Надії пращурів або дрогобичанин з каструлею на голові

Drohobychany Na Mvjdani

За приблизними підрахунками майже 20 мільйонів українців мешкають у різних країнах світу. Більшість з них щиро уболівають за свою Батьківщину. І свідчення цьому – протестні акції, які вони організовують у тих країнах, де проживають. Болить душа за свою націю і в 40-річного лікаря-стоматолога Євгена Гуняка, котрий 10 років мешкає в Англії. Тричі з Лондона до Києва на Майдан прилітав наш земляк, щоб підтримати українців, зарядитися національним духом. Свої враження і роздуми він виклав на папері. Пропонуємо читачам ознайомитися з ними, щоб теж усвідомити роль і місце українців, які проживають далеко від рідної землі, у творенні національної держави.

Це обличчя людини, що зробила свідомий вибір. Який зважений твердий погляд. Ні миті сумніву, ні тіні вагань. Ця літня жінка стоїть за свої переконання. За мрії своїх дітей, за майбутне своїх онуків. І якщо ти сам зараз не на Майдані, то в глибині душі розуміеш, що вона стоїть й за тебе також.

У цієї літньої жінки з каструлею, в якій вона ще зранку варила майданівцям куліш, а після обіду приркривається нею від імовірних палиць спецназу, мужності набагато більше, ніж у багатьох тих, хто «не має часу на Майдан»? Хто розраховує, що його «моральна підтримка» вечорами біля телевізора, здатна допомогти патріотам, які вдень і вночі відстоюють свою і твою свободу на 20-градусному морозі. На мій погляд, у цьому полягає трагедія нашого часу: ми пишаємось своєю культурою, мовою, країною, незалежністю, та в доленосну хвилину не готові пожертвувати бодай чимось для підтримки цієї гордості. Й ставлю собі запитання: «А чи зробив ти достатньо, щоб Україна пишалася тобою?» – не можемо дати ствердної відповіді.

У зв’язку з цим мені чомусь подумалось: а чи всі ті, хто за святковим столом нам розказують про славний їхній рід, хоча би декілька днів відстояли на Майдані?

Дійсно, за столом усі герої. Кого не ткнеш, неодмінно натрапиш на нащадка гетьмана, або, як мінімум, шляхетного роду. І де всі вони зараз?

Вони ж не можуть не розуміти, що жоден рід не може вважатися славним, якщо його представники не беруть участі в історичних подіях своєї країни. Адже не може славний рід керуватися гаслом: «Моя хата скраю», чи не так? І саме у цій площині сьогодні лежить водорозділ між справжніми патріотами й тими, хто тільки базікає про патріотизм.

При цьому я зауважив зворотну кореляцію: що гучнішою є демонстрація патріотизму за столом, то менша імовірність, що ти побачиш його на Майдані. Як правило, ховаючись за банальною приповідкою на зразок що він «уже нікому не вірить», наш герой крокує від стола до телевізора. Навмисне ігноруючи той факт, що європейський вибір це, власне, не вибір персоналій, а вибір цінностей та стандартів, що мають ефективніші механізми тримати владу в розумних межах, й історично довели свою ефективність у побудові кращого суспільства, ніж ми це бачили за 22 роки незалежності у чисто українському виконанні.

Тому бабуся з каструлею на голові виходить на Майдан. І вона у всіх вимірах заслуговує на найбільшу повагу. Набагато більшу, аніж всі ті, хто говорить патетичні тости, проклинають владу, хвацько співають козацьких пісень, кричать «Шануймося, бо ми того варті. Будьмо – гей!» і… залишаються вдома. У результаті ця літня жінка стоїть за себе й за них. Стоїть за майбутнє наших дітей та пам’ять наших пращурів. Саме так, за пам’ять пращурів. Адже не можна не визнати, що в сучасному прагматичному світі заклик предків: «Для України зроблено недостатньо, якщо не зроблено все!» для переважної більшості наших сучасників скоротився до прохання зробити для України бодай щось. Чи то віддати частину заробітку на потреби Майдану, чи то, відкинувши все, пожертвувати частиною власного часу й постояти бодай кілька днів на площі. Не чекаючи, що за тебе це зробить хтось інший, в кого «є на це час». Інакше єдине, чим ти будеш «пишатися», – те, що в історичний момент, сидячи в теплому й безпечному місці, ти спостерігав, як інші ламають собі хребти, голови, долі… А ти тільки співчував, співчував, співчував…

І дійсно, в сучасному світі вже нема ризику, що тебе розстріляють або вишлють до Сибіру. Й тим не менше, лінь, байдужість, страх за свою кар’єру чи бізнес панують над багатьма. Й, думаючи про все це, варто поставити собі ще одне запитання: «А чи твої пращури в цей момент пишалися би тобою?» Ті, котрі роками жили в лісах, спали в землянках, гинули від голоду й куль. Ті, котрі репресовані мерзли в сибірських снігах і єдиним, що зігрівало їх у передсмертному маренні, була надія, що їхня смерть не буде марною, що нащадки ніколи й нікому не віддадуть те, за що вони боролися й помирали…

Тому, якщо ти дійсно пишаєшся своїм родом, тобі мимоволі спадає на думку запитання: «А хто з твого роду зараз на Майдані?». Коли твоїм батькам і дідам уже більше шістдесяти, й вони застарі, а дітям нема ще двадцяти й вони замалі, то саме на тобі лежить відповідальність представляти свій рід. Саме ти зараз на передньому краї. При цьому ніхто не змушуватиме тебе кидати коктейлі Молотова. Понад те, вважаю, що такі дії можуть призвести до фатальних наслідків, тому я не поділяю таку позицію. Та ще менше я поділяю позицію людей, які мовчать, коли в них забирають свободу. Адже навіть у межах нових законів ти, якщо захочеш, знайдеш спосіб відстоювати свої права. Бо не відстоювати їх ти не можеш! Не можеш дозволити, щоб бабусі з каструлями на головах захищали твою свободу, твоє майбутнє, твою честь. І, повір, тієї миті, коли ти зробиш цей крок, весь рід і всі твої пращури обов’язково підтримають тебе. Бо вони не можуть вчинити інакше. Тому що ти – це те, за що вони боролися й помирали!

Кажуть, що наприкінці життя людина згадує лише декілька його найвагоміших епізодів. І я переконаний, що не зараз, але через двадцять, тридцять або сорок років, коли прийде час відійти у засвіти, відстоювання свободи нації буде найяскравішим із них. І ти пишатимешся своїм Вчинком, й твої діти пишатимуться ним, й діти твоїх дітей ним пишатимуться. І ти залишиш у пам’яті своїх нащадків глибокий слід. Так само, як твої пращури залишили його в твоїй. І вартість такого відчуття неможливо переоцінити…

Євген ГУНЯК, 16.01.2014р.

Галицька зоря

Leave a Reply