Артур Деска: «Прошу не брехати, любити і не вдягати масок»

Deska

У нього вдома – у невеличкій орендованій квартирці в Дрогобичі – живе два коти. Чорний і білий – Зараза і Холєра.
У нього затишно. Багато книг, фото і завжди смачна кава. Він, його оселя відкриті для кожного, хто відкритий для світу. А ще – для тих, хто потребує допомоги. Тут зігріють, нагодують, подумають як допомогти. Ні, не «рибку» дадуть – вудочку, щоб ловити цю «рибку» – порадять, скерують, ба, навіть напоумлять.
Сьогодні мій співрозмовник Артур Деска – поляк, який дуже любить свою країну, але водночас серцем міцно прикипів до України.

У Дрогобичі осів … випадково

Артуре, коли і як Ви потрапили в Дрогобич?

– Це було першого вересня 2003 року. Сталось це в певній мірі випадково. Після того, як ще мешкаючи в Польщі, я переніс інфаркт і подав у відставку на фірмі, де працював, власники тієї фірми наостанок попросили допомогти їм заснувати фірму в Україні. Оскільки раніше мав різні контакти з Трускавцем і Дрогобичем, то приїхав власне сюди, де заснував (мається на увазі паперова організаційна реєстраційна робота) їм фірму та передав управління. Відтак – зустрів отця Ігоря Козанкевича, ми вже зналися раніше. І якось саме собою виникло рішення зайнятися «Карітасом» саме тут. Після хвороби бізнесом, фінансами займатися не хотів. А ось роботою, якою міг би прислужитися потребуючим людям – з радістю. Так якось і склалось. Спочатку просто робив що можу. А потому полюбив Дрогобич і вирішив тут залишитися.

А до того часу чим Ви займалися? Ваш життєвий шлях як виглядає?

– Ох, він дуже «скомплікований», не одна година розмови…

А якщо в кількох словах?

– Праця в бізнесі, різних його ланках – починаючи від фірм, що займалися купівлею-продажем продуктів масового вжитку, закінчуючи фірмою, що займалася друком, видавництвом, поліграфією, торгівлею друкарськими машинами. Це тривало упродовж усіх «дорослих» років.

Соціальна допомога в Польщі і Україні – це різні реальності

– Отож, Ви потрапили в Україну. Що Вас вразило, зачепило, що стало ключовим в прийнятті рішення залишитися тут?

– Я поляк. І близькість України завжди є для поляків відчутною. При чому слово «близькість» має багато значень: є ж питання мови, культури, спільної історії, часто доволі складної, є питання що Польща і Україна завжди пересікались і в минулому, і в дні сьогоднішньому. Це перше. Друге – почуття, того, що те, що роблю тут, є потрібним.

Річ у тім, що в Польщі, в Євросоюзі все те, що ми робимо тут – воно більш упорядковане, вкладене в рамки юридичні, організаційні. Все більш зінституціалізоване, менше місця на імпровізацію, набагато більше значення має фактор закону, інституції, регламенту, аніж особисте заангажування, співчуття комусь. Тут це все ще в стадії, де більше вирішує людський фактор, де людина, яка хоче щось зробити – може це зробити.

Європейські системи допомоги людям, служіння – більше нагадують машину, налагоджену, підготовлену. Почуття не надто важливі. А тут це все ще не існує.

Ось наприклад: в Німеччині «Карітас» виконує функції, за які йому платить держава. З одного боку, це добре – бо є безпека тієї діяльності. Але, з іншого боку, «Карітас» перестає бути інституцією незалежною, а починає бути частиною держави. Тут є свої переваги і недоліки.

Тут, чим би не зайнявся – це потрібно. Тут місць, де можна докластися руками – і щось зробити, помогти – безліч. Там теж. Але там входить машина, яка все розкладає по полицях.

Хоча б порівняти спосіб функціонування, можливості законодавчого обґрунтування, і навіть те, що осередки соціальної допомоги в Польщі можуть зробити , які ресурси задіяти – і наші осередки, центри соціальної ї допомоги , які існують в Україні.. Це дві різні епіки, дві різні системи. Там це міцно закріплене законодавством, це – велика інституція, надважлива для міста, району, що має засоби, можливості. А наші – ні, з різних причин. Це різниця в реальностях, в тому числі служіння соціального, духовного тощо

Так, зараз у нас того служіння є більше. А в 2003 році я був як неофіт, як людина новонавернена,яка готова кинутися на щось величезне, важке, і шукає в тому стані духа щось таке, що дасть змогу дійсно щось зробити. Є відчуття, що ти можеш врятувати світ. Згодом це відчуття потрохи пригасає, стаєш більш адекватно людиною (посміхається), але в перший момент хочеться міняти все і усюди. Це дуже ідеалістичні і дуже наївні моменти, які з’являються у всіх, хто навертається на якусь справу. Так і в мене, коли закінчив з життям бізнесмена і почав служити. З точки зору людини, яка хоче служити іншим – Україна цікава. Бо є багато того, що можна зробити. Це раз. Друге – вона близька Польщі. Три – хочеться чи не хочеться, а сліди польської культури тут є. Прошу також згадати, що говоримо про 2003 рік. За що би тут не взявся тоді, коли і законодавство, і соціальна допомога – дітям, узалежненим, бідним, праця з молоддю –були мега-актуальними. І оце все разом взяте, спільно з моїм крайнім ідеалізмом, й спричинилися до того, що залишився тут.

Треба вміти казати «Ні»

– Навколо Вас «крутиться» велика кількість людей. Це і кримські татари, і волонтери, і бійці, і молодь, яка почала шукати себе у волонтерстві . З ким Вам найпростіше вести діалог?

– Важке питання. Ніколи не думав над тим, з ким найпростіше.

– А з ким найскладніше?

– Це індивідуальне питання. Стосується індивідуально кожного. Не можу сказати, що стосується якоїсь групи людей. Бо є кримські татари, з яких багато – брати мені. Є молодь, яка – мої діти по-суті, а є такі, з яким складно. Узагальнювати і казати що якась група є найскладнішою буде неправильно і некоректно. От навіть дехто стверджує що складно із вихідцями з Донбасу. Але теж залежить з ким. Є вихідці з Донбасу, перед якими я відкриваю свої двері без жодних питань, а є такі, які дійсно проблематичні. Так-що питання не групи, а індивідуальних людей, індивідуальних випадків

Люди, які приходять в моє оточення, в перший момент дещо приголомшені, не розуміють що робиться. Мовляв, ось сидить собі поляк, щось там говорить. Але через якийсь час вони починають розуміти мою ідеологію, те, чим я керуюся, і відтак виникає питання – чи вони акцептуються і все йде за «моїми» правилами, чи «відходять». Тому, власне, люди, які є навколо мене, не є дуже проблематичні. Трапляється різне іноді. Але в більшості то є люди, які погоджуються на відносини зі мною на тих принципах, які я визначаю.

– Це які принципи?

– Наприклад, не брехати. Без агресії. Любити один одного, а не ненавидіти. Не носити маску на обличчі, показувати себе таким, яким ти є насправді, а не таким, яким хотіли б щоб тебе бачили. Не боятися говорити «ні». Бо ж скільки є випадків, що людина, яка не хоче зробити іншій неприємно, не скаже «ні». Вона й так того не зробить, не дотримається, і їй це може бути прикро, але не скаже «ні», бо важливішим є момент сприйняття в даний момент, як наслідки того, що вона збреше і скаже «так» або погодиться. Намагаюся навчити, сприяти тому,щоб люди, якщо їм щось не подобається – казали про це. Мені, наприклад, краще тоді щось допомогти, порадити, якщо я знаю правду. От наприклад, ми б домовились що ти прийдеш о 3годині. Але ти знаєш, що не зможеш. Але в даний момент, щоб було пухнасто, біло, скажеш «Добре». Але ти не прийдеш в третій. І я буду хвилюватися, переживати, нервувати, цілий свій день , який був спланований, зіпсую, і в результаті вийде набагато гірше, аніж якби ти одразу сказала мені правду, що в третій не можеш… Це дуже такий простий приклад. Зі складнішого: от хоче дитина навчатися. Батьки кажуть: «Вступатимеш на ін’яз». Дитина : «Ну добре». Але воно той ін’яз на дух не переносить. Або «Поступиш в медичний». Дитина: «Ну добре». Чому? Бо боїться сказати батькам: «З мене не буде перекладача, лікаря, я мрію стати кимось іншим». Бояться сказати, і аби не сперечатись, аби не викликати негативної реакції не кажуть «Ні». Хоча це не відповідає їх почуттям, відчуттям… Намагаюся того вчити. Як і пунктуальності.

Здається, прості речі. Але важливі водночас. Я намагаюсь щоб навколо мене цього не було, в своєму оточенні намагаюсь викорінювати таку поведінку.

– Щодо волонтаріату. Ви є керівником центру волонтаріату БФ «Карітас» СДЄ УГКЦ. Які завдання в цього центру зокрема і загалом?

– Станом на зараз у центрі не йдеться про волонтаріат як європейську модель. Наразі йдеться про інше.

Волонтаріат в Європі працює як такий, де люди приходять віддавати щось від себе. Натомість, Центр волонтаріату має завданням не працевлаштувати (тобто, знайти куди прикласти руки) волонтерів, а «виховати» якісно інших людей. Спочатку, як тільки-но приїхав і ми почали з отцем Ігорем розробляти цю ідею, нам здавалося, що зможемо створити європейський волонтаріат, коли до нас приходитимуть люди, які готові частину свого часу присвятити служінню іншим людям. Але виявилося що так не є. Причин є багато. Одна з них – що люди вже ментально втомлені від того, що від них хтось щось хоче безкоштовно. Адже ще з комуністичних часів з їх суботниками,потім на хвилі ентузіазму, зв’язаного з незалежністю України у 90-х роках, багато людей робили велику роботу безкоштовно, а пізніше виявлялося, що це було цинічно використано для того, щоб створити якусь силу, бізнес… Крім того, загальна недовіра, яка є в суспільстві, підозра, що то зв’язано з бізнесом чи чиїмось інтересом – блокують роботу.

В Західній Європі люди мають трохи більше часу, ніж тут. Наприклад, пенсіонер не мусить йти на другу чи третю роботу, а має час і може його на щось присвятити.

Тому зараз, працюючи з молоддю, намагаюсь розширити їх кругозір, наочно продемонструвати важливість бути милосердним і співчутливим, бути ерудованим і справжнім. Щоб колись згодом, коли мене не стане, ці вже тоді дорослі люди могли нести щось добре, світле у цей світ, в країну. І щоб з часом європейський волонтаріат – коли люди добровільно та системно жертвують свій час, знання, зусилля, щоб допомогти потребуючим – став нормою.

…. Він опікується з молоддю, переселенцями, бійцями, волонтерами. Допомагає, підказує, вчить.

Український поляк Артур Деска. Нагороджений рядом символічних грамот і відзнак за волонтерську діяльність. Живе своїми «підопічними»і новим домом – містом Дрогобич. І каже: все обов’язково буде добре.

І таки та: поки поміж нас є такі Артури – точно буде.

 

Марія Кульчицька, Дрогмедіа

Leave a Reply