Бруно не винен

Bojchenko

У наші – самі знаєте – постмодерні часи чіткий кордон між культурою масовою та елітарною існує хіба що в курсових роботах не дуже розвинених студентів і головах їхніх заблуканих у позаминулій епосі викладачів. А в живому культурному процесі – ні, нема такого кордону. Що не означає, ніби немає і радикальних прикладів масовості та елітарності. Приклади є – кордонів нема. Назвати це виною чи заслугою, але лежить вона не так на тих, хто культуру творить, як на тих, хто її споживає.

А точніше, ні на кому не лежить, просто такою є логіка історичного поступу. Колись давно (мова про Європу, отже, нас це мало стосується) кожне суспільство виразно поділялося на еліту і маси. Маси були абсолютно темними і навіть читати не вміли. Еліта була абсолютно освіченою і навіть уміла розуміти прочитане. Відповідно, для еліти писали, припустімо, Ляйбніц і Кант. Для мас на площі Ринок виступали скоморохи. Коротше, еліта мала свою культуру, маси – свою. Між ними зяяла прірва. Але вже не зяє – ні в Європі, ні в Америці, ні в Україні. Бо еліта на певному витку історії перейнялася ідеями просвітництва й гуманізму – і пішла в маси. Маси ж більш-менш осилили алфавіт – і трохи підтягнулися до еліти. Тому й нема чіткого кордону: перемішалося воно все.

І ось у Чернівцях – може, чули? – є такий міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz. Зі своїми, як майже все на цім світі, плюсами й мінусами, але зараз про інше. Від самого початку Meridian вирішив працювати на максимально можливий для поетичного фестивалю розголос і миттєво досяг своєї мети. Всіх чи не всіх учасників фестивалю я особисто вважаю добрими поетами – це моя справа. Важливо, що Meridian, потужно дбаючи про піар, водночас завжди дає публіці можливість вибору. Не подобається Андрухович – йди на Лишегу. Не подобається Жадан – йди на Малковича. Не подобається Забужко – йди на Білоцерківець. Не подобається Карпа – йди на Кіяновську. Не подобається Любка – йди назад на Забужко. І це лише частка українських прикладів. А ще ж є поети з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Польщі, Ізраїлю, Франції, Румунії… І що характерно: публіка ходить. Слухає чи не слухає, розуміє чи ні – але зали заповнює, книжки потроху купує, вино п’є і на згадку з поетами фотографується.

Не всім однак чернівчанам весь цей фестивальний галас до смаку. Декотрі особливо, як вони про себе думають, елітарні натури, які, щоправда, рідко потрафлять склепати ціле речення без помилок, нарікають десь там по малотиражних статейках, блогах та соціально-мереживних постах: попса, мовляв, балаган і смерть поезії. Ну, я конкретно від тих нарікань ані мерзну, ані прію. Бо я взагалі до складу оргкомітету фестивалю не належу. А якби й належав, то я собі знаю своє: на те він і фестиваль, щоб на ньому тусувати. Натомість глибоко занурюватися в неповторний поетичний світ придбаного автора можна і треба пізніше, коли настане тиша довгих зимових вечорів. Кому треба, ясна річ.

Менше з тим, довелося минулого тижня виступити в ролі організатора й мені. Дні Бруно Шульца в Чернівцях – так це дійство називалося, а провели ми його спільними зусиллями з дрогобицьким Міжнародним Фестивалем Бруно Шульца під керівництвом Віри Меньок та польським Інститутом Книжки під керівництвом Ґжеґожа Ґаудена. Ніби от: Дрогобич дав світові елітарного Шульца, Чернівці – елітарного Целана, то чому б дрогобичанам не приїхати в гості до чернівчан та й не влаштувати разом щось таке елітарне в квадраті?

Відтак ми порадилися – і я вирішив: жодних винно-сигарних читань по перверсивних кабаках, жодних електронно-поетичних дискотек, жодних танцювально-пісенних шоу. Що більше: жодних акцентів на образотворчій еротиці Шульца, жодного рекламного спекулювання на його мазохізмі та інших потенційно цікавих широким масам дивацтвах. Якщо лекції, то Єжи Яжембського про шульцівську філософію часу й Андрія Павлишина про українську рецепцію Шульцової прози. Якщо презентація Андруховичевого перекладу, то про стилістику і пов’язані з мовними відмінностями труднощі. Якщо дискусія письменників, то про наративні стратегії Шульца в контексті української літератури. Якщо вистава, то за збіркою «Цинамонові крамниці» у виконанні експериментального Театру «Альтер». Якщо фільм, то «Санаторій під Клепсидрою» Войцєха Гаса. «Буде вам елітарність», – подумки тішився я, складаючи програму.

А тепер відгадайте, скільки осіб сумарно відвідало в моїх «європейських» Чернівцях шульцівські заходи? Ні, ви не хочете цього відгадувати. Зрештою, нічого дивного: справді складний, наскрізь метафоричний і безсюжетний Бруно Шульц сам би впав у розпач і сховався за сценою, якби на його творчий вечір повалили натовпи. Зате, може, вам буде цікаво довідатися, що ніхто з тих елітарних, не побоюся сказати, рафінованих критиків, які обурювалися попсовістю фестивалю Meridian Czernowitz, Дні Шульца своєю присутністю так і не ощасливив. Снобізм – у принципі, річ не дуже приємна. Але снобізм убогих – це вже щось замежове.

Олександр БОЙЧЕНКО, Збруч

  1. До автораДо автора11-02-2013

    Не розчаровуйтесь,тим що небуло людей. Нести культуру в маси де панує войовнича сірість надважке завдання. Суспільство сьогодні має інші орієнтири: гроші, посади, крутизна. Людей яким дійсно потрібна моральність і культура є небагато, і вони не впливають на громадську думку, як в інших суспільствах. Але ситуація поступово починає змінюватись: суспільство все частіше розчаровуючись в сучасних кумирах і так званій “еліті”, звертається поглядами до маральних авторитетів і до культури. Тому Ваша праця не марна і дасть свої плоди. Удачі!

Leave a Reply