Від Шевченка через де Голля – до Українського Майбутнього

Shevchenko Ukrajina

Орієнтовно у грудні 1857 року Тарас Шевченко у поемі «Юродивий» запитував: «Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось – таки колись». Навіть в ХХI столітті українці не перестають сподіватися на те, що це не риторичне запитання із надією на майбутнє «колись», а таки пророчі слова, які незабаром та й збудуться. Проте, оскільки сподівання на якісь не просто «нові», але таки праведні закони, котрі ще й виконувалися б, аж ніяк у найбурхливішій уяві не пов’язуються із ток-шоу (теревенями) під назвою «український парламентаризм», українці продовжують сподіватися на появу нового Українського Президента, який зорганізує і прийняття, і, головне, виконання, таких законів. Отож і жваво цікавляться, обговорюють питання наступних президентських виборів 2015 року. Точніше – хто саме і як саме зможе нарешті перевести Януковича і компанію із статусу «український сором» до «історичний смітник». І при цьому виникає дискусія, як краще побороти існуючий режим – зусиллями єдиного (найкращого) кандидата у президенти, чи атакувати щонайменше із трьох напрямків (оскільки опозиція у нас «триєдина»).

Висловлювати свої думки з цього приводу беруться різні персони. Навмисне варто уникати «візії» різноманітних «незалежних експертів», «політологів», оскільки всі вони так чи інакше обтяжені власними симпатіями чи й матеріальними зобов’язаннями перед тими чи іншими політичними силами та їхніми лідерами – реальними чи технічними кандидатами на президентський статус. Залишаються офіційні речники цих політичних сил (які традиційно не дуже поспішають із «відвертощами» перед електоратом) та поки що ще доволі тихі висловлювання власне громадськості.

Загалом речники та пропагандисти кожної із двох позицій мають свої аргументи. Наприклад, якщо йдеться про похід трьох «богатирів» супроти Януковича, наводяться аргументи стосовно того, що це дозволить, наприклад, мати більше представництво у виборчих комісіях і забезпечити більший контроль за виборами. Крім цього, існує загроза того, що існуючий режим просто унеможливить перемогу єдиного кандидата, знявши його із реєстрації чи вивівши із передвиборчих перегонів іншими методами (як це намагалися зробити з Віктором Ющенком в 2004 році). Крім цього опозиційні лідери мають різні програми і ніхто не має етичного права вимагати від українців голосувати «всупереч своїм переконанням» – такий аргумент стосовно неповаги до власного виборця озвучив заступник голови ВО «Свобода» Руслан Кошулинський. А вже в другому турі, мовляв, опозиційний кандидат, який набере найбільшу кількість голосів, повинен заявити про свою готовність втілювати частину з передвиборчих програм своїх партнерів по опозиції, а ті, в свою чергу – підтримати його.

Все логічно. Але тоді, по-перше, згідно логіки віце-спікера Верховної Ради, зобов’язані були б балотуватися і дати право голосувати своїм прихильникам «не всупереч своїм переконанням» лідери багатьох інших опозиційних сил – РУХу (об’єднаного), УРП, УРП «Собор», Конгресу Українських Націоналістів, УНА-УНСО. Адже їхні виборці (скільки б у відсотковому відношенні до загальнодержавного електорату їх не було б) – теж люди не менш опозиційно налаштовані до «регіонади», але при цьому мають ті чи інші сумніви стосовно офіційної «триєдиної» опозиції. І, по-друге, яка існує гарантія (хоч теоретична), що в процесі передвиборчої кампанії кандидати, в перегонах за статус конкурента Януковичу в другому турі, не обіллють один одного відрами політичних помиїв (для прикладу можна згадати систематичне пророкування в 2012 році Яценюком «тушкування» представників УДАРу в майбутньому парламенті, яке втілилося з точністю до навпаки – стосовно приведених ним «фронтовиків»)? Після цього в другому турі, керуючись образами чи якимись «принциповими» міркуваннями, вони ж просто не будуть активно підтримувати цього, вже єдиного кандидата? Знову ж, варто згадати другий тур президентських виборів у 2010 році, коли практично ніхто із іншопартійних опозиціонерів не закликав своїх прихильників підтримати Юлію Тимошенко супроти Януковича. Щоправда, і сама леді Ю не переймалася питанням сформувати довкола себе коло союзників, повіривши у те, що знаходиться вже за крок від омріяного президентства. В результаті поплатилася за самовпевненість і низьку якість власної команди, після чого отримала від переможця Януковича нагоду проводити безліч часу у роздумах над власними політичними та кадровими прорахунками.

Але повернемося до сьогодення та майбутнього, 2015 року. Всі аргументи стосовно того, які є переваги від балотування кількох кандидатів, є справді доволі вагомими. Але й позиція прихильників єдиного узгодженого конкурента Януковичу аргументована. Найгірший варіант, якщо опозиційні лідери так ні до чого й не домовляться, набиваючи собі ціну в переговорних процесах і виторговуючи якнайбільші преференції для себе і своїх політичних сил у майбутнього переможця. І далі все піде за сценарієм 2010 року. При ньому ніхто з них не програє – залишиться одним із провідних політиків, бажаним гостем у європейських та американських коридорах, де зможе (як і на парламентських і телевізійних «теревенях») вправлятися у критиці існуючого «злочинного режиму»). Програють українці, які всі ні до Брюсселю, ні до Вашингтону ані назавжди, ані на заробітки не переберуться, а будуть жити далі, насолоджуючись новими «покращеннями» від Азарова (чи хто там сяде замість нього на прем’єрське крісельце).
В ХХ столітті людина, яка зберегла в Другій світовій війні честь Франції, майбутній президент французів Шарль де Голль сказав: «Політика – занадто серйозна справа, щоб довіряти її політикам». Тому, доки українці не візьмуть у власні руки творення свого майбутнього, а, навіть у такі скрутні часи, довірятимуть його виключно партійним демагогам та їхнім штатним працівникам («експертам»), доти будемо щоразу «розчаровуватися». Адже, як відомо, коли вагітніють ілюзіями, то народжується тільки розчарування. Ще є час громадськості виробити свою формулу перемоги над «регіонадою», і власними руками побувати своє Українське Майбутнє, примусивши політиків втілити її в життя. Інакше історичний смітник поповниться не тільки очільниками теперішнього режиму, але й їхніми «безкомпромісними», «незламними» та «ідейними» опонентами.

Юлій Хвещук

Leave a Reply