Партійні мародери

Barykada

Уже понад два місяці триває жорстоке протистояння з правлячим режимом. Були затухання, були і сплески активності. Тут хотілося б поговорити про те, кому ми маємо завдячувати успіхами, а кому – поразками.

Це питання не має на меті внести розкол у стрункі ряди опозиції, але й не передбачає загортання в папірчики того, що так різко смердить.

Громадянські ініціативи vs партійні апетити

Головний і не зовсім втішний висновок на сьогоднішній день є таким: в Україні – глибока криза партійно-політичної системи. Класичні партії малопопулярні, довіра до них мінімальна, а авторитет партійних лідерів у суспільстві просто ілюзорний. Більш втішним висновком є констатація факту, що в Україні є доволі розвинутими горизонтальні громадянські зв’язки. Власне, другий висновок дає надію, що не все втрачено, і громадянська ініціатива не дозволить партійним лідерам опозиції “збочити” посеред дороги і не впасти у блуд загравання з правлячим режимом. З іншого боку, дедалі помітнішими стають спроби партійців скористатися протестною енергією мас, щоб збільшити свій політичний рейтинг або ж, грубо кажучи, приписати собі особисто або своїй політичній силі те, до чого вони мають лише опосередкований стосунок.

“Не смійте розбивати єдність”, – кричать партійні функціонери по всіх усюдах. “Відкладіть критику нас на потім. Після перемоги критикуйте, скільки вам влізе”, – заявляють партійні боси обласних осередків. “Громадський сектор не є суб’єктом політичного процесу. Законодавство в Україні таке, що тільки партії можуть вправлятися у високій політиці. Ми деколи консультуємося з представниками громадського сектору, але політикою можемо займатися тільки ми”, – глибокодумно стверджують новітні українські “ліберали”. У всіх цих твердженнях проглядається таке: партійні учасники політичного процесу намагаються поставити себе поза всілякою критикою, а все, що вони роблять – подати як непомильне благо, яке відкрилося їм завдяки чарівній належності до партійних структур.

Намагання партійців відсікти або ж навіть підім’яти під себе громадський сектор яскраво засвідчує, що партії аж ніяк не проти “поживитися” результатами діяльності тих, кого вважають “недорослями” в сучасній українській політиці. А заяви про виключно партійну монополію в політиці не залишають сумнівів, що партійці не планують змінювати систему влади в Україні. А гучні заяви, нібито вони не хочуть замінити собою владоможців у їхніх кабінетах, – не більше, ніж популярні риторичні фігури. Хочуть, ще й як хочуть. Це видно по тому, як партійні лідери намагалися утримати партійну монополію на Майдан, як контролювали один одного, як таємно укладали по черзі короткотермінові союзи один проти одного.

Замість того, щоб утворити повноцінну Раду Майдану, включивши до неї громадських та політичних активістів, людей, яким довіряють десятки тисяч мітингувальників, політичні лідери й надалі бавилися у партійний “ексклюзив”. І це двомісячне “тупцювання” на Майдані не могло закінчитися миром. Те, що сотні тисяч українців вийдуть з протестами на майдани, стало повною несподіванкою не тільки для влади, але й для офіційної опозиції. Тільки партійні лідери це трохи інакше відчитали. Засліплені власними амбіціями та самолюбуванням, приміряючи до себе різноманітні революційні образи, вони й не помітили, як почали діяти за владним сценарієм: затягувати аж до абсурду наймасовіші протести за всю історію України.

За цей час було допущено безліч помилок. “Яструби” у владі помилилися у розрахунках, коли вважали, що довге стояння емоційно виснажить мітингарів, розчарує їх у партійній опозиції, а тим часом можна буде задіяти навіть силовий сценарій, щоб ліквідувати вогнище протесту. Партійні лідери від опозиції не знали насправді, що робити з тим масовим протестом проти правлячого режиму, не розуміли, як його можна використати. Найгірше, що вони весь цей час обманювали присутніх на Майдані запевненнями, що мають чіткі стратегію і тактику боротьби. Насправді єдиним їхнім планом було виторгувати владу у влади, погрожуючи гнівом протестних мас. Але ж влада також не сліпа, вона бачила, що партійні лідери особливого авторитету у мітингарів не мають, а після кривавих подій на вулиці Грушевського взагалі відмовляться слухати.

Але якщо ніхто особливих надій на революційний потенціал Арсенія Яценюка й не покладав, а радше навпаки, знали, що він більше схильний домовлятися, то і вимоги до нього були не такими жорсткими. Тим більше, що він сам позбавив себе можливості політичного маневру, перетворившись на якийсь час в політика, який озвучував волю ув’язненої Юлії Тимошенко. Така несамостійність зіграла з ним дуже злий жарт, особливо тепер, після листа-остракізму від незламної Леді Ю. На Віталія Кличка також ніхто особливих надій не покладав, розуміючи, що він політик малодосвідчений, не обізнаний із тонкощами підкилимної кулуарної гри. Проте треба все ж віддати належне цьому політикові тому, що він зумів переступити через власне чемпіонське “еґо” і зануритися у вир не завжди коректного Майдану. Активізація в масах тільки позитивно позначилася на його іміджі.

Інша справа – ВО «Свобода». Партія, яка стала парламентською тільки завдяки тому, що обіцяла взяти на себе роль найбільш радикальної сили на випадок революції, на практиці виявилася блідим симулякром. І саме тому ця політична сила заслуговує на окрему розмову.

Дорогою ціною

Від самого початку цій політичній силі дивовижно сприяла Фортуна. Вона всміхнулася “свободавцям” на всі молоді, здорові тридцять два зуби, коли Олег Тягнибок та “сотоваріщі” спочатку глибоко занурився у Студентське Братство, а потім здійснив у ньому соціал-націоналістичний переворот. Суспільство апатично проковтнуло факт розправи над демократичною молодіжною організацією. Наступною сходинкою на шляху цієї політичної сили стала безжальна експлуатація героїчного українського минулого. Гасла, символи, ідеї тодішньої СНПУ були однозначно покликані згуртувати довкола себе електорат із крайнє правими популістськими поглядами. Відбулося символічне маркування українського націоналістичного руху символами, дуже подібними до націонал-соціалістичних та фашистських. Некритичне та популістське трактування минулого сприяло утвердженню в суспільстві думки про “Свободу” як про пряму і єдину спадкоємцю українських національно-визвольних змагань. Саме це стало однією з перших мародерських акцій партії. Українське історичне минуле грубо інструменталізували для вузькопартійного вжитку.

Надзвичайно радикальна риторика і СНПУ, а потім “Свободи” була завжди вигідна владі: спочатку Кучмі, а потім і Януковичу. По-перше, активна театралізована діяльність ВО “Свобода” щоразу приносила їй нових прихильників, що відкривало, зрештою, непогані парламентські перспективи. Крім того, постійне топтання на полі “героїчної історії” забезпечувало владні режими яскравою картинкою про загрозу від “оголтєлих бандеровцев”. Ця картинка добре працювала на всіх парламентських та президентських виборах, допомагала провладним політтехнологам ділити українців на сорти, відволікала від насущних соціально-економічних проблем у суспільстві, не дозволяла консолідуватися українцям Заходу і Сходу. По-друге, активне підігравання “Свободі” з боку влади, “зачистка” електорального поля виключно під неї у Західній Україні дискредитували і маргіналізували демократичні й ліберальні партії. Повне і цілковите сприяння влади цій “праворадикальній” силі щоразу чомусь залишалося поза увагою політиків та політологів. Зняття з виборів “Батьківщини” у Тернопільській та Львівській областях забезпечило “Свободі” цілковиту перемогу в регіоні. І саме цей виборчий симбіоз влади і ВО “Свобода” став ще одним мародерським актом проти демократії в Україні.

Крім того, майже всі свої дії “свободівці” скеровували на те, щоб зосередити увагу Західної України на минулому, перевести суспільні дискусії на рівень пустопорожніх розмов про історичних ворогів та героїв. А в цей час клептократичний режим Януковича міг безкарно розкрадати країну. Дивно, але ксенофобська та антисемітська риторика “свободівців” ніколи не були законодавчо покарані. Навіть навпаки, такі факти блискавично мультиплікували центральні українські медіа. Що, своєю чергою, дозволило легко закріпити за Західною Україною образ печерних націоналістів, неонацистів, а подекуди навіть фашистів. При цьому окремі інформаційні спецоперації були так віртуозно проведені, що на рівні мемів закріпилися такі пропагандистські фігури: ЄС – це приховані фашисти, які сплять і бачать, як захопити квітучу і незламну Україну. Резервом цих “єврофашистів” в Україні є прямі нащадки ОУН, УПА та дивізії СС “Галичина” – “свободівці”.

І марно комусь щось пояснювати, що неонацизм в Європі суворо переслідується законом, що “Свобода” аж ніяк не є проєвропейською партією. Такий химерно біполярний світ, вибудуваний російською та українською пропагандою, ще довго функціонуватиме в головах багатьох українців. А відповідь на питання, чому ВО “Свобода” у вихорі революційних подій так і не зізналася, що є партією недемократичною і євроскептичною, варто, напевно, також шукати у її бажанні незаслужено поживитися протестною енергією мас.

Взагалі, поведінка партії “Свобода” останнім часом викликає більше запитань, ніж відповідей. Прямих доказів якоїсь змови або продажності нема і бути не може. Але ж дії! Одним із найбільш несподіваних результатів діяльності Євромайдану в Києві є повне заперечення “праворадикальності” та революційності “Свободи”. Оглядаючись довший час на “свободівську” мімікрію на правому фланзі, першим вистрілив “Правий сектор”. Але навіть це не зупинило ВО “Свобода” у її провокаційній діяльності. Як тільки у Львові зібрався Майдан, “Свобода” відразу спробувала його захопити. Їй вдалося на якийсь час нав’язати Львівському Євромайданові свою риторику та символіку, але не більше.

Наступною спробою рейдерського захоплення Євромайдану стало намагання підім’яти під себе Раду Майдану. Двічі намагалася депутатка Ірина Сех, прикриваючись якимись міфічними рішеннями у самому Києві, нав’язати фактично партійний склад ради. Бажання “свободівців” зрозуміле, за останні місяці рейтинг довіри до їхньої партії неймовірно знизився. Не допоміг навіть трюк із призначенням одіозного генерала Сала на посаду голови Львівської ОДА. Революційні події завадили “Свободі” підняти свій рейтинг, імітуючи непримиренну боротьбу проти ставленика Януковича. Млявість, з якою “свободівська” фракція у Львівській обласній раді бралася за протести проти Сала, є свідченням того, що це мала бути звичайна імітація, громовідвід для режиму Януковича і рятівне коло для рейтингу самої партії.

Але тут вибухнула революція. Здавалося б, настав золотий час для найбільш революційної, праворадикальної західноукраїнської партії. І знову повне розчарування – ВО “Свобода” замість того, щоб реалізовувати свої погрози ненависному режиму, починає товктися по тилах, паралельно не забуваючи забезпечувати “гарною” картинкою кремлівську пропаганду. Ні з ким не порадившись, “свободівці” раптом захоплюють КМДА і перетворюють будинок на свій партійний штаб. Партійні активісти одразу вивішують над входом у будинок портрет Степана Бандери, ніби декларуючи перед Сходом, Півднем і Центром України, що Євромайдан окупували “бандерівці”. Приміщення КМДА рясно декорується історичними націоналістичними символами й партійними прапорами “Свободи”.

Ви спитаєтеся, для чого? Виключно для картинки, буде відповідь. Так само, як ідея зі смолоскипною ходою нібито на честь дня народження провідника ОУН Степана Бандери. Якщо хтось сумнівається в тому, що “Свобода” не мала нічого поганого на увазі, влаштовуючи акцію в стилі нацистського Третього Райху, то нехай перегляне російські інформаційні програми за останні півтора місяця. Нікому не потрібна “хода” стала центральною подією антиукраїнської пропаганди російських телевізійних каналів.

Останні акції “свободівців” нічим особливим не вирізняються. Це такі собі мізерні спроби привернути до себе увагу, як от заява про погрози сім’ям партійних активістів з боку якихось невідомих кримінальників, що пролунали з вуст останніх на переговорах “Свободи” і влади (!). Після цього виникає питання, які ще сепаратні переговори веде ця партія з режимом Януковича? Чому не оприлюднити учасників цих переговорів з провладного боку, які привели із собою кримінальників? Для чого здійснювати спроби “перезахопити” будівлі обласних адміністрацій у Львові та Рівному? Чому “Свобода” конфронтує суто із громадським сектором, а на барикадах її не особливо й видно? Є запитання і до конкретних “свободівських” депутатів Ірина Фаріон та Юрій Михальчишин: чому весь їхній революційній запал зводиться до паплюження Майдану та його дискредитації?

Взагалі, складається враження, що ВО “Свобода” поводиться в запіллі Майдану як мародер, який хоче кожного разу під революційний шумок відкусити якнайжирніший шматок, поживитися тим, що, в принципі, їй не належиться. Так само незрозуміло, чому партійні лідери Майдану вперто не помічають такої деструктивної діяльності цієї політичної сили? Бояться розколу? Але ж мати мародерів у себе в тилу – це набагато небезпечніше, ніж вдавати єдність на публіку.

Довгий час українські політологи та політики не дуже наважувалися аналізувати публічні виступи лідера ВО “Свобода” Олега Тягнибока. Значною мірою це була данина тій міфічній єдності, яку ми всі мали берегти як зіницю ока. А дарма. У своєму останньому виступі у Верховній Раді Олег Тягнибок подав чіткі меседжі всій російськомовній Україні. Поставивши на перше місце завдання декриміналізації країни, на другому місці серед завдань Революції Гідності він назвав дерусифікацію. Випадково? Не вірю. Кожне слово цього політика є філігранно вивіреним. Він не з тих, хто бовкає, не подумавши. Але як після такої заяви можна сподіватися на солідарні дії усіх, кому допік режим Януковича в Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві?

Після всього переліченого мимоволі виникає запитання, хто така “Свобода” і чого вона прагне? Однозначної відповіді, на жаль, нема. Залишаються гадання між політичною неадекватністю та цинічним мародерством. Якщо у ВО “Свобода” не розуміють, що їхня псевдобандерівська модель держави є неприйнятною і неможливою в межах теперішньої України, то тоді до них треба так і ставитися, як до не зовсім повносправних учасників політичного процесу. Якщо ж це цинічний розрахунок, то ця партія, як і комуністи, на ручному підхваті у влади. І розраховувати на неї у цей революційний час категорично не варто. Навпаки, від неї варто сподіватися ще не однієї провокації заради поновлення свого підупалого рейтингу. Особливо небезпечна перспектива вимальовується, якщо усвідомити, що цей рейтинг вона має вигризати у “Правого сектору”.

Висновки

Майже всіма дотеперішніми здобутками Євромайдану ми маємо завдячувати громадянському суспільству України. Спроби партійних функціонерів накинути свою вуздечку громадському сектору можуть завершитися повним фіаско перших. Для того, щоб запобігти сумним сценаріям, потрібно створити дієву Раду Майдану. До цієї Ради потрібно залучити представників громадського сектора, рекрутувавши їх із середовища найбільш авторитетних на Майдані людей. Довірити Раді Майдану розробити чіткий план дій на перспективу, виробити адекватні стратегію і тактику для роботи в парламенті і в регіонах. Визначити першочергові пріоритети. Координувати роботу всіх протестних угруповань, ввівши їх представників у розширений склад Ради. Уникати самодіяльності і кулуарності. Присікати мародерів.

Водночас треба змиритися з тезою, що коней на переправі не міняють. А тому не варто виключати ВО “Свобода” зі складу опозиції. Варто просто більш прискіпливо і вимогливо ставитися до її діяльності.

Пам’ятати Конфуція: Корабель, який не знає куди пливе, ніколи не матиме попутного вітру…
Джерело:
ZAXID.NET
Автор: Василь Расевич

Leave a Reply