Де той Дрогобич?

Drohobych Miks1

Питання «Де той Дрогобич?» можна поставити у двох площинах – і як ностальгічне (де той Дрогобич, який колись був містом?) і як локаційне (де ж знаходиться Дрогобич?).

Паралельно з питанням «Де той Дрогобич?» піднімалися і інші, надзвичайно важливі питання, а все це проходило під час дискусії «Розвиток малого і середнього бізнесу Дрогобиччини на базі історичної спадщини регіону», яка мала місце 12 листопада в Дрогобичі.

– Під час виконання мікропроекту «Розвиток фірм навколотуристичного сектора польсько-українського транскордонного регіону на базі оборонної архітектури Першої світової війни» проведено аналіз туристичної та підприємницької інфраструктури нашого регіону, обговорено можливості використання історичної та культурної спадщини для економічного розвитку регіону, – зазначив у своєму вступному слові модератор дискусії Володимир Кондзьолка. – Реалізуючи цей проект разом із нашим партнером, Регіональною Господарською Палатою в Перемишлі, ми із здивуванням побачили, що на Дрогобиччині є всі складові елементи розвитку туризму на історичну тематику. Та як заробляти на історії в Дрогобичі? – цим питанням пан Кондзьолка зініціював двогодинну дискусію, участь в якій взяли представники влади, громадських організацій, релігійні діячі та волонтери, а також науковці та журналісти.

Першим слово було надано отцеві Ігореві Цмоканичу, настоятелю церкви святих Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії в Дрогобичі. Власне отець Ігор і підняв питання «Де той Дрогобич?» в першому значенні – тобто, де той Дрогобич, який колись був? Інспірацією виступу священика стало прочитання книги корінного дрогобичанина Анджея Хцюка «Атлантида, або Місяцева земля» (знана ще як «Князівство Балаку»). Порівняно із Дрогобичем першої половини ХХ століття нинішнє місто насправді є великим селом, як би гірко та непатріотично це не звучало. В місті, на відміну від Львова, майже немає міської культури. Одна з причин – втрата самобутніх дрогобицьких традицій та культури.

Колись Дрогобич називали «півтора міста», адже було воно наполовину українське, наполовину польське, наполовину єврейське. Зараз дрогобичан у третьому-четвертому поколінні залишилося дуже мало. Та ще гірше те, що дрогобичан у третьому-четвертому поколінні буде мало і через тридцять-п`ятдесят років, адже молодь продовжує втікати з міста – до Львова, Івано-Франківська, Києва, за кордон. Нечисленна верства свідомих своєї приналежності до міської культури дрогобичан не може впливати на значно чисельніше масу приїжджих з інших місцин. Отець Цмоканич порівняв Дрогобич із старою занедбаною дівою – і, як не дивно, не почув жодного слова осудження такого порівняння, а навпаки, щире схвалення.

Відомий у Дрогобичі волонтер, керівник ряду проектів БФ «Карітас» Артур Деска, поляк за національністю і дрогобичанин за душею, логічно продовжив думку отця Ігоря. У Дрогобичі відсутній локальний патріотизм. Автентика гине, давні фасади замінює пластик, інформацію про перлини Дрогобича треба шукати по крупинках. Пан Деска переживає, щоби Дрогобич не пішов шляхом Трускавця, де фактично майже нічого автентичного не залишилося, окрім кількох пам`яток архітектури.

– Коли приїжджають гості, туристи, то куди маємо їх повести пообідати? – риторично запитує пан Артур. – Де подають знамениті довоєнні дрогобицькі флячки? І де взагалі можна покуштувати справ справжньої галицької кухні? Якщо нема українського (!) кафе чи ресторану, то що говорити про те, аби було кафе єврейське!

– А ми ж маємо орієнтуватися не на випадкових гостей, які лікуються у Трускавці, а на свій контингент туристів, зокрема на поляків, євреїв, німців. Для них потрібно розробити окремі інформаційні сторінки, окремі туристичні шляхи, окремі програми перебування. Бо, для прикладу, українців у більшості своїй Бруно Шульц абсолютно не цікавить, подібно як поляків чи євреїв не цікавить Іван Франко, – розмірковував далі Артур Деска.

До дискусії долучилися доктор історії, завідувач музею нафтовидобутку Бориславського НГДУ Олег Микулич, голова Агенції розвитку курорту Східниця Олег Дорош, депутат Дрогобицької міської ради, заступник очільника Інституту розвитку міста Юрій Яцків, директор музею «Дрогобиччина» Алла Гладун та працівниця музею Тетяна Думан, юрист Роман Щудло, керівник Дрогобицького осередку партії 5.10 Олег Костів, журналісти Володимир Ключак та Сергій Матійко, громадська та культурна діячка, активна учасниця Жіночої Сотні в Дрогобичі Олександра Лисак, громадський діяч Хосе Турчик.

Працівник Інституту розвитку міста Юрій Яцків розповів зокрема про заплановану на 2015 рік реалізацію проекту розвитку туристичної інфраструктури у місті Дрогобичі – цей проект виграв грант Фонду «Сприяння розвитку місцевого самоврядування в Україні». Директор музею Алла Гладун зупинилася на тому, якими шляхами очолюваний нею заклад намагається залучити максимальну кількість туристів до Дрогобича. Для прикладу, десять років твори Бруно Шульца припадали пилюкою у сховищах музею, а зараз ця експозиція приносить добрий дохід для музею, хоча і є найдорожчою (25 гривень вхідний квиток).

– Щоб щось змінити у Дрогобичі, треба мати мужність зносити ті речі, які Дрогобичу не пасують, а для цього архітектор має бути більш відважний, – каже о. Ігор Цмоканич. – Треба, щоб більша частина дрогобичан прочитала твір «Атлантида» Анджея Хуюка, треба навчитися шанувати автентику, як це, для прикладу, роблять в Італії, де мені довелося проживати. Подорож до Дрогобича має бути подорожжю машиною часу – до міста із присмаком солі, до теплого міста, до півтора міста…

Автор цих рядків зупинився на тому, що влада (незалежно чи це влада у Дрогобичі, Бориславі, Трускавці чи Східниці) не вміє і не хоче слухати іншу думку, влада боїться мудріших від себе, підозрюючи у намаганні її повалити чи підсунути якусь неприємність. Тому навіть реалізовуючи ніби й добру ідею, влада може так її спаскудити, що краще б вона взагалі не бралася за її реалізацію. За приклад можна навести видання карти Трускавця, на якій (sic!) відсутній Палац культури імені Шевченка (не кажучи вже про такі «дрібниці» як санаторії-тисячники «Янтар», «Рубін», «Алмаз», «Кристал»), зате присутні всі об’єкти, до яких причетні посадовці Трускавецької міської ради. Не краща ситуація із туристичним сайтом міста, який робився щось біля трьох років і який фактично ніякий (для прикладу, інформація на цьому сайті повторює інформацію з офіційного сайту мерії, жодного креативу, жодної фішки окрім любування самими собою працівників управління розвитку курорту та паралельних структур).

Як доїхати до Дрогобича, де зупинитися в ньому, де спати і де харчуватися? – ці питання в першу чергу хвилюють потенційних туристів, але відповіді на них не так легко знайти. Як і на питання, хто ж може взяти під свій супровід гостя, показати йому цікавинки міста, гарантувати безпеку перебування.

– Якщо з англійською чи польською проблем немає, то вже з французькою, німецькою чи іспанською є. Адже турист хоче розмовляти і слухати своєю рідною мовою, – звертає увагу на ще один аспект проблеми розвитку туризму Артур Деска.

– Проблеми розвитку туризму, які є в Дрогобичі, аналогічні і для Борислава, – лаконічно додає Олег Микулич. Про східницькі проблеми розповідає Олег Дорош, а Олег Костів знову повертається до узагальнених питань цієї теми.

Двогодинна дискусія певною мірою нагадувала Дискусійний клуб, який минулого року у Дрогобичі в цьому ж приміщенні проводив журналіст Анатолій Власюк. Те, що такі зустрічі повинні стати періодичними і проводитися хоча б раз на місяць, говорив модератор дискусії Володимир Кондзьолка. Адже ми не можемо вимагати щось від влади, не ставлячи їй завдання – і з цим погодилися практично всі присутні.

На завершення варто додати, що відповідь на запитання «Де той Дрогобич?» все-таки було знайдено. В локаційному контексті Дрогобич легше знайти, адже він тут, неподалік кордону з Польщею, добратися до нього не так складно, а питання готелів та закладів харчування відповідного рівня вирішаться – є надія. Щодо того «Дрогобича півтора міста», який був тут три чверті віку тому, то його можна відчути хіба що на дрогобицькому цвинтарі на вулиці Трускавецькій, де поруч лежать поляки, німці, росіяни, українці, вихрещені євреї. Але відчути його можна і в досить несподіваних закутках міста, вільних від пластику та надокучливих реклам, від гіперактивних оновлень та втелющених поряд зі старими будівлями хатинок «нових дрогобичан» у стилі модернового несмаку. Побачити, понюхати, посмакувати і відчути той старий Дрогобич можна. І щоб полегшити цю справу, підприємцям потрібно орієнтуватися не лише на місцевого споживача, а в першу чергу на туриста, якому є що показати, розказати, з яким є куди проспацеруватися, але якого найперше треба сюди затягнути у кращому значенні цього слова. Бо Дрогобич як місто і то місто культурне ще є в свідомості багатьох дрогобичан, які розсіялися по світах.

Володимир Ключак

Leave a Reply