“Свій до свого по своє” – як українські підприємці боролися за клієнта під чужим пануванням

Maslosoyuz V Stryyu

“Свій до свого по своє” – як українські підприємці й торговці Галичини у 1920–1930 роках боролися за клієнта в умовах чужої держави.

У галицькій пресі міжвоєнних років у рекламних текстівках поряд зі словом “український” часто трапляється слово “одинокий” – єдиний тобто. Наприклад, оголошення від страхової фірми: “Закладіть негайно життєву обезпеку в одинокім українськім товаристві взаїмних обезпечень на життя “Карпатія”. Чи: “Не купуємо інших виробів, лише з одинокої української кооперативної фабрики “Продукція”. Мармеляди, соки і повидла “Продукції” можна дістати у всіх українських споживчих крамницях”. Або ось: “Жадайте всюди правдивих українських шевських кілків тільки з цим знаком одинокої української фабрики “Дендра” у Львові!” І тут же застереження: “Добре уважайте, бо жидівський картель підшивається під наше опакування!”


Тож українські установи там були справді “одинокі”. А отже, мусили воювати за клієнта, як могли. А позаяк у краї переважну більшість населення становили українські селяни, то за основний принцип взяли підняте ще до Першої світової гасло “Свій до свого по своє”. Мовляв, свідомий українець повинен користуватися товарами і послугами винятково своїх, українських виробників, а всіх інших ігнорувати. “На наших очах наростає рідний промисел і торгівля, – писала 1935-го газета, що так і називалася – “Свій до свого”. – Вони розвиваються не лише завдяки ініціятиві, спритові одиниць, але теж завдяки зростові українського націоналізму. Клич “Свій до свого” лунає чимраз голосніше, охоплює чимраз ширші круги. Вже є цілі фалянґи людей, які настирливо домагаються всюди українських виробів, які купують тільки у своїх крамницях, навіть коли це для них сполучене з невигодами”.

У міжвоєнному Львові майже всі вивіски на магазинах і кав’ярнях були польською

Виданий того ж року у Львові “Провідник до українських фірм та інституцій у краю і за кордоном” налічував майже 200 сторінок. Судячи з того каталогу, тодішній галичанин міг запросто жити, користуючись винятково послугами українців. З’ївши українське м’ясо від “Центросоюзу”, випити українського молока з “Маслосоюзу”, ласувати українськими цукерками від “Фортуни Нової” з кавою “Пражінь” чи її замінником “Луна” від кооперативу “Суспільний промисл”. Потім, начистивши ­черевики кремом “Елєґант”, звісно, українським, прямувати до кав’ярні в “Народній гостинниці” – власності українців. А там, покурюючи “одинокі” українські цигарки “Калина”, погортати часописи концерну “Українська преса”. Крім того, “Провідник” подає адреси й телефони десятків українських адвокатів, різників, слюсарів, столярів і навіть скрипалів та фортепіаністів.

“Українці! Купуйте товар тільки у фірмах, що оголошуються в українській пресі”, – закликала на початку 1934 року щоденна газета “Діло”, що виходила у Львові. А в наступному номері оголошувала: “Як ви, інтеліґентна людина, можете в нинішніх часах обійтись без “Діла”? Якщо вам затяжко платити за наш часопис самому, то передплачуйте “Діло” до спілки зі своїм сусідом”.

Рекламні гасла майже не залишали споживачам вибору: “Українські ґаздині! Жадайте і уживайте порошків до прання і миття лише української вирібні “Мота”, “В черевиках, не чищених пастою “Елєґант”, далеко не зайдеш”, “Жадай лише паперців “Калина” – вони найліпші і свої”. Чи інший варіант: “Чим пчолі мід – тим курцеві “Калина”. Польські цигарки часто-густо були ліпші від “Калини”, та варто було закурити в українському товаристві чужу “марку” – могло дійти і до сварки, і до бійки.

Кондитерська фабрика “Фортуна Нова” з Перемишля поширювала заповіді “свідомого українця”. Серед них були й такі: “Не будеш уживати інших цукерків і солодощів, тільки одинокої української фабрики “Фортуни Нової”, “Не йди ніколи до панночки без цукерків “Фортуни Нової”, якщо не хочеш собі її втратити”, “Не частуй нікого чужими виробами солодощів, бо в них є дуже часто всяка погань – тим самим не підривай нікому здоровля”, “Тям, що кожний українець без огляду на його партійну приналежність повинен належати до одної всеукраїнської партії Шанувальників виробів “Фортуни Нової”. Наприкінці 1930-х на цій кондитерській фабриці працювали 125 осіб. Щодня виготовляли до 5 т солодощів. Мали крамниці у Львові, Дрогобичі та Стрию. Особливо популярною була серія шоколадок “Солодка історія України”, на обгортках яких були намальовані портрети правителів – від Володимира Великого до Павла Скоропадського. “Солодші від меду, смачніші від сну – солодощі “Фортуни Нової”, – запевняла реклама.

“Нашу квасолю везли аж до Бразилії”

Професор Степан Гелей, 72 роки, завідувач кафедри історії та політології Львівської комерційної академії:

– Пересічний український селянин 100 років тому мало відрізнявся від теперішнього. Має чоловік два гектари землі. Як із них прожити? Та і що з тих двох гектарів, якщо американський фермер їх має 200 чи 300. Єдиний вихід – кооперація. Об’єднуються 15–20 господарів. Створюють, скажімо, кооператив з вирощування овочів. Найтолковішого обирають головою. Складаються грошима, купують найнеобхіднішу техніку. Потім, коли з’являться перші прибутки, докупляють ще. Створюють кілька магазинів: один у Львові, другий у Калуші, третій – ще десь. Починають працювати.

Що зараз наш селянин може продати за кордон? Нічого. Раніше ж українську квасолю везли аж до Бразилії. Вона відповідала усім стандартам. Або яйця. Стільки яєць, як продавала світу Україна, не продавав ніхто. Але для цього треба було привести когутів спеціальних порід з інших країн. Тих півнів тримали в клітці й підпускали тільки до своїх курей. Мали спеціальну формочку – проходить у неї яйце, значить, можна везти. Ви чули, щоб зараз якоїсь зими хтось зібрав у селі людей, сказав: давайте поміняємо сорти картоплі? Цю заберіть, землю продезінфікуйте, не давайте таких-то добрив, не давайте такого-то. А тоді зимою була маса різних курсів. Це все піднімало рівень господарювання.

Де були заможні господарі, там з’являлися “Просвіта”, “Сокіл” та інші патріотичні організації

Українська кооперація 1920‑1930 років – унікальне явище в європейській історії. Не впевнений, чи ще якась нація без держави змогла так поставити на ноги цей напрям. Хоча перешкод вистачало. Польська держава не хотіла, щоб українці розвивали свою економіку. Бо де були заможні господарі, там з’являлися “Просвіта”, “Сокіл” та інші патріотичні організації. А там хтозна – раптом вони й підпільну ОУН фінансувати почнуть. Тому робили купу обмежень. Наприклад, щойно почав ставати на ноги “Маслосоюз”, Польща висунула нові вимоги до молочної продукції. Комісії перевіряли господарства – і що корова їсть, і з якого боку їй світить світло. Навіть матеріал, з якого має бути виготовлений посуд, обумовлювали. Думали, це загубить українських молочарів. А вийшло навпаки – вони виконували всі ці вимоги й виготовляли найкраще в країні масло. Сучасні поляки згадують перекази дідів – як ті потай купували масло в “Маслосоюзі”. Щоб ніхто із сусідів-поляків не дізнався.

З другого боку, державі було вигідно підтримувати кооперативний рух. Адже це надходження у бюджет. Польським кооператорам давали кредити під символічні відсотки. Та їхні кооперативи на Галичині були слабкі – поляків тут жило мало, а в селах взагалі майже не було. Українцям також пропонували позики, хоч і на менш вигідних умовах. Переважно ті відмовлялися. Бо знали: сьогодні дають гроші, завтра почнуть диктувати умови. Чому українські кооперативи були на рівень вищі за польські та єврейські у міжвоєнній Галичині? Там працювала еліта нації. Українському інтелектуалу неможливо було влаштуватися на державну роботу в Східній Галичині. Далі Кракова – будь ласка, а на своїй землі – зась. Тому і йшли в кооперативи. Більшість кооператорів навчалися за кордоном. Тобто мали досвід європейського життя. Найуспішніші, як-от Кость Левицький, заробляли цілі статки. Це йому належать слова: “Чужинці приходять і відходять, у хаті залишається господар”.

Гордістю української промисловості в міжвоєнній Галичині був “Маслосоюз” – спілка молочарських кооперативів, заснована 1904 року священиком і композитором Остапом Нижанківським зі Стрия. Її емблема – літери “М.С.” і листок конюшини між ними – вважалася неофіційним знаком якості. Навіть поляки визнавали, що “масло з конюшинкою” – найкраще в країні.

Головний магазин ”Маслосоюзу” на вулиці Костюшка, 1 у Львові. Фото з місячника ”Кооперативне молочарство” за жовтень 1927 року. Цей ”склеп” – так тоді називали магазин – був розташований на партері, тобто першому поверсі, ”Народної гостинниці”. Тепер у цьому будинку – регіональне відділення митниці, а в приміщенні колишньої крамниці розташоване кафе

Більш як 200 тис. селянських господарств Галичини та Волині здавали молоко в молокозбірні “­Маслосоюзу”. Звідти їх відправляли у районні молочарні, яких налічувалося близько півтори тисячі. Там переробляли на масло й інші молокопродукти, а далі розвозили по всіх містечках Галичини і за кордон. 1935 року на експорт пішло 423 т масла. Жартували, що завдяки своїм коровам українці захоплять світ. Видрукувана на друкарській машинці газета “Маслосоюзник” опублікувала вигадану промову одного з керівників фірми:

– Шановна громадо! Недалекий вже час, як по всьому краю розсіються районівки, і в кожній хаті буде своя сметанкова (тобто вершкова. – “Країна”) станиця… А в деяких і дві. Вже не будемо возити молока трийцятками і п’ядесятками, а замовимо цистерни. З масла ставити будемо гори і засипувати ними Англію, Америку, Африку, Антарктиду… І валки українських шинок і ковбас полинуть за маслом і рознесуть усюди славу України… І зулус, і гіндус, і мешканець Огненної Землі чи бушмен – усі згадувати будуть нас, споживаючи наші експонати, і будуть брати з нас примір. Бо нам призначено бути творцями масляної епохи Всесвіту!

“Українські гроші – в українські руки – на українські справи!” – ще одне гасло тих часів. Першу кооперативну крамницю започаткували 1883 року архітектор Василь Нагірний і священик Євген Дудкевич. Назвали її “Народна торговля”. Невдовзі вона розрослася в мережу з власними оптовими складами та крамницями. Станом на 1914 рік із нею співпрацювала 831 дрібна українська крамниця – окрім того, що мала свої. У “­Народній торговлі” не лише налагодили оптове постачання “з перших рук”, але й навчали українське населення вести власну торгівлю. У міжвоєнний період одна з основних спеціалізацій “Народної торговлі” – продаж “колоніальних товарів”, тобто імпортної бакалії. За 1934 рік “Народна торговля” реалізувала до чотирьох вагонів кави, півтора вагона перцю, три вагони сушених слив, вагон горіхів, піввагона тмину.

Натомість торговельне кооперативне об’єднання “Центро­союз”, яке заснував адвокат із Перемишля Теофіл Кормош, експортувало продукти українських селян у Західну Європу. Скажімо, 1935 року підписали контракт з іспанцями. Українці з березня по листопад мали відвезти туди 700 вагонів яєць. А з Іспанії за решту сезону надійшли 1600 вагонів апельсинів. “Кажуть, відколи “Центросоюз” почав торгувати помаранчами, село Яйківці Жидачівського повіту змінило назву на Помаранчівці”, – жартував гумористичний часопис “Комар”.

Майстри з Косова, що на Прикарпатті, ­об’єдналися в коопе­ратив “Гуцульщина”. Продавали килими, хідники, вишивані костюми. “Кооператива ця заснована нашими мистцями-гуцулами, що мають великий досвід у виробництві ткацько-килимарського і різьбарського домашнього промислу. Тому то і всі вироби цієї кооперативи є зроблені з найкращого матеріялу, солідно викінчені, взоровані на стилевих, українських узорах наших найкращих мистців. За всі свої вироби, як і за якість матеріялу, бере ця кооператива повну відповідальність”, – запевняла преса. Дійшло до того, що польські та єврейські виробники пришивали на свої товари фірмовий знак “Гуцульщини”.

Карикатуру на львівських українців, які гасло ”Свій до свого по своє” сповідували тільки на словах, гумористичний часопис ”Зиз” розмістив 15 листопада 1929 року. Двоє львів’ян радіють, що в українському готелі ”Народна гостинниця” нарешті відкрили ”свою” кав’ярню. Але обидва запланували зустрічі в закладах конкурентів – польських кав’ярнях ”Лувр” і ”Централь

Хоч не завжди й не кожен український підприємець чи торговець був на висоті. “Нічого так не підриває розвитку українського промислу й торговлі, як факти легкодушности або просто національної зради наших промисловців і купців, – писала газета “Свій до свого”. – Уявіть собі такий факт: українці радіють, що діждались, наприклад, власної текстильної крамниці. Відвідують її масово, наклонюють до цього знайомих. Крамниця росте, розвивається. Власник умирає і весь нагромаджений капітал опиняється в чужих руках… Інший – пускає гроші тисячами на піятику. Ще інший виховує своїх дітей на чужинців… Наші промисловці й купці мусять бути також українськими патріотами. Вони своїм особистим життям мусять доказувати, що нація матиме користь, якщо вони особисто збагатяться”.

Гасла “Свій до свого по своє” в Галичині трималися до вересня 1939 року, коли край зайняли радянські війська. Усі підприємства націоналізували – і польські, і єврейські, і українські. А більшість їхніх власників заслали подалі від рідних місць.

Автор: Денис МАНДЗЮК, gazeta.ua

Leave a Reply