Мови програмування людей

Victoria Amelina

Мене запитують, як це – з програміста в письменники? І я вже звично відповідаю, що між письмом і програмуванням багато спільного. І програміст, і письменник створюють щось нове за допомогою мови. Просто, кажу, мови ці дуже різні, – але чим більше говорю, що різні, тим більше замислююся над спільним. Ось і наважилася врешті на цей текст – про мови програмування і мови людські, й про те, як ми їх обираємо: для комунікації і для творчості, яка теж є різновидом комунікації.

Добрий програміст – той, хто володіє фундаментальними знаннями та навичками. А вибір мови програмування – питання вибору інструменту. Мови програмування так швидко змінюються, народжуються, вмирають – нічого страшного, ми вивчимо нові. Ніхто (ну майже!) не робить із мови програмування культу.

Але ж із мовою людською не так? Людська мова визначає наше мислення, до того ж вона складна та химерна – повністю не осягнеш навіть рідну, й добрі письменники відмовляються писати чужою. Хоча деякі намагаються. І я навіть не про Конрада чи Набокова – є приклади ближчі й свіжіші. Ось Катя Петровська пише книжку «Мабуть Естер» німецькою й стверджує в інтерв’ю тут, на «Збручі», що «німецька – компроміс, який виникає від великої кількості втрат». І здається, вибір мови тут – не так вибір аудиторії для своєї творчості, як саме вибір правильного інструментарію.

Комп’ютер розрізняє нулі й одиниці, людина – образи та емоції. Так, людина досі складніша (тому в цивілізованому світі лікар і отримує більше за програміста!), але, все ж таки, один образ, одна емоція – це ще малі величини. Всі інші слова, необхідні для розуміння світу, від «секулярності» до «синхрофазотрону», – результат безупинного навчання. Природне вивчення мови – це якраз і є засвоєння образів і емоцій. Зв’язки формуються: одне слово – декілька образів. Комунікація людина–людина давно не будується на одиничках і нуликах.

Ось і програмісти послуговуються так званими мовами програмування високого рівня. Це так, ніби розмовляєш з комп’ютером, як з дорослим, і не мусиш багато пояснювати. Мови програмування – і це тут принципово – відрізняються не так «словами» (всі вони базуються на англійській мові), як тим, як саме вони ці слова-команди обробляють – тобто тим, як мова працює. Для простоти я б сказала, що мова програмування – це набір готових підпрограм. Назва функції викликає потрібні поєднання одиничок і нуликів – як людське слово викликає відповідні образи та емоції.

І все би добре, якби не один парадокс. Якщо нас влаштовує те, що виконує комп’ютер, більшості, за великим рахунком, байдуже — як. Інша справа, коли йдеться про людину, правда ж? Добре було б мати хоч якусь певність: на які саме образи та емоції розкладаються слова, що їх ми говоримо. Що зашите у «підпрограмах» людської мови? Саме це важливо було б знати – але будь-яка людська мова не така чесна, як мова машинна (думаю, люди б залюбки і машинну мову зробили химерною, але комп’ютери цього не оцінили б). Не секрет, що значення слів змінюється залежно від контексту. Але чи ми розуміємо, наскільки це різні слова?

Ось, я намагаюся пояснити росіянину, що роблю щось заради свободи – а він чує російське слово «свобода», й на думку йому спадають: «хаос» і «безвластие».

А ось, я чую німецьке «schnell», звернене матір’ю до дитини, й здригаюся: слово «швидко» німецькою транслює мені образ фашистів, які женуть безпомічних жертв на смерть. Так, не варто було в дитинстві стільки радянських фільмів дивитися, але хто ж знав? І скільки треба занурюватися в німецьку, щоб ця «підпрограма», захована під звичайним німецьким «швидко», була переписана?

А ось, я кажу «национализм», а мої проросійські знайомі чують: «ненависть», «фашизм», «боевики». І хоч як би я намагалася, годі пояснити, що оте, що вони чують як «ненависть-фашизм-боевики», – це може бути щось добре.

Моя подруга-волонтерка зі Львова обурюється піснею Океану Ельзи «Не твоя війна» – вона вважає війну на Сході своєю. А як би ця пісня сприймалася російською? Чи здалося б моїй подрузі, що слова «не твоя война» звернені зовсім не до неї, а до тих моїх проросійських знайомих із попереднього прикладу? Мова повністю змінює контекст, і в цьому випадку, парадоксально, у перекладі російською текст стає більш проукраїнським.

І тільки Google Translate випадково виказує правду. Пам’ятаєте, хтось помітив, що «Революція гідності» він перекладає як «Политический кризис на Украине»? Ми всі обурилися, вирішили, що це помилка чи провокація, – а я тоді думаю: ні, це комп’ютер випадково виказав нам те, що ми відмовляємось бачити: значення слів, прописані в словниках, тепер небагато вартують – образи та емоції, «підпрограми», які вони викликають у наших головах, – важливіші. І треба нарешті розплющити очі: коли ми кажемо «Революция достоинства», більшість росіян направді чує «Политический кризис на Украине».

У згаданих випадках все змінює не лише контекст – мова. Сам факт вибору мови комунікації (хоча вибору часто просто немає) спричиняється до контексту. І нехай це лише спотворене людське сприйняття, але що трапляється, коли велика кількість носіїв однієї мови міцно засвоює спотворені «підпрограми»? Чи набувають ці «підпрограми» тоді леґітимності? Бо значення слів леґітимізуються насправді не словниками, а більшістю носіїв мови. Чи залишається така мова інструментом, придатним для комунікації важливого? Я не впевнена.

А як «програмується» людська мова? Як слова пов’язуються з певними, не завжди очевидними, образами й емоціями?

Раніше мова була чимось на кшталт open-source коду – її справді творив народ. «Підпрограми» прошивалися в пам’яті поколінь за допомогою народних пісень, казок, прислів’їв – та й просто балачки. Згодом більший вплив отримали митці: популярні твори, почуті зі сцени або прочитані, теж дописували й змінювали «підпрограми». І тут стає зрозумілим обурення читачів штучністю діалогів, їх невідповідністю справжній розмовній мові: дехто вважає, що для письменника відверто «перепрограмовувати» мову – це моветон, хоча письменникам минулого ми за те саме зазвичай дякуємо.

Але тепер письменникам вже точно можна все. Не тому, що я так люблю сучасних письменників (хоча люблю), а тому, що мова давно програмується телебаченням та іншими медіа – принаймні, якщо визнати, що саме більшість носіїв мови визначають леґітимний варіант сприйняття. Тоді виходить, що народ більше не власник своєї мови, принаймні не головний співвласник, – тепер він нею лише користується. «Володіти мовою» – це словосполучення теж може змінити своє значення.

Звісно, «народ» створює в мережі якісь меми тощо, але чи цього досить? Так, можливо, в майбутньому мережа поверне пересічним людям їх власність – мову. Але ще не тепер. Тепер мову, здається, можна захопити, як раніше банк, телефон, телеграф…

Саме тому, телефонуючи друзям у Росію, ми не можемо їх ні в чому переконати: це нам тільки здається, що ми звертаємося до них їхньою мовою – насправді ж вони користуються іншою версією. Хочете з ними поговорити – апґрейдіть свою російську, під’єднуйтесь до відповідного телеканалу. Ні? Тоді знайти «спільну мову» неможливо за визначенням. Бо якщо сіль звітріє, чим зробиш її солоною? Якщо інструмент, призначений для комунікації, втратив функцію порозуміння, як нам говорити?

Прості люди проблеми з мовою вирішують інтуїтивно. Ось, наприклад, програмістів – знову повернуся до них, рідних, – критикують за недбале ставлення до рідної мови. Для прикладу, майже всі мої знайомі з цієї сфери вперто називають наради англійським «meeting», на що люди на вулицях озираються: чи то боячись, чи то сподіваючись нових акцій протесту, а знайомі філологи роблять зауваження. Не дуже допомагає. Бо слова «нарада» й «засідання» запускають в українця іншу, недоречну до цього випадку «підпрограму». Англійське «meeting» – це те, що відповідає досвіду. Це слово чисте від спогадів про великий полірований стіл і мляві промови дядьків в однакових піджаках. Це слово запозичене з середовища, з якого запозичений сам формат. І айтішник справді живе у двох світах: ніби тут, в Україні, але одночасно ще трохи десь там, на території правил замовника, наприклад у США.

Може, я перегинаю. Виправдовую засмічення мови. Але ж це явище. Люди ж не почали називати столи тейблами, а обличчя фейсами – бо тут конфлікту немає. Вони чомусь означують свою професійну сферу, що стрімко росте й пропонує відмінні від українських правила гри, – і не лише ті поняття, які прямо стосуються до технологій. Люди маркують свій відмінний світ. Зрештою, так, програмісти такі, їм мови не шкода: мова – це інструмент. Повністю на англійську переходити, звісно, незручно, та сам механізм запобіжника від внутрішнього конфлікту, здається, саме такий – перехід на мову, яка відповідає потребам. І мені здається, основною вимогою до мови в Україні зараз є безпека – необтяженість спотвореними «підпрограмами», а також можливості впливу на формування нових зв’язків слово–образи. І тут з українською системних проблем немає: українську ніхто не захоплював – її нищили, а тепер, на територіях, які Москва розглядає як найбільш придатні для впливу, більшість українців не дуже виявляє до неї інтерес. Українська, отже, має перевагу – і вже не на емоційному рівні, як рідна й співуча (що теж правда), а як доречний інструмент комунікації, вільний від найбільш небезпечних «підпрограм» (бо Бог з нею, з «нарадою», й іншими дрібницями).

Але якщо ми всі не можемо убезпечити себе від спотворення сенсів, перейшовши на українську? Адже далеко не всі українці готові до цього, а надто настирлива промоція української може навіть слугувати приводом для аґресії Москви (хоча коли Москва потребувала приводів? Це я, людина з русифікованої родини, тут майже виправдовуюся за вибір говорити мовою пращурів – українською). Жарти ж про те, що другою державною варто зробити англійську, в контексті цієї статті мають сенс, але ще довго залишатимуться лише жартами – люди охороняють свою мову, як самих себе, і це зайвий раз натякає, що мова визначає людину, й вислів «скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина» говорить нам саме про можливість мати в собі декілька різних ідентичностей.

Тож пошукаємо інший, прийнятний для російськомовних українців та росіян, вихід: треба правити «підпрограми» російської, лікувати мову, спотворену масовими ЗМІ, що протягом десятиліть переписують російську так, як потрібно Кремлю.

Переписування «підпрограм» мови – шлях складніший. Якби програмісти щоразу замість того, щоб переписати систему доречною мовою, переписували саму мову, я б подумала, що це божевільні програмісти. Навіть Орвелл, розповівши про новомову та її наслідки, не дав рецепту відновлення мови – бо на цій стадії, очевидно, не сподівався на видужання. Але оскільки перехід на українську багато російськомовних українців серйозно не розглядають, можливо, ми просто мусимо спробувати вилікувати й захистити якусь таку «нашу» російську? Ретельно переписувати «підпрограми» – теж десятиліттями. Продукувати якісну російськомовну продукцію – телевізійну, книжкову тощо. Зрештою, наші медіа вже доволі успішно працюють у цьому напрямку.

Тоді «наша» російська справді відрізнятиметься від російської Кремля – не за вимовою чи лексикою, це, вибачте, другорядне – наша російська кардинально відрізнятиметься образами й емоціями. І це, звісно, буде не лише київська російська (назву її так, бо українська російська звучить як «старий новий рік») – притомні російські інтелектуали поділятимуть саме наше сприйняття цієї мови. Так вже відбувається, бо на відміну від більшості, інтелектуали незалежно від громадянства читають одні й ті самі нечисленні «здорові» російські чи українські російськомовні медіа.

Всі ці зусилля, щоправда, не допоможуть нам порозумітися з більшістю у Росії (і якоюсь частиною українців, які довіряють російським медіа) – їх версія мови все одно відрізнятиметься. Але принаймні на нашій території, «цар» і «царь»,  «українська» й «укрАинский» стануть означати приблизно одне й те саме. А найголовніше, «єдина країна» та «единая страна» позначатимуть одну Україну. Так треба. От тільки… Чи вистачить нас на розвиток двох мов – своєї і… не своєї, але таки, за фактом, не зовсім чужої? Чи можемо ми конкурувати з ресурсами Кремля? Я знову не впевнена.

Що робитиму я?

Я б хотіла, як Гамлет, читати лише слова, слова, слова… Відімкнути всі підпрограми, сприймати чисто і ясно. Але я не можу, всі мої старі «підпрограми» – зі мною. Ті, хто володіють тепер російською – не розмовляють нею, а саме володіють, як великі корпорації володіють технологіями, – вкрали в мене одну з моїх улюблених мов. Мова, яку вони захопили, працює неправильно. В ній, чорт забирай, помилки, страшніші за орфографічні. Чи це назавжди? Не знаю. Надовго? Мабуть.

Все, що я можу – і це мій особистий вибір – обрати більш безпечну мову комунікації важливого. І вчитися – хоча письменнику це важче, ніж програмісту, – не робити з жодної мови культу. Бо мову так легко тепер захопити – як раніше банк, телефон, телеграф…

Мова – це інструмент, якісний або несправний, інструмент, який визначає, як ми сприймаємо і обробляємо інформацію. Якщо добре подумати,  інструмент не варто жаліти – варто співчувати людям, зокрема тим, у кого іншого інструменту, окрім того, який захопив Кремль, немає, тим сильним, хто дивом зберіг непошкоджений, нечутний для більшості носіїв варіант російської – їм ще довго правити «підпрограми». І це виглядатиме шляхетною, але безглуздою справою Дон Кіхота.

Крім винних, ніхто не винен. У людській мові все так химерно, гібридно; мова – повітря, навіть не вітряки. І питання «Что делать?» знову повисає в цьому повітрі й ніяк не вирішується на пострадянському просторі – можливо тому, що невимовлене «Кто виноват?» завжди запускається в головах зіпсутою підпрограмою, сплутує всі думки й змушує захищатись – найкращим з відомих способів.

Тому я тепер запитую українською: що робити?

Вікторія Амеліна, Збруч

 

Leave a Reply