Історія відкриття надмогильного пам’ятника І.Франкові

Franko

 

     28 травня 1933 рік. Нарешті Іван Франко дочекався свого намогильника. Рівно сімнадцять років він чекав цієї миті. Сімнадцять літ українська громадськість мріяла про цей день і робила все, що було в її силах, щоб він настав. Шлях був довгий і нелегкий.
У 1921 році, через п’ять років вічного сну у чужій гробниці, тлінні останки письменника знайшли спочинок у власному гробі. А пам’ятника не було. Хоч створений у ці дні Франківський комітет ставив перед собою і громадою мету до п’ятої річниці смерті поета поставити на його могилі надгробник. Усі газети Львова, а згодом і інші газети Західної України, надрукували звернення Комітету до українців збирати гроші на пам’ятник Франкові.
Але таку, здавалося б, ясну і самозрозумілу ідею – поставити надгробник – було не так легко здійснити, як це могло здаватись. Побудувати пам’ятник Франкові в той час було не просто. У Галичині бракувало достатньої кількості скульпторів. Це по-перше. А по-друге, широкі маси не були підготовлені до вирішення цього питання. Це й привело до того, що Комітет, керуючись, звичайно, найкращим бажанням, закінчився повною невдачею. Узяти хоча б те, що він доручив виконання проекту надгробника І. Франкові не скульпторові, а художникові І. Трушеві. У результаті були витрачені час і гроші, а пам’ятника не поставили.
У 1926 році, відзначаючи 10-ту річницю смерті Каменяра, Комітет знову виступає із закликом продовжувати збирати кошти на пам’ятник. Цього разу – до всіх українців, які живуть не тільки в Галичині, а й за кордоном.
Пожертвування почали надходити, але недостатньо, щоб можна було братися за роботу.

Не поталанило Комітетові й з проектами. Якість проектів, що були надіслані на конкурс, викликала одне велике розчарування. Пам’ятника на могилі знову не поставили. Хоч у Харківському журналі «Всесвіт», № 10 (1926 р.) з’явилася світлина з підписом: «Пам’ятник І. Франкові, відкритий на могилі письменника у 1926 році». Насправді, це була фотографія погрудного портрета письменника роботи львівського скульптора А. Коверка3, який ще у 1924 році зробив цей портрет І. Франка, мріючи, щоб він став намогильником письменника. Погруддя було виконано в дереві і ніколи в інший матеріал не переводилось. Першим із галицьких скульпторів, хто ще на початку ХХ ст. звернувся до образу Івана Франка був М. Гаврилко. Згодом авторами скульптурних портретів письменника були Мар’ян Панасюк (1929 р.) і Елеонора Блох (1931 р.). У 1925 році скульптурний портрет І. Франка виконав український скульптор О. Архипенко, що проживав у Нью-Йорку, а у 1932 р. – Сергій Литвиненко.
І хоч конкурс проектів надгробника було продовжено ще на рік, результату це не принесло. Чомусь у конкурсів брало участь більше архітекторів, ніж скульпторів. І коли молоді митці намагались видобути з себе хоч з мізерним успіхом максимум уяви і енергії, старші поставилися до справи легковажно, без будь-якого завзяття.
Весною 1928 року журі, не маючи змоги призначити першої нагороди ні одному з проектів, вирішило нагородити третьою нагородою проект, який представив на конкурс один із членів журі, що категорично заборонялося. Зчинився скандал, про який заговорила вся преса. Комітет опинився у тяжкому становищі: з одного боку два провали спроби побудувати пам’ятник, з іншого – недовіра громадськості.
Минуло стільки часу, затрачено стільки енергії і коштів, а справа не зрушила.
Згодом мистецтвознавець Микола Голубець у статті «Надгробник Франкові» напише, що «… коли брати до уваги низку безвартісних надгробників, розкинутих по цвинтарях усієї української території, і таких же пам’ятників-примітивів, поставлених західноукраїнською провінцією, переважно Шевченкові і Героям визвольної боротьби, то матимемо перед собою наш наближаючий «пам’ятниковий успіх» (Газета «Діло», 13. 05. 1932 р.).
Це було однією з причин, що народило думку запросити до конкурсу когось з-за кордону, хто б своєю творчістю міг дати хоч невелику надію на успішність такого кроку.
Насамперед, звернулися до скульптора О. Архипенка. На жаль, він не був детально поінформований про характер пам’ятника, тому виготовив наспіх рисунок архітектурного проекту, який розходився не тільки зі смаком Комітету, але і з формальними в таких випадках вимогами. Відхилили також проект, який на замовлення виконав відомий український скульптор М. Бринський (1888 – 1958 рр.), який отримав освіту у Відні, і там прожив майже 40 років свого життя. М. Бринський – автор багатьох пам’ятників і скульптур. Наприклад, виконаний ним проект пам’ятника Т. Шевченкові для Харкова був удостоєний у 1932 році другої премії. В основу проекту пам’ятника І. Франкові автор поклав ідею вірша «Каменярі», але, як вважали члени журі, там не відчувалася сила духу І. Франка.
Проекти інших авторів, запропонованих на конкурс, були слабо пов’язані з проблемами тогочасного національного розвитку і, особливо, з мистецько-літературними процесами у Галичині, або носили характер побутовизму, як, наприклад, робота скульптора, що виступав під псевдонімом «Галичанин».
Минав час. Розтрачувалися на експерименти з трудом зібрані кошти, і громадськість, не бачачи кінця цій справі, перестала присилати гроші, доки з-за кордону не прибув до Львова молодий, талановитий і перспективний скульптор Сергій Литвиненко.
Уже в грудні 1931 року він подав для огляду Асоціації Незалежних Українських Мистецтв і Товариства прихильників українського мистецтва проект намогильного пам’ятника І. Франкові. Цей проект найбільше відповідав вимогам, що їх ставив Комітет будови пам’ятника. Тому Комітет поставився до молодого скульптора з повною прихильністю. Цьому сприяли також схвальні відгуки преси про інші роботи митця.
Бажаючи остаточно утвердитися у своїх думках, і, одночасно, лякаючись своєї некомпетентності, Комітет звертається до осіб, близьких до мистецтва і до мистецьких угруповань, з проханням висловити свою думку про проект, з яким вони мали можливість познайомитися як в оригіналі, так і з фотографії. Мистецьке журі підтримало Комітет. Було вирішено, що після врахування деяких незначних зауважень, проект скульптора С. Литвиненка можна затвердити.
Правда, деяким критикам проект здався занадто імпресіоністичним і не підходив на пам’ятник І. Франкові. Асоціація Незалежних Українських Мистецтв їм пояснила, що «через натуралістичну обрібку не досягається монументального проекту, про який ходиться в першу чергу… Надгробник мусить бути стильовий і монументальний і, крім синтези франківської творчості, повинен рівно ж бути, як документ часу, висловлений в мистецьких досягненнях сучасності»(журнал «Мистецтво», ч. 2 – 3, Львів, 1932 р.).
Молодий скульптор, окрилений позитивними відгуками, з завзяттям узявся до втілення в життя свого проекту, ідея якого була провідною для літературної і громадської діяльності І. Франка – ідея каменярів-будівників. Моделлю фігури каменяра був студент-медик М. Загайдиківський.
Комітет міг на певний час відійти в сторону. Черга була за скульптором і громадськістю, яка повинна була матеріально підтримати його реалізацію.
Щоб люди могли краще познайомитися з проектом надгробника, Комітет видає поштівки з його фотографією, мріючи таким чином, з їх реалізації зібрати трохи коштів (як відомо, не вернулися навіть гроші, витрачені на їх видання). Будова пам’ятника з фундаментом, матеріалом, відлиттям фігур каменярів мала коштувати 30 тисяч золотих. Комітет мав готівкою лише 21 тисячу золотих і 3 тисячі примірників збірки творів І. Франка «Пісня і Праця», яку підготував і видав у 1926 році М. Возняк. Увесь дохід від її реалізації призначався на будову намогильного пам’ятника письменникові. Комітет знову виступає в ролі прохача. Під зверненням підписались: голова Комітету Василь Мудрий, члени: Ю. Мудрак, Д. Паліїв, М. Рудницький, доктор І. Свєнціцький, доктор М. Стехів.
Основним матеріалом пам’ятника був граніт і бронза. Відливати каменярів повинні були на Львівській ливарній фабриці «Йоліс».
Наглядати за якістю роботи ливарників Комітет створив спеціальну комісію з інженерів-сталеварів. І тільки після їх фахової оцінки Комітет міг прийняти надгробник і передати його у власність української громади. Ось що пише у своїх спогадах ливарник Дмитро Тирусь, якому фірма доручила цю почесну місію – відлити у бронзі каменярів на пам’ятник І. Франкові: «У роботі мені допомагав ливарник Тадей Олег. Скульптуру від мене приймали скульптор С. Литвиненко і голова Комітету» (Фонди музею Івана Франка).
Але й тут не обійшлося без прикростей. Станіславська газета «Нова зоря» (редактор О. Назарук) виступила проти встановлення на могилі І. Франка пам’ятника і закликала людей не збирати гроші на його спорудження, бо це, нібито, поширюватиме культ І. Франка-атеїста. Газета «Діло» у відповідь на своїх сторінках друкує ряд спогадів і літературознавчих статей, які заперечують атеїзм письменника  і говорять про його глибоку віру у Бога.
Зовсім інакше поставився до цього питання також католицький тижневик «Неділя», який всіляко намагався сприяти цій справі. У своїй редакційній статті «Будуємо надгробник Франкові» газета наголошує на величі Івана Франка і говорить про його заслуги в національному пробудженні української нації: «… За всяку ціну, хоч би шляхом загальнонаціонального оподаткування, – пише газета, – мусимо доставити Комітетові фондів, без яких скорий хід праць над закінченням надгробника не дасть наслідків. Тому кличемо всіх, що завдячують Франкові непохитні основи громадськості і національно-політичного світогляду, оплатити довг вдячності пам’яті великого Каменяра» (журнал «Неділя», 29 червня 1932 р.).
З подібними закликами виступили й інші газети. Наприклад, газета «Діло» писала: «Могила Івана Франка чекала 16 літ на надгробник, який повинен бути нічим іншим, тільки скромною ратою на покриття цього великого довгу, що його має сплатити наше громадянство пам’яті свого найкращого сина. На жаль, наше громадянство не дуже переймається і просьбами Комітету будови, щоби бодай цю скромну і першу рату свого довгу вирівняти» (газета «Діло», 22 вересня, 1932 р.).
Хоч повільно, але кошти, все ж таки, надходили. Наприклад, Організація українських робітників «Надія» з Перемишля прислала 200 золотих, «Маслосоюз» – 600 зол, Товариство українських письменників і журналістів імені І. Франка передало фондові 25 доларів, Товариство прихильників українського мистецтва – 200 зол, філії «Просвіти» у повітах – 250 зол. Роман Дмоховський «віруючий і практикуючий католик» вніс на будову пам’ятника 25 золотих і звернувся до галичан із закликом взяти участь у пожертвуваннях на цю благородну справу.
Учні Рогатинської головної української гімназії, директором якої був доктор Денис Лукіянович, влаштували академію на честь І. Франка і зібрали на будову надгробника 43, 72 золотих. На закінчення свята учні виступили з поетичним і глибоко зворушливим фрагментом із життя українських Січових стрільців за сценарієм Лукіяновича.
Справа будови пам’ятника посувалася.

Українські газети Львова регулярно інформували громадськість про хід роботи на Личаківському цвинтарі.
Комітет будови, обнадієний ходом робіт, навіть планував призначити відкриття надгробника на 23 жовтня 1932 року, а святочна Академія мала відбутися 22 жовтня. Робота біля пам’ятника була на викінченні, але, як завжди, не вистачало ще деякої суми. Реалізація марок з портретом І. Франка, медалей з його портретом, які виготовили бориславські робітники, принесла зовсім мало коштів.
У музеї І. Франка зберігається гіпсова фігура коваля з молотом, у наковальні – отвір для пожертвувань. З такими «касами» ентузіасти йшли від села до села, з метою збору коштів розігрувалося в лотерею погруддя І. Франка роботи скульптора С. Литвиненка, але й це не спасало ситуацію. Тому відкриття намогильника треба було переносити на пізніший час. Однією з перших, що надрукувала припущення, що, напевно, доведеться перенести дату відкриття пам’ятника на пізніше, була газета «Неділя». А через деякий час Комітет будови на своєму засіданні поміняв рішення: «… З уваги на те, – сказано в ньому, – що досі не зібрано вистарчаючої кількості фондів на викінчення надгробника… і з уваги на те, що вокально-музична частина… вимагають довгого часу для належної підготовки – відкладається свято відкриття надгробника до травня 1933 року». Підписались: голова Комітету В. Мудрий, інженер Ю. Мудрак, редактор газети «Новий час» Д. Паліїв, доктор М. Рудницький, доктор І. Свєнціцький, редактор газети «Самоосвіта» М. Стахів.
Художня частина робіт була виконана. Залишалися суто технічні роботи на цвинтарі, пов’язані з оформленням скали і монтуванням фігур. Працювали вдень і вночі.
День відкриття надгробника Іванові Франку наближався.
Майже за тиждень до цієї події газета «Новий час» писала, що промову на відкритті пам’ятника виголосить голова Комітету будови Василь Мудрий. Потім відбудеться дефіляда усіх учасників свята тільки перед пам’ятником, бо похід містом влада не дозволила. Газета повідомила також про те, що після відкриття пам’ятника, за розпорядженням Комітету, будуть продаватися значки з зображенням надгробника – металеві по 50 сот, і жовті по 40 сот.
У Львові розпочалися святкові заходи, присвячені відкриттю намогильника Каменяреві.
За день до цієї дати, тобто 27 травня 1933 року, в Успенській церкві, куди часто за життя навідувався І. Франко, відправили панахиду.
Заходом Комітету будови пам’ятника також відправили панахиду по І. Франкові, відбулася читана Служба Божа. Панахиду відправляли: парох церкви отець Дем’ян Лопатинський, о. Бозюк, о. Громницький, о. Дзерович і о. радник Василів. На відправі співав хор «Сурма» під диригуванням І. Охримовича. На панахиді була родина Івана Франка.
У залі Музичного товариства НТШ засідала Академія всіх секцій товариства. Збори відкрив голова НТШ доктор В. Левицький, наголосивши на особливих заслугах І. Франка, зокрема для Наукового товариства імені Т. Шевченка. З доповідями про письменника виступили доктор І. Свєнціцький і доктор Я. Гординський. Усіх членів товариства запросили завтра взяти участь у святі відкриття надгробника.
Великий святковий концерт під диригуванням М. Колесси і А. Рудницького відбувся у суботу 27 травня в залі кінотеатру «Атлантік».
Слово про великого письменника виголосив Богдан Лепкий.
Поезії Івана Франка з великим натхненням прочитав актор Геник Березовський.
Відділ товариства «Просвіта» оголосив, що відкриття пам’ятника на Личаківському цвинтарі відбудеться 28 травня о 9 годині ранку. А за три дні до його відкриття технічна секція Комітету будови надгробника повідомила, що відкриття пам’ятника переноситься на 7. 30 ранку. Видно, це було пов’язано з побоюванням напливу великої маси людей. Ще скоріше (25 травня) газета «Діло» писала: «З огляду на обмежене місце на цвинтарі, на цвинтар може ввійти лише невелика частина учасників свята, які будуть допущені: рідні пок[ійного] Івана Франка, члени Комітету, члени парламентарної репрезентації, делегати центральних установ і організацій, гості з-поза границь Галичини, делегати повітових установ і члени хорів та оркестр, які виконують похоронні точки на цвинтарі». На цвинтар пропускали тільки за спеціальними Легітимаціями Комітету будови пам’ятника за підписом голови Комітету Василя Мудрого, секретаря Івана Полюги і круглою печаткою Комітету (одна з таких Легітимацій є у фондах музею Івана Франка). Виняток було зроблено лише для груп з Дрогобицького повіту, як родинного повіту І. Франка.
Відповідальними за проведення свята на Личаківському кладовищі були поет Володимир Макарушка, Петро Петрик і колишній старшина УГА Михайло Клименкевич. Програму свята склали Левко Лепкий, Василь Сафронів-Левицький і Роман Пашківський. Технічна секція Комітету мала стежити за проведенням свята і допомагати гостям орієнтуватися в місті.
День 28 травня 1933 року з самого ранку був ясним і теплим.
Вулицями Львова йшли люди до Личаківського цвинтаря. Йшли колони «Соколів», «Каменярів», хлопців і дівчат, робітників, селян, інтелігенції.
«На вулицях у тихий ранок, – писав Федір Недільський, – стоять тихі ряди. Жива зелень вінків, золото написів і червоних гарасівок і райдуга стрічок на дівочих одягах. Коли стати при брамі Личаківського кладовища і глянути перед себе – то на всіх вулицях, що збігаються до тої пристані смерті, видно море голів, що довгими смугами губляться десь ген у далечині» (газета «Неділя», 4. 06. 1933 р.).

Задовго до призначеної години відкриття пам’ятника біля нього зібралися члени Комітету будови разом із його автором – скульптором Сергієм Литвиненком, члени найближчої родини письменника, представники українських центральних установ, гості з Волині, Буковини і Закарпаття, представники преси.
Настрій у всіх був святковий. Була восьма година ранку, коли голова Комітету будови пам’ятника Василь Мудрий виступив з промовою, яка через мегафони розносилася ген далеко за межі цвинтаря.
З огляду на те, що текст його виступу після 1933 року з ідеологічних міркувань ніде не друкувався, ми вирішили, з деякими скороченнями, запропонувати його тут:
«… Ніякі, ні чужі вороги, ні свої темні сили, ні тюрми, ні переслідування не спиняли цього великого каменяра ломити скалу темряви, пересудів, ренегатства і некультурності у нашому народі. Повний віри у перемогу правди, не випускав ні на хвилину молота з рук і вливав цю віру у серця інших:
«Лупайте скалу, – кликав, – нехай ні жар, ні холод не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу й голод, бо вам призначено скалу сесю розбить!»
У такій надлюдській праці і боротьбі за поступ і правду шукав виключно тільки заспокоєння свого громадського і суспільного сумління, бо передусім громадські і суспільні справи були гідними виповнити зміст його життя. «Суспільна праця утяжлива. Зате ж вона плідна, та головно – вона одна лиш може заповнить без дива життя людини, бо вона одна всіх сила, всіх дум чуття, стремління людини жадає, їх вичерпує до дна».
Ясно, що хто так розумів життя і такі ставив до нього вимоги, в того було або дуже мало або зовсім не було місця на заходи для угрунтування особистого життя і забезпечення особистих вигод. Франко жив і працював для інших, а особисті приватні справи стояли у нього на задньому далекому плані. Вони були в тіні. І тому він каже про своє життя: «Я згадую минулеє життя спокійно та без радості, без туги, одно із нього виніс я чуття, що я не був у нім щасливим другом».
Здавалося б, що саме тепер повинен нас усіх томити сором за те, що перетерпів великий покійник несправедливо від наших деяких груп громадян за життя.
… Відкриваючи нині від Комітету будови надгробника Іванові Франкові і передаючи його українському громадянству, нехай мені вільно буде підкреслили, що цей надгробник здвинула нашому громадянинові і поетові вся українська живуча рать, та сама рать, що боролась і гинула за його ідеали, що томилась і кровавилась на всій широкій українській землі за здійснювання його заповітів, та сама рать, що йшла і йтиме «у мандрівку століть з його духа печаттю», та сама рать, про яку він писав:
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Просувати в ході духові шляхи
І вмирати на шляху
(Газета «Діло», 29 травня 1933 р.)
Після промови, В. Мудрий під звуки музики, відслонив зелене покривало з пам’ятника. Перед взором тисяч людей стали могутні постаті каменярів, що «лупають сю скалу». Над цвинтарем залунав могутній спів зведених хорів «Сурма» і «Бандурист» під керівництвом Івана Охрімовича. Заспівали «Ви жертвою в бою» і «Присягу Богові». Обидві композиції Станіслава Людкевича.
Першими приступили до могили робітники Дрогобицького повіту, які привезли срібну урну з землею з місця, де стояла хата у Нагуєвичах, у якій народився Іван Франко.
«Туристичне товариство «Підгір’я» в Дрогобичі, – згадують учасники цих подій, – рішило закупити срібний кубок і невеличку посуду з кришкою. В цій посуді мала бути вміщена жмінка землі, де стояла рідна хата поета в Нагуєвичах. На срібному кубку вигравірували відповідний напис [Рідна земля Івана Франка]. Кубок, з вміщеним у нього посудом з землею, мав передаватися з Нагуєвич до Львова естафетою наколісницької секції… Велосипедисти Роман Сасик і Нестор Коцюба в’їхали коло 10 години на Личаківський цвинтар, де передали кубок голові Комітету будови пам’ятника, який посуд з землею закопав у могилу, а кубок передав (здається в Український Національний музей у Львові (Фонди музею Івана Франка). Сьогодні кубок зберігається у Франковому музеї.
Під час урочистостей біля самого пам’ятника стояли рідні І. Франка: син Тарас з дружиною Катериною і доньками Зиновією і Любою, дружина Петра Ольга і їх доньки Віра й Іванка, а також дочка Ганна, що приїхала на відкриття надгробника з села Довге на Закарпатті, де вона тоді мешкала зі своєю родиною. Дружина Івана Франка Ольга Федорівна через тяжку хворобу на відкриття пам’ятника чоловікові прийти не змогла.
Були присутні також письменник Василь Стефаник і композитор Василь Барвінський.
По закінченні офіційної частини розпочалася дефіляда перед пам’ятником, що тривала півтори години. Перед могилою письменника пройшло більше 20 тисяч людей. Першими йшли діти у барвистих українських строях, серед них внучки великого І. Франка. Повз могилу йшли повіт за повітом, громада за громадою, установа за установою – майже всі з національними прапорами або з вінками.
Першою поклала до підніжжя пам’ятника вінок із живих квітів Франкова родина. У музеї письменника експонується шарф із цього вінка з написом: «Найдорожчому Татові і Дідові – діти і внуки». Потім ліг вінок від українців Канади. А далі вінки від кожної організації, від кожної групи. 130 вінків з усіх боків огорнули пам’ятник письменникові.
Хоч в оголошенні  писалось, що вінки мали бути тільки із зелені або з живих квітів, були й винятки. Наприклад, робітники Борислава принесли металевий вінок у формі дубового листя з китицями калини. Зверху на вінку – два переплетені металеві молоти. Жителі Миколаєва поклали вінок із позолочених ялинових шишок, що символізували нев’янучу, невмирущу силу Франкового слова і духу. Вінок із законсервованих пальмових гілок – від жителів Яворівщини. На білих клаптиках полотна, що були прикріплені до вінка, – печатки організацій і прізвища людей, які жертвували гроші на вінок. Усього 194 підписи. Внизу – металева пластинка з написом: «Яворівщина. 28 травня 1933 рік». Ці вінки зберігаються у нашому музеї.
Щирі вітання з нагоди такої визначної для всієї нації події прислали українці, яких доля закинула далеко поза межі Галичини. З Праги свої вітання надіслали: Український Вільний університет за підписом ректора д-ра І. Горбачевського, Український жіночий комітет, Союз українських журналістів і письменників на чужині, Деканат факультету права і суспільних наук Українського Вільного університету, Товариство українських інженерів, Центральний Союз українського студентства, Український Січовий союз, Український Академічний комітет, Український Високий Педагогічний інститут ім. Драгоманова.
З Польщі: Український центральний комітет (Варшава), Відділ українського культурного комітету в Торуні, Українська Колона в Ченстохові. З Болгарії прийшло вітання від зорганізованої української еміграції (Софія).
Особисті привітання прислали: письменниця Уляна Кравченко із Перемишля, професор д-р Іван Зілинський із Кракова, д-р Дмитро Левицький і Торгаштайн із Австрії, президент ЗУНРу Євген Петрушевич, Проць Іван і Володимир Бандрівський із Берліна, а також багато вітань від українців із Закарпаття (Угорщина).
Але, на превеликий жаль, у цей визначний день були не тільки квіти, а й каміння. Гурт молоді, якій не сподобалась участь  у святі луговиків, вирішила на цвинтарі висловити свій своєрідний протест. Не говорячи про те, що перед могилою такого генія українського народу мав право скласти поклін кожен, хто цього прагнув. Адже на відкритті пам’ятника Франкові були представники й інших національностей: поляки, євреї, чехи та ін.
Всі, хто прийшов на відкриття надгробника великому українцеві, міг сповна виконати свій національний і людський обов’язок перед могилою Каменяра.
Наступного дня після всіх тих подій Комітет будови надгробника І.Франкові на своєму засіданні одноголосно прийняв постанову , в якій стверджує, що бажанням і метою Комітету «було дати змогу всьому  українському громадянству віддати поклін і шану пам’яті генія української нації та найкращого сина Галицької землі. З уваги на те, ніяка українська національна група не могла бути позбавлена права участі у святі. Тому Комітет не може брати ніякої відповідальності за останні жалюгідні події, які, на сором, вийшли від частини впорядників, що добровільно зголосилися до сповнення такого почесного громадянського обов’язку. До речі, до останніх днів вони бойкотували відкриття пам’ятника, аж перед самим відкриттям звернулися до Комітету з просьбою взяти їх «до удержування порядку під час свята, щоби лиш дістати відзнаки упорядників. Це ще раз говорить про те, що ця акція була спланована заздалегідь.
Комітет будови пам’ятника також доручив керівництву технічної секції, яка несла відповідальність за порядок на цвинтарі в день відкриття  пам’ятника, взнати прізвища учасників тих прикрих подій, і в найкоротшому часі назвати їх українській громаді і дати їм відповідну оцінку.
Родина Івана Франка висловила щиру подяку голові Комітету будови пам’ятника Василеві Мудрому і всій українській громаді за спорудження пам’ятника, гідного Франковому генію, і влаштування величавого свята в честь його відкриття.

А ілюстрований журнал української молоді «Українське юнацтво» ( №2, червень, 1933 р.) висловив жаль, що Комітет, зробивши таку велику роботу, не подбав про те, щоб було « злагоджено… окрему могилку в церкві та прикрашено її терновим вінцем з китицями червоної калини! Чей же на це заслужив собі автор «Мойсея»? Подібно і при відслоненню надгробника зроблено кривду нашому Каменяреві, не дбаючи бодай про звичайне посвячення надгробника».
Втішно, що свято відкриття пам’ятника Франкові не закінчилося одним днем. Ще майже два тижні організовано йшли делегації з інших міст, учні шкіл з вінками і квітами на його могилу, клялися вірно служити його ідеям. А священики відправляли по ньому панахиду й освячували намогильник.
Пам’ятник Франкові став окрасою Львівського цвинтаря. «А той надгробний граніт, – писав Р. Купчинський, – це тільки дрібна частина скали, яку лупав найбільший Каменяр галицької землі» (газета «Діло», 28 травня 1933 р.).
Тепер «два велетні української культури – один з Великої України, інший з Галичини протягують собі руки. Коли стати над Збручем і глянути на Наддніпрянську Україну – Шевченко, коли на Галичину – Франко. два огненні стовпи рідної літератури, яким нема рівні. Пройшли літа, пройдуть роки, а їхнє полум’я не погасне. Навпаки – розгоряється і буде розгорятися ще більше». Так писав про двох геніїв української літератури в день відкриття надгробника Іванові Франкові на Личаківському кладовищі у Львові  Чіпка Галактіон (Роман Купчинський) (там само).

Зиновія Стець
Музей Івана Франка

Leave a Reply