Європа, яку ми зможемо побачити

Prapor Jevrosoyuzu

Пригадую, коли я був ще малий, моя баба Маня казала: «Немає Східної України, є Велика Україна!», хоча вона чудово знала звідки сходить сонце і де заходить.

Чи відштовхують європейців національні відмінності одне від одного чи навпаки – питання не фізики, а філософії.

Однак наші політики поділили Україну на східну та західну. Та чомусь росіяни не ділять Росію на східну та західну. Хтось із нас замислювався над цим? Скажіть, а хто з можновладців не любить український борщ, російські пельмені чи тушковану капусту по-баварськи? Та мова не про це.

Людина швидко звикає до нового. Мільйони поляків, що виїхали останніми роками в Англію, зрозуміли, що в Об’єднаному Королівстві цілувати ручки не заведено. А десятки тисяч українців, які вирішили внести свою лепту в розквіт італійської економіки, почали там вірити в те, що нещасливим числом, крім 13, є ще й 17, і що від проклять допомагає доторкання до заліза… Мої знайомі трускавчанки Наталя і Марія, які підробляють у Мілані, запевняли мене, що, проливши біле вино на скатертину, спершу не за ганчіркою треба бігти, а занурити кінчик пальця у вино й доторкнутися ним до мочки свого вуха. Однак із вухами в толерантній Італії треба бути теж обережними. Людина, яка пощипує себе за мочку вуха, тим самим сигналізує співрозмовникові, що вважає того orrechioni або finocci. Тобто гомосексуалістом.

А ще італійці — любителі різних титулів: dottore, professore, comendatore, до речі, так глумливо називають вихідців з Італії їхні північні сусіди — австрійці. Хоча вже Іван Франко, приїхавши у Відень захищати дисертацію, підсміювався над тим, наскільки важливе для самих австрійців згадування їхніх наукових або службових титулів…

Щодо марновірств італійцям не поступаються французи. Боронь Боже покласти окраєць хліба скоринкою донизу або розкрити парасольку у квартирі. Та й класти капелюха на ліжко теж не можна.

Англійці над французами підсміюються: навіщо, мовляв, кидати капелюха на постіль або розкривати парасольку для просушування у квартирі — в Лондоні вона все одно завжди мокра. Але й французи не залишаються в боргу. Класичного англійця вони легко вирізняють у ресторані: одна рука на столі, друга — на коліні, і, на відміну від француза, на власному. А якщо звернутися до безсторонньої статистики, то французи — найбільші в Європі споживачі не тільки вина, а й… заспокійливих ліків. А от те, що англійці — лідери з чаювання, не зовсім справедливо. У цьому вони значно відстають від ірландців.

У сусідній із Францією Бельгії розмовляють теж французькою. Але від «бельгійської французької» у французів чомусь вуха в’януть. Словосполучення «когось обійняти» у Брюсселі звучить як donner la baise, що для паризького вуха вульгарно.

На відміну від французів, бельгійці, обнімаючись при зустрічі, цілують одне одного не двічі, а тричі. А якщо в бельгійській сім’ї буває поповнення, щасливі батьки особисто сповіщають про це короля, надсилаючи йому поштову листівку.

У Данії королів про своїх дітей не сповіщають, але поважають. А найпоширеніше тут слово «так», на відміну від українського, означає «дякую». Цікаво також, що закон, який зберігся в цій країні з XIX століття, дозволяє данцям безліч разів змінювати своє ім’я. Вчора ти міг бути Свеном, а сьогодні став Нільсом. Інший закон, ухвалений уже в XX столітті, точніше 1989 року, дозволяє партнерам однієї статі офіційно одружуватися, важливо тільки, щоб один із партнерів був данцем.

В Ірландії звички суворіші. Там слово «мораль» пишеться з великої букви. А ще ірландці — великі любителі коней і жахаються, коли, подорожуючи Італією чи Францією, натрапляють у продуктових магазинах або ресторанчиках на конину.

Серед жителів маленького Люксембургу — 25% іноземців, але корінним люксембуржцям вони не заважають. Майже всі іноземці тут — європейські чиновники. Для люксембуржця просто-таки непристойно вести розмови про гроші. Він не розповідає, скільки заробляє, і ніколи не запитує про це інших. Своїм одягом і стилем життя люксембуржець не вирізняється з маси. Він не підкреслює своїх статків — ані своєю поведінкою, ані зовнішніми атрибутами.

Справжнього німця без таких рис, як пунктуальність, акуратність і дисципліна, уявити собі важко. Дев’яностолітня пенсіонерка з Гамбурга поскаржилася на радіо, що її чоловік, навіть якщо вона вже заснула, все одно рівно о десятій вечора будить її для того, щоб вона прийняла снодійне. Якість продукції та продуктивність праці — найважливіші чинники німецької економіки. Німецькі автомобілі, як і раніше, найнадійніші. Німецькі корови, як і раніше, дають на рік у середньому по 4850 літрів молока, а кури несуть навіть удвічі більше яєць, ніж сорок років тому. Втім, не виключено, що частину їхнього успіху все-таки слід віднести на рахунок німецьких півнів.

Німцям, до речі, не дуже близький і тому, напевно, не зовсім зрозумілий, з одного боку, індивідуалізм голландців, а з іншого — та швидкість, з якою голландці переходять одне з одним на «ти». В «помаранчевій країні», як називають Нідерланди ще з часів Тіля Уленшпіґеля, навіть члени уряду звертаються одне до одного на ім’я. Ще донедавна голландці вважалися однією з найтолерантніших націй. Про них кажуть: «Донині усмішку від вуха до вуха в них викликає той факт, що чотириста років тому іспанська інквізиція засудила за єресь усі Нідерланди до смертної кари».

Та все тече, все змінюється. І тепер, випередивши Голландію, найтолерантнішою країною Європи вже вважається Іспанія.

Нації, як і люди, бувають одна до одної небайдужі. За словами покійного генерала де Голля, «в Європі трошки недолюблюють одне одного всі, інакше нам, європейцям, було б нудно. Головне — у всьому знати міру». Як французький президент де Голль двічі, 1963-го і 1967 року, від імені Франції відмовив Англії в прийнятті її до Європейського Співтовариства. На що англійський прем’єр-міністр без емоцій, як і годиться англійцеві, відповів: «Бог любить трійцю».

Однак усі ці «шпильки» не йдуть у жодне порівняння із жахіттям європейського минулого. Згадаймо хоча б Столітню війну між Англією і Францією або середньовічні епідемії чуми, від яких загалом померла третина населення континенту.

Та й у XX столітті жахіть не бракувало: Перша і Друга світові війни забрали в Європі мільйони душ. І потім, як грім серед ясного неба — Сребреніца й інші пристрасті, що супроводжували розпад Югославії. Шлях від війни до міцного миру на континенті продовжується.

А запорукою цього, як недавно пожартував один мій знайомий священик, є те, що одна з найбільш озброєних країн у нинішній Європі, після нейтральної Швейцарії — католицький Ватикан. Там під рушницею — понад десять відсотків усього населення.

Вважати, що стереотип це погано — теж стереотип. Те, що всі народи один над одним підсміюються й розповідають один про одного анекдоти, дотримуючись певних стереотипів із приводу сусідів — річ не обов’язково шкідлива. Якщо відкинути уїдливу форму й придивитися до суті, ці кліше й стереотипи іноді бувають дуже точними.

Багаті словенці, наприклад, в очах інших, бідніших, народів колишньої Югославії були жадібними. Чимало хорватів, як утім і сербів, знали сотні анекдотів про словенців. В одному з них старий словенський селянин бажає, наприклад, перед смертю побачити навколо себе всю свою родину: «Мої доньки тут? Мої сини тут? Мій брат і мої онуки всі тут?» — запитує він, лежачи на смертному одрі. «Так», — відповідають йому. І вмираючий гнівно вигукує: «А тоді чому в коридорі світло горить?».

Та коли в Югославії почалася війна, сталася дивна й навіть дуже нелогічна річ. Анекдоти одне про одного зникли. Це ознака того, що природа жартів хорватів над словенцями або чорногорців над сербами була аж ніяк не расистською. Вона лише відігравала роль, по суті, доброзичливу — такого собі природного вентиля для випускання пари. У багатонаціональній державі, як і у великому казані, потрібен вентиль. Він, хоч як дивно, допомагає людям зблизитися. Тому з політкоректністю теж можна переборщити…

Про ці цікаві речі мені якось розповідав (на жаль, уже покійний) Ганс Бетшер, який жив в Німеччині в містечку Ерлянґен, в якого я був у гостях після розпаду Радянського Союзу. То був розумний чоловік. А моя баба Маня була неосвіченою. Та вона часто запитувала мене, чому буває літо і зима, чому буває день і ніч, чому бувають злі і добрі люди, чому буває мир і війна…

Світ антагоністичний… А ще є Європа і Євроазія. Куди нам йти, повинні ми самі вирішувати. І це питання не тільки філософії.

Євген Бродзінський, Трускавецький вісник

  1. наведи в голові порядок спочатнаведи в голові порядок спочат09-25-2013

    дурню, куди тобі йти, коли срака власна гола – будеш рабом у польського пана

Leave a Reply