Відмитою мздою не відмиєш душу

Papa Frantsysk 18 11

Коли на початку року нам обіцяли “папу бідних”, ми світло всміхалися і знизували плечима. Ну так, турбота про бідних — річ шляхетна. Це взагалі тепер заведено й навіть модно — піклуватися про бідних. Модно і абсолютно безнадійно, бо бідність у світі вигідна і зручна занадто багатьом і занадто сильним. Зате нам було приємно вже те, що демонстративно скромний спосіб життя понтифіка і сам собою підтримує вимушених задовольнятися малим, і боляче б’є по “статусному християнству”, заведеному, зокрема, в наших краях.

І все ж таки Папа Франциск нас здивував. Одних — приємно, інших — не дуже. Когось, скажімо, навіть обурив своїми розтиражованими і буквально за тиждень розібраними на медіа-цитати проповідями, присвяченими нечесно нажитому багатству. Найбільш вразливі рознесли світом звістку про те, що “Папа піддав багатих анафемі”. Анафемі не анафемі, однак після таких промов багатьом із тих, хто називає себе християнином, але при цьому підтримує свій добробут нечесним шляхом, має стати незатишно. З погляду Папи Франциска (а він при цьому посилається на вищий Авторитет, Ісуса Христа), такі люди — прямо погань, “побілені гроби, які зверху виглядають гарно, а всередині повні мертвечини та гнилі”.

У тому, що церква не схвалює корупцію — в кожному разі, на словах, — немає нічого оригінального. Але промова Папи стосувалася досить делікатного питання — пожертви. Тобто її адресатами були не тільки — і, можливо, не так — світські багатії, як колеги Папи по церковному служінню. Папа нагадав своїм і чужим про те, що гріхи не спокутуються грішми. Тільки щирим покаянням.

Це погана новина для церкви. Принаймні нашого, пострадянського зразка. Де щедра пожертва спокутує будь-який гріх в очах коли не самого Бога, то вже місцевого архієрея точно. Ця проблема нам добре знайома. Церква з готовністю зрощується з бізнесом, щільно зрощеним, своєю чергою, з політикою. Ми майже без дрожу можемо слухати, як шанований владика заступається за кримінального авторитета, знехтувавши правосуддям, на тій лише підставі, що авторитет цей “багато пожертвував на церкву”. При цьому той-таки архієрей абсолютно спокійно — і, головне, мовчки — спостерігає за тим, як суд у нашвидкуруч зліпленій, шитій білими нитками завтовшки як корабельний канат “справі паламарів” засуджує на тривалі терміни ув’язнення трьох молодих хлопців.

Чи ж нам дивуватися, дивлячись на наших державних, даруйте, мужів і жон, із їхніми картинним і картонним християнством, обіймами з патріархами, врученням мощів як “київських сувенірів”, привласненими церковними святами? З нашою оскомою від цих лубочних картинок. Із впевненістю, яка виросла з неї ж, у тому, що “попи — продажні”, а “церква — дім торгівлі”. Хіба не на наших очах наша “еліта” перетворила православ’я на статусну річ — таку ж як “котли”, “тачки”, “човни”, ТБ-канали та інші атрибути “правильних пацанів”? І, звісно, Афон. Певна річ, Афон як ексклюзивний курорт “для поправки душі”, на який уся нинішня навколовладна і владна, на чолі з президентом, еліта зграями перелітних чартерів осідає, щоб поспілкуватися там із власним “ексклюзивним старцем” і “правильно” помолитися у страшенно дорогій віп-келії — цьому свідченні приналежності до най-найтонше збитих вершків постсовкового розливу.

І, знаєте, ви помилитеся, якщо з плеча рубанете звинуваченням у лицемірстві. Чи в тому, що вони туди “не по те літають”. По те, по те. І це найгірше. Чимало їх абсолютно щиро вірять, що рятують там свої заплямовані душі. І хоч би як було зручно обвинувачувати цих людей у ​​всьому на світі, та вже тут — точно не їхня вина. Бо хтось же підтримує в них віру в те, що все просто: причаститися — як помитися. Забруднився знову? Не страшно! Вода — в крані, мило — на поличці. Не згрішив — не покаєшся, не покаєшся — не спасешся. Всі грішники. Навіть старці святі змушені регулярно сповідатися.

Утішна думка, чи не так?

Церковники високих рангів місцями настільки зрослися зі своїми місцевими “елітами”, що одних від інших — не відрізнити. Не тільки в нас, це — біда всього пострадянського християнства. Погляньте на РПЦ, чиї клірики в провінційних парафіях не можуть звести кінці з кінцями і допомогти в цьому своїм парафіянам, тоді як їхні “елітарні” колеги “смиренно приймають подарунки” вартістю в сотні тисяч доларів і так само смиренно в них хизуються. У них це називається християнською поведінкою. Вони за потреби навіть цитати відповідні з Писання наведуть. І, до речі, “моду на Афон” наша державно-фінансова еліта запозичила у російських колег.

Між іншим, цікаво, як у цьому світлі виглядатиме діалог між РПЦ і Святим Престолом. Адже саме по лінії любові/заперечення розкоші як “способу смирення”, а не по лінії “філіокве”, Брестської унії та інших “уже не таких важливих, — на думку патріарха Кирила, — історичних розбіжностей” може пройти нова, сучасна лінія розлому між російським православ’ям та папським престолом.

Священнослужителі інколи з різних причин підтримують у своїх духовних чад помилкову думку про “гігієну душі”. Не беруся судити, наскільки це спрощення необхідне — адже інколи буває важко пояснити складні речі простими словами. А інколи спрощення ще й просто вигідне. Вигідно тримати деяких своїх парафіян у впевненості, що багата пожертва “відмиває” не лише репутацію, а й душу. Тобто, говорячи прямо і грубо, що за гроші таки справді можна купити все, аж до місця в Царстві Небесному. А самовпевненим людям, які звикли купувати народ на свідомо брехливі обіцянки і стригти “під нуль” усю країну, чомусь не спадає на думку, що хтось “стриже” їх самих. Що комусь може бути просто вигідно залишати їх і далі в хибній упевненості, що вони тримають Бога за бороду.

Втім, у це хибне переконання священнослужителі й самі “спокушаються” часто. Частіше навіть, аніж світські владики. Професійна деформація. Тож їх теж не кваптеся звинувачувати в лицемірстві — вони, як і ми, всього лише люди, і часто, як і ми, не відають, що коять.

Тому таку увагу і привернув виступ Папи Франциска про “неправедних” жертводавців. Справді, абсолютно необхідно про це сказати. Нагадати. Внести ясність: коли покаяння “відмиває” душу, а коли чорний пес кольору не змінює. Папа не сказав нічого сенсаційного — він просто нагадав про те, про що священик говорить на кожній сповіді. Про зречення гріха. Про те, що гріх відпускається тільки тоді, коли людина абсолютно щиро обіцяє більше його не чинити. Ну хоча б дуже-дуже постаратися. Сповідь — це ж не вода з милом, це не магія очищення, це магія християнської совісті, яка прокидається.

Важливо й те, що Папа Франциск напав саме на корупцію, а не просто пряме пригнічення багатими бідних. Знову: чи ж нам не знати? Чи ж нам не знати, що корупція — це не просто перехід коштів із кишені в кишеню? Це грабунок тих, кому ці кошти призначалися. Це вбивство, бо цей “перехід” позбавляє когось шансу на порятунок життя: на правильний діагноз; на приїзд “швидкої”; на якісне лікування; “медикаменти”… Та хіба мало способів убивства через “освоєння” казни?! Тобто йдеться про гріхи, які входять до числа смертних і потребують трохи інакших процедур покаяння.

Та це ще й злочин проти душі. Бо корупція, угніздившись у якомусь одному прошарку суспільства, неодмінно рано чи пізно роз’їсть усі інші. Зробивши злочинцями або принаймні
співучасниками всіх.

Цікаво й те, що у фіналі проповіді про корупцію Папа Франциск усіх закликав до молитви не так навіть про самі “побілені гроби”, як про їхніх дітей, вимушених їсти “гнилий хліб”. Тому що їхні душі, не встигнувши окріпнути, стають жертвами спокусливої віри в те, що “все просто”. “Гнилий хліб” — це не матеріальні блага, які багатий татусь, забравши в інших, лопатою сипле навколо любимого чада. Це гниль, якою він отруює любимому чадові душу. Калічить її, як компрачикоси — тіла своїх майбутніх “артистів”. Цим обманутим із дитинства душам буде дуже важко — якщо взагалі під силу — зрозуміти, в чому справжня гідність людини. Адже все, що ми знаємо про Добро і Зло, ми дізнаємося саме в дитинстві.

Втім, що це я все про своє, пострадянське ? Те, що Папа Римський дуже добре обізнаний із корупцією, свідчить, що не тільки ми так глибоко в ній зав’язнули. Та й чого раптом? Ось, наприклад, представників напівдержавних-напівмафіозних “еліт” італійського Півдня, судячи з їхнього обурення, боляче ранили папські слова. У світі не бракує людей, абсолютно позбавлених уяви, коли йдеться про вкладення їхніх незліченних скарбів.

Золотий унітаз цілком міг би стати пам’ятником епосі не лише в нашій країні, а в багатьох частинах світу, — якби вона, епоха ця, ​​раптом узяла й померла. Можливо, колись вона так і вчинить. І, можливо, політика Папи Франциска стане однією з причин її летального кінця.

Коли Папа Франциск зійшов на престол Святого Петра, багато хто казав, що перед ним стоять “непрості завдання”. Говорили з ноткою сумніву. Навіть жалю. І ніхто по-справжньому не вірив, що людина вже похилого віку візьметься чистити авгієві стайні не тільки Римської курії, а й усього світу. Але кому ж, як не йому — “наміснику Бога на землі” і “рабу рабів Божих” ?

Катерина Щоткіна, Дзеркало тижня

Leave a Reply