Чи наближаємо християнське єдиномисліє в Україні?

Tsentr Dontsova

10 жовтня в редакції «Галицької Зорі» відбувся круглий стіл на тему «Підсумки святкування 1025-літнього ювілею Хрещення Русі-України». Акцію організували під патронатом народного депутата України від Дрогобиччини Романа Ілика Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова та Українське Богословське Наукове Товариство (дрогобицька філія).

Головну доповідь висловив протоєрей Іван Гаваньо. Зокрема богослов наголосив, що, на жаль, офіціозне святкування у Києві, яке проходило під егідою української влади, Президента Януковича і з помпезним приїздом російського Патріарха Кирила, супроводжувалося численними штампами, надмірною процесуальністю і відвертими політико-ідеологічними «закликаннями» про єдність всіх руських земель. Значною мірою події липня 2013р. у Києві розчарували як священство інших Церков, так і вірян, адже, окрім давно проговорених, трафаретних пафосних риторичних звернень та похвалянь історичного акту Хрещення Русі, ми не почули нічого нового, нових переосмислень і поглиблень щодо розуміння нашої духовної традиції.

Наприклад, українське суспільство так і не почуло нових тлумачень кирило-методіївської традиції на теренах України, яка тривала ще до Володимирового хрещення 988р., про те, що майже на всій території України в Х ст. вже існувала мережа християнських церков і були потужні впливи християнської духовності на руську ментальність та свідомість. Якщо літописи говорять про церкву св.Іллі в Києві Х ст. як про собор, то це означає, що була вже ціла мережа єпархіальних церков, бо собор – це статус збірної, надкраєвої церкви.

Великою проблемою для християн України залишається неусвідомлюваність правдивої національної християнської традиції. Володимирове хрещення можна розглядати лише як церковну реформу під візантійську модель Церкви. Тобто імпульси живого народного християнства, які розвивалися в Україні із Заходу на Схід, від Великої Моравії, були увібгані в суворо ієрархізовану систему Церкви «під імперетора» (князя). Були приглушені традиції, які сформувалися у давньому значущому руському місті Перемишль, який мав у ІХ ст. прямі і широкі контакти із Церквою Великої Моравії.

Протоєрей І.Гаваньо наголосив, що святкування ювілею хрещення могло б звучати як відтворення хрещення в сучасності. До цього поки що українське християнство не готове. Не готове продемонструвати єдність в бутті, єдність в діях і єдність у мисленні – єдиномисліє, за Т.Шевченком. Натомість ми побачили розходження трьох українських православних Церков по своїх «квартирах»: кожна намагалася розставити свої акценти і ніби відвернутися одна від одної.

Окремо пройшла лінія УГКЦ, яка прийшла до великого ювілею з новою місією і новими ідеями. Передусім УГКЦ перенесла святкування на 14-18 серпня, у дні водосвяття, мучеників Маккавейських. У такий спосіб Церква відійшла від імені князя Володимира, від думки про хрещення як про одноразовий, вольовий акт за велінням земного володаря. Водночас сенс святкування був перенесений у простір розуміння Вічної Місії Церкви, вічного преображення і піднесення Святого Духу.

Визначною подією стало освячення собору УГКЦ у Києві, символічно – що на лівому березі Дніпра. Так Церква заявила про свої широкі, вселенські виміри місійної діяльності. Під час святкувань було чітко означено теперішні пріоритети УГКЦ: служіння на східних теренах України. Сьогодні УГКЦ справді має вселенське звучання, адже розростаються її парафії у Європі через збільшення числа українських емігрантів і їхню самоорганізацію, в Північній і Південній Америці, Росії, Казахстані.

Ще одна символічність у святкуваннях УГКЦ – це ідея перевезення мощей митрополита Ісидора, який жив і діяв у XV ст., багато домагався нового діалогу між Східною і Західної Церквами. Тобто Церква ще раз наголосила, що інтенції до органічного порозуміння і зближення із Католицькою Церквою в Україні були в доунійний, доберестейський період.

Олег Баган, керівник НІЦ ім.Д.Донцова, наголосив на фатальності авторитарних і глибинно язичницьких традицій Росії як цивілізації, які постійно зумовлюють, з одного боку, брутальне, прагматичне ставлення влади до тамтешньої Церкви, а з іншого – систематичні спалахи цинізму щодо релігійності. Відтак Російська Церква в сучасності формується як цілком своєрідна, тому дуже шкода, що правлячі еліти України донецького походження орієнтуються саме на таку модель Церкви, яка ніяк не може органічно розвиватися в Україні, де зовсім інша ментальність і духовні традиції.

Учений відзначив, що Росія в часи Петра І пережила дуже сильний вплив протестантських секуляризаційних віянь, що виразилося у цинічному пограбуванні цим правителем Церкви і знущаннях над нею. Цей прихований протестантизм, змішаний із давніми язичницькими уявленнями російського соціуму, увійшов у ментальність російських еліт, як отрута і спокуса. Адже офіційно, ці еліти завжди помпезно демонстрували своє «істінноє православіє», але реально християнська етика і святість не розвивалися в суспільстві. Цей протестантизм руйнівно вибухнув у 1917р. у вигляді большевицької атеїстичної революції.

Росія на межі ХVII-XVIII ст. була останньою країною, до якої докотилася потужна хвиля протестантизму, що йшла від Лютера і Кальвіна, від початку ХVI ст. Вона накотилася в дуже розвинутих у той час країн Північної Європи – Нідерландів, Данії, Швеції, князівства Північної Німеччини (звідти походила ще й Катерина ІІ!), Англії. Фактично розвиток цивілізації в Російській імперії протягом ХVIII ст. з її особливим раціоналізмом, прагматизмом, матеріалізмом, у вигляді розбудови гігантської управлінської та промислової систем, з розпалюванням захланності і гедонізму в суспільстві, був наслідком цього протестантського впливу. Німці-переселенці стали привілейованим управлінським класом в імперії. Тому саме проти них спрямовані настороженість і культурна зневага у Т.Шевченка: «куций німець».

Саме звідти, з періоду трансформацій ХVIІІ ст., у росіян з’являється драстичний психологічний комплекс перед Заходом: вони бачать перед собою цю досконалу, добре організовану, ситу, прагматичну західну («німецьку») цивілізацію, жадібно й похапливо наслідують її, але повторити ніяк не можуть. Завжди «німець» буде на голову вищим, завжди він досягатиме чогось першим і все робитиме якісніше. Так визріла у росіян велика заздрість-ненависть до Заходу, фатально вічне і фатально невдале бажання догнати і перегнати Захід. У ХХ ст. вона перенеслася на Америку як на нібито головного конкурента Росії. Сьогодні вона прискає невмотивованою злобою з усіх російських телеканалів і політологічних досліджень до всього американського.

У такій ситуації Церква в Росії стає центральним парадоксом: її хочеться розвивати і підтримувати, робити з неї основу національної («православної») ідеології і водночас розуміється, що саме така Церква є головним гальмом для розвитку надмірного прагматизму в країні, який стимулює прихований протестантизм її еліт. У цьому сенсі традиції українського християнства є великим контрастом до російської релігійної свідомості. Тому те насильство, яке чинить українська влада, стимулюючи Московський Патріархат в Україні, є реальним злочином проти української духовності.

О.Баган наголосив на потребі розбудови ефективнішої пропагандивно-інформаційної мережі в УГКЦ, на нагальній потребі нових науково-богословських інститутів, які б досліджували правдиві духовні традиції національної Церкви. Бо реально у простір УГКЦ глибоко проникли ліберально-атеїстичні елементи, тобто ті ж приховані протестанти. Діяльність УКУ у Львові – цьому підтвердження. Цей навчальний заклад займається тільки одним: сіє лібералізм в українському суспільстві. Не дивно, що його провідні інтелектуали – М.Мартинович, Я.Грицак, О.Зайцев, віднедавна – скандально відомий цинік і сіяч антиукраїнських теорій в історіографії – Д.Яневський та ін. є лідерами ліберально-космополітичного наступу на традиційні вартощі українства.

Прес-служба НІЦ ім.Д.Донцова

  1. ось де правдаось де правда11-13-2013

    краще нехай би учений розповів чому “донцовци” підтримали іликів–капітельманів і далі вірно служать ідеї Бахіні жидЮлі!

Leave a Reply