів’яни мітинґують

Ми маємо дуже радянське тлумачення слова «герой». У нашій історичній свідомості герой — це виключно позитивна постать, взірець доблесті й відваги. Ті, що відвідують мітинґи, яко досвідчені радянські люди, відторгають звичайне пояснення, що герой (зокрема, в літературі) — це просто-напросто дійова особа. Яка просто-напросто була. І творила, вочевидь, різне: від гидотного до героїчного. Герої, врешті-решт, бувають і неґативні, і смішні, і другорядні, і взагалі не герої. Але це не про наших національних героїв. Вони — Герої з великої літери «ге». Отже, усі вони — радянські. Бо сприймаються і прославляються по-радянськи.

Галицька патріотична пам’ять — надміру героїчна. Точніше, тільки героїчна. Отже, вона є напівправдою-напівдомислом. Отже, вона нічим не поступається радянській пам’яті, яка теж базується на приписуванні та прикрашанні всього підряд. Парадокс, але в цьому сенсі сучасний Львів — питомо радянське місто, яке повною мірою всотало в себе пафосний ентузіазм додумування і прикрашання. Героїчне (радянське) трактування історії породило цілий іконостас національних героїв, на яких треба лише дмухати і молитися. Відвідувачі мітинґів дмухають і моляться на тих, кого заборонено переосмислювати й олюдинювати. Це дуже по-радянськи. Не думаю, що Бандера хотів би бути відлитим з тієї самої бронзи, що й Ленін.

Герої не ходять в туалет

Бездумна ґлорифікація будь-кого чи будь-чого завше виглядає жалюгідно. Це коли мама при гостях вихваляє свого ідеального синочка, який і спортом займається, і музикою. А він стиха підсміхається, знаючи про заникану під простирадлом пачку сигарет і прогуляні уроки сольфеджіо. «Непомильні» національні герої так само могли курити потайки від батьків, прогулювати школу, писати шедевральні тексти, бити своїх дружин, виховувати дітей в умовах тиранії, віддано боротися за Україну, мати кількох коханок, щиро служити українській ідеї, зраджувати своїх побратимів, бути геніальним організатором, красти гроші з партійних кас, робити героїчні вчинки, шкодувати про багато що сказане і зроблене — і (ви не повірите!) вони теж ходили в туалет. Але ж ні! — наші герої можуть бути лише суперменами, героями, пророками, геніями, незламними борцями, апостолами правди, шестикрилими серафимами, святими іконами, праведниками життя. Будь-ким з бронзи — аби тільки не звичайними земними людьми зі своїми слабкостями, вадами, комплексами, інтимними перипетіями, сумнівами… та й подвигами, звичайно.

Радянська армія входить у Львів

«Абсолютних правд не буває — є напівправди», — писав Оскар Вайльд, і ця істина йде супроти радянського Львова, який на всіх мітинґах горланить: «Геть свої брудні руки від наших героїв!». Є теорія, що старовинні ікони мироточать саме тому, що втомилися від бездумного поклоніння. Десятки тисяч Бандер-Шевченків-Франків-Грушевських тощо, натиканих всюди, де треба й не треба, мали б вже давно влаштувати повінь зі своїх сліз. Коли бачу вишиваний портрет Шевченка в кабінеті якогось-там районного прокурора — я розумію, що ми власними руками вбили сакрум. Бандера, Шевченко, Франко, Грушевський і решта персон з героїчного іконостасу померли рівно стільки разів, скільки їх безбожно юзають ті, хто дмухають і моляться з заплющеними очима і затуленими вухами. Сакрум перетворився на болванум. Як наслідок — профанум. Тотальний профанум.

І дороги назад вже нема. Для цілого покоління відвідувачів мітинґів історичні постаті перестали дихати живизною і людяністю. Вони стали фетишами, тертя об яких скоро спричинятиме приступи національного екстазу з подальшим виділенням національної гордості.

Герой для села

Наша колективна пам’ять — дуже рустикальна. Дуже селянська. Дуже простонародна. Пам’ять британців виковувалася силами високоосвіченої аристократії, пам’ять росіян — силами вченого дворянства, пам’ять французів — зусиллями філософів і гуманітаріїв. А наша національна пам’ять творилася селом і для села. Це можна зрозуміти, позаяк самі себе українці мислять як націю селян. Завдяки селу українська ідентичність збереглася, адже багато століть якраз село було надійною базою самовідтворення нації. Але село ніколи не було і ніколи не стане базою творення. Село — це консерва. Це життя, заточене під функціональність, а не естетику. Тому в селі не потрібна готична архітектура, барокове мистецтво чи пост-модерні штучки. Селу потрібна якщо культура — то ужиткова, якщо пам’ять — то загальновизнана. Село в усіх країнах і за всіх часів погоджувалося жити в будь-якій державі (навіть чужій), аби тільки не чіпали мови, звичаїв та Церкви. А інакодумство в селі рівнозначне ізгойству. Рустикальне мислення передбачає належність до більшості, втоплення своєї особистості в усталеному укладі життя, навіть якщо воно тебе й не влаштовує.

Це зовсім не погано — бути нацією селян. Але це унеможливлює бути нацією модерною, гнучкою. Надворі 21-ше сторіччя, і його творять міста. Світ є таким, яким є місто. Як місто голосує, що воно читає, якою мовою говорить, яку культуру творить — такою є й держава. Я не знаю прикладів, коли успішну державу створювали селяни. Село й надалі лишатиметься надійною базою самовідтворення нації — але нації якої? Яка перетворює на село будь-який простір, куди потрапляє. Яка не має запитів на експерименти. Яка аґресує до будь-яких виявів інакшості та меншинності. Яка, даруйте, взуває босоніжки на білі шкарпетки і навіть в сучасних особняках на стіни вішає ковйор.

Салют з нагоди Дня перемоги. Львів. 1950 рік

Ніцше писав: усе, що є масовим, має низьку вартість. Нація селян потребує відповідних героїв. І вона їх отримала. Починаючи з 19-го століття, вся породиста творча інтеліґенція в білих рукавичках писала свої твори з розрахунку на село і для села. Всує згадуваний Шевченко увічнився передусім як сирота та кріпак, а не як академік Імператорської Академії Художеств. Я вже мовчу про те, що Бузиною будуть обзивати кожного мистецтвознавця, який продемонструє графічний доробок Генія, де виразною темою проходять оголені тіла хлопчиків та чоловіків. «Ну і що?» — запитає здорова людина, яка любить Шевченка. «Та ви що собі дозволяєте!!!» — зарепетує якась пані в коралях з «Союзу українок», яка Шевченка не любить, а на нього дмухає і молиться.

Рустикальній свідомості це не під силу — збагнути людинність своїх світочів. Тому-то й Леся Українка в нашій свідомості ніколи не буде заможною донькою дійсного статського радника, чий статус передбачав спадкове дворянство і титулування «Ваша вельможність». Ольга Кобилянська так і увійде в українські аннали як співець праці на землі, а не проґресивною феміністкою, якій не потрібні були мужчини. І Коцюбинський, який до останніх років жив одночасно з двома коханими жінками, явно не вписується в рустикальну свідомість. Це — печально. Тому що британці вільно акцептують бісексуальні тексти свого Шекспіра. Французи все одно вважають Коко Шанель видатною співвітчизницею, попри її співпрацю з Третім Райхом. Ті самі французи ніжно естетизують роман Рембо і Верлена, а також не бояться того, що їхня геніальна Едіт Піаф була алкоголічкою та наркоманкою. Німці своєю візитівкою в музиці вважають Ваґнера і водночас відкрито засуджують його патологічний антисемітизм. Ніхто не дмухає і не молиться — люблять, поважають, знають, не приховують, не додумують, не замовчують, не соромляться, не підтасовують, не підчищають. Одне слово, дають життя. А в нас — позбавляють.

Не сотвори собі кумира

На жаль, більшість наших героїв — призначені. Не лише часом чи історією, а й ворогами. Шевченко став безальтернативним Генієм і Пророком загалом завдяки радянському шевченкознавству (за канонами якого й понині викладають нещасного Тараса Григоровича у школах). Бандера був призначений Героєм передовсім у добу сталінізму — й понині панегіричні промови про Степана Андрійовича слово в слово повторюють промови сталіністів, які колись звучали гнівно, а нині — зачудовано. Нема сенсу аналізувати інших безапеляційних героїв, бо увесь національний іконостас малювали глибоко радянські люди радянськими фарбами в радянському стилі.

Наше ставлення до історії та історичних постатей — майже релігійне. Дуже добре це артикулював Володимир Єшкілєв: у нас побутує релігійний дискурс мислення. Для нас історія — це фактично релігія. Яка не терпить ані переосмислення, ані актуалізації, ані нових інтерпретацій. Для релігійного дискурсу мислення відмова клякнути на коліна перед національним іконостасом — це єресь, мракобісся, боговідступництво. За це карається анафемою, відлученням від «єдинокровної спільноти», спаленням на вогнищі національної інквізиції, яка нічим не відрізняється від більшовицьких ЧК. І кара спостигне тебе, і дітей твоїх, і все поріддя твоє! Іменем України! Амінь!

Львівська Ратуша. Сорокові роки минулого сторіччя

Це — мислення адептів. Схильний вважати, що українська національна пам’ять — це і є плід зусиль адептів. Середньовічні алхіміки називали адептом людину, яка знала формулу еліксиру життя і філософського каменю, що перетворював звичайні метали на срібло й золото. До чого не торкається рука чи думка сучасних адептів Бандери, Шевченка, Ліни Костенко, Юлі, Віті, Олега Ярославовича — усе це перетворюється на срібло й злато. Зусиллями адептів усе реальне вмить стає містичним, осяяним, німбовим. Як тут не дмухати і молитися? Я називаю це «гуманітарне чинопочитаніє». Шереги адептів продукують цілі стоси пуританських забобонів. Ти українофоб — якщо тобі не подобаються «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко, якщо ти наполягаєш на буденній двомовності Шевченка, якщо ти трактуєш Франка як лівого соціаліста, якщо ти вважаєш Богдана Хмельницького Гітлером 17-го сторіччя, який закликав убивати євреїв, греко-католиків і заможних шляхтичів. І ціла низка «якщо, якщо, якщо» чатує на кожного, хто хоче не дмухати і молитися, а мати всеохопне критичне мислення. Причому з роллю цензорів та інквізиторів зазвичай геніально дають раду ті, хто півжиття проходив у членах КПСС і не пропустив жодного партзібрання (і голосував на виборах, звісно, за свою партію).

А тепер… Наших діточок ми змалку вчимо, що треба шанувати своїх героїв, готуватися померти за Україну (чхали вони на цю дурню!), а найперше — бажати смерті ворогам, при тому бути поважним християнином і практикувати Біблію вибірково. Якось я був на гостині в родини, яка мала колись кількох упівців. Поки за столом діти їли новомодний салат з мідіями, їм по-радянськи і патетично роз’яснювали суть поняття патріотизму і любові до Вітчизни. А коли діти пішли бавитися в стрілялки на комп’ютерній приставці, почалися одкровення. Старші люди навперебій згадували чудові, захопливі біографії тих, на кого внуки мають дмухати і молитися. Стефан перед тим, як піти в партизани, зробив дитину одній каліці через дорогу, і вона з горя вчинила самогубство. А його брат ні за що не хотів іти в партизани, заповзято упирався — так його вночі силою забрали побратими. А багато з тих, які вже після війни зосталися в бігах, щиро хотіли вернутися в село і записатися в колгосп — але мусили так і закінчити життя в лісі не через вірність ідеї, а тому що попросту не могли вернутися. Ще розказували про те, що вони ображалися на слово «бандерівець» і вважали Бандеру розкольником. І багато чого дуже людського, дуже живого, дуже сюжетного. «Ось вона — справжня, правдива, драматична історія!» — захоплено подумав я. І обламався на ультиматумі господаря: «Про це не можна нікому говорити», — кивнув він на онуків, які за той час встигли перестріляти в комп’ютері половину ворогів. Даю руку на відсіч, хтось із них, коли підросте, неодмінно стане депутатом якоїсь-там ради від націоналістів і нестиме у світ святу правду про героїв. Якими вони, без сумніву, були.

Якийсь хуліган написав на стіні львівського будинку в середмісті: «Досить бути героєм — будь людиною». Присягаюся, то був не я.

Остап Дроздов, Збруч

16.09.13

  1. до україноненависної редакціїдо україноненависної редакції09-17-2013

    МОскальська прокладка дроздов розбушувався!

  2. до..6..до..6..09-17-2013

    А чия ти прокладка?

  3. до відомо когодо відомо кого09-18-2013

    йди смокчи у янукєрів і не відволікайся

Leave a Reply