ФРАНКО: перезавантаження

20franko

«Що сказав би Іван Франко, якби побачив сучасну Україну?» — з нагоди 160-ї річниці від дня народження українського Мойсея «День» вирішив поміркувати над цим важким, але дуже цікавим запитанням разом із подружжям львівських франкознавців — Богданом і Наталією ТИХОЛОЗАМИ. Не так давно, 1 травня, на Великдень, вони започаткували авторський проект «Франко:Наживо/Franko:Live», який покликаний дати новий подих відносинам сучасних українців зі своїм славетним генієм. Як і навіщо? З роздумів над місією проекту франкознавців і розпочалася бесіда.+

«НАШЕ ЗАВДАННЯ — ДЕМОНУМЕНТАЛІЗУВАТИ ФРАНКА»

Богдан ТИХОЛОЗ: — «Франко:Наживо» — це науково-просвітницький проект, мета якого в онлайн-режимі розповісти широкій публіці про живого Франка. Гасло проекту просте: «Про живого Франка живою мовою для живих людей». До створення проекту підштовхнуло відчуття розриву між академічним франкознавством і запитами суспільства. У частини наукової інтелігенції є така неправильна позиція: мовляв, ми тут займаємося важливими проектами, а звичайний народ цього не потребує і не розуміє. Відверто кажучи, є певна зневага до публіки — справжня наука твориться, а людям немає до цього діла. Це неправильно — необхідно шукати такий формат, в якому широкий загал зміг би сприйняти Франка по-новому. Тим паче, після Майдану відчувається, що є запит на українське.

Епіграфом до нашого сайта є Франкові слова: «Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт зватися освіченим народом». Якщо ми хочемо бути освіченими, то повинні знати своїх світочів. Однак тривалий час до цих світочів ставилися більше релігійно, ніж адекватно. Їх ставили на постамент, вішали разом із образами… Це нормальна форма вшанування, проти якої ми не протестуємо. Втім, самих пам’ятників для увічнення наших великих попередників замало, та й їх не дуже люблять. Пам’ятник стоїть непорушно під дощем і снігом, не морщить лоба від палючого сонця, не усміхається… До статичного пам’ятника можновладцям зручно покладати квіти, проте люди, проходячи повз нього, не розуміють, хто це. Наше завдання — демонументалізувати Франка, звівши його з постаменту до людей.

«Франко:Наживо» — ініціатива, яка виросла з наших франкознавчих зацікавлень. Однак ми не мислимо цей проект як свій приватний город, де працюємо лише ми. Адже Франкова творчість — це «безмежнеє поле», на якому є місце для всіх охочих до праці. Тож і до нашого проекту радо залучаємо інших дослідників, які можуть розповісти про класика живою мовою.


Богдан і Наталія ТИХОЛОЗИ

Наталія ТИХОЛОЗ: — Радянські традиції літературознавства привчили людей до всіх великих письменників ставитися як до культу. На все приватне накладалося табу. «Приватна власність — це зло», — такою була комуністична свідомість. Працюючи з тими ж авторськими текстами Тараса Франка, я бачила, як їх правив редактор — нещадно викреслював фрагменти, які характеризували живого письменника. Йдеться про ті прості життєві епізоди, завдяки яким його можна пізнати ближче. Куди Франко мандрував, якій їжі надавав перевагу, як одягався, який вів спосіб життя — ці, здавалося б, звичайні речі допомагають відкрити його з нового боку. Для того, щоб українці відчули Франка своїм сучасником, ба, навіть членом своєї родини, їм потрібні всі деталі — тільки так можна сконструювати цілісний образ.

Важливим завданням проекту є також розвіювання міфів, якими обросла постать «великого Каменяра». Наприклад, міфи про те, що Франко був легковажним ловеласом, багатим магнатом чи цілковитим бідняком. Ці радянські стереотипи необхідно зруйнувати. Завдяки проекту ми намагаємося показати Франка таким, яким він був насправді — реальним, живим, зі своїми плюсами та мінусами.

— Як нині зберегти і воскресити пам’ять про Франка так, щоб українці поверталися до Каменяра не тільки у його річниці, а й постійно зверталися до нього та його ідей?

Б.Т.: — Українці мають схильність «засвятковувати» події. Готуємося до тих свят, як справжня українська ґаздиня, — накриваємо на стіл, віддаємо цьому всю енергію. А далі свято минає… Залишається порожній холодильник і брудний посуд. Так само з ювілеями наших класиків. Відбуваються урочисті академії, гримлять оркестри, приїжджають перші особи зі своїми промовами… І це правильно, проте часто ця енергія йде «в гудок». Голосно прогуділи свято — і на цьому все закінчилося. Урочистості до річниці Франка готові, а повного зібрання його творів ми досі не маємо. Гроші залюбки витрачають на урочистий концерт, але забувають, що найдорожчим подарунком для письменника завжди була книжка. Воскресять Франка передовсім нові цінні видання.

Як реактуалізувати Франка, повернувши в сьогоднішній контекст? Це не надто складно, адже автор «Мойсея» сам по собі не є людиною минулого — це людина сучасності та майбутнього. Сприймати його як документ епохи — неправильно. Важливі популяризаційні проекти. Йдеться, наприклад, про фестивалі, під час яких музичні гурти оживляють творчість Франка, пишучи за її мотивами нові пісні. Ці форми важливі, адже розвертають Франка обличчям до молоді. «Не забудь, не забудь. Юних днів, днів весни…» — Франко сам зберіг молодість у собі, не ставши закостенілим, консервативним і догматичним. Психологічної та інтелектуальної старості з рутинним мисленням він не мав ніколи. Чималі сподівання покладав саме на молоде покоління. Пригадаймо, як у поемі «Мойсей» пророк вмирає, так і не дійшовши до землі обітованої, проте князь конюхів Єгошуа веде за собою молодь, і вони таки досягають мети.

АНДРІЙ ЧЕБИКІН. ФРОНТИСПИС ДО ТВОРУ «КАМЕНЯРІ», 1981 р. / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Перед тим, як воскрешати пам’ять про Франка, слід відповісти на запитання: «Навіщо це нам?». Не тільки для того, щоб поставити у куті гарне погруддя. Необхідно знайти здорове зерно, що закладене в його ідеях, і подати його так, щоб воно було доступне нашим сучасникам. Тоді Франкові думки та твори стануть живим чинником сучасності, а не документом давніх епох.

Воскрешаючи «Каменяра», треба працювати на різних поверхах, тобто достукуватися до різних вікових категорій і соціальних груп. Для дітей потрібен один образ Франка, а для школярів необхідна інша візія — не засмученого лузера, який усе життя страждав-страждав і, зрештою, помер. Як показує практика, таке уявлення про всіх українських письменників виносить пересічний учень із середньостатистичної школи. Ми не вміємо хвалитися своїм. Школярам треба показати, що Франко — це приклад успіху. Це людина, яка вийшла з соціальних низів, дуже рано осиротіла, і без протекції, а лише своїми силами та інтелектом здобула стипендію в університеті, заробила літературне ім’я, не боячись іти проти течії.

Н.Т.: — «Проти рожна перти, проти хвиль плисти», — так він писав і так він жив. Всупереч тодішнім історичним умовам, Франко фактично створив Україну, всіх нас виховав. Ми цього не цінуємо, часом не усвідомлюючи, наскільки це було складно, наскільки це було «поза межами можливого» в той час. А для молоді він був справжнім авторитетом. Він не був викладачем, тому не впливав на студентів з університетської кафедри, не очолював молодіжної організації, тобто не мав формальних чинників впливу. Проте до нього горнулася молодь.

Б. Т.: — Словом, необхідне перезавантаження. Треба натиснути «F5», необхідно освіжити сучасне сприйняття Франка, бо коли комп’ютер занадто довго працює, система засмічується різними файлами й починає гальмувати. Зрештою настає мить, коли треба натиснути «Ctrl+Alt+Del». У випадку з Франком треба натиснути також саме цю комбінацію клавіш.

«ПРО СУЧАСНУ ВІЙНУ ФРАНКО НАПИСАВ БИ, ЩО ВОНА ПОВИННА НАМ ДАТИ ШАНС СТАТИ СОБОЮ»

— Франко зі своїми ідеями та концепціями суттєво випередив час. Як ви гадаєте, чи була б у Франка потреба написати нового «Одвертого листа» до сучасного українського народу?

Б.Т.: — Питання складне і просте водночас. Складне, бо історія не знає умовного способу, і все, що ми будемо говорити в площині «якби», — це тільки наші гіпотези. А просте — тому що, маючи певне знання і відчуття Франка та змоделювавши таку ситуацію, ми можемо отримати чітку відповідь. Так, Франко був би активний. Так, Франко комунікував би зі своєю громадою. І так, у нього було б чимало приводів написати не одного такого «Одвертого листа». Та в його новому гіпотетичному листі були б ті ж ідеї та концепції, які він закладав у «Одвертий лист до галицької української молодежі» 1905 року. Ключові проблеми українства та відповіді на них залишилися тими ж.

Коли Франко написав свій «Одвертий лист», України не існувало як держави. Ідеал політичної самостійності ще для багатьох тодішніх мислителів не був очевидний. Навіть багато діячів Центральної ради 1917 року, утворивши державу, все ще вагалися, чи потрібна вона їм у такій формі. Цими ваганнями, вічними українськими чварами та недооцінкою мілітарного фактору наші вороги тоді й скористалися. Зараз ми цю державу формально маємо, відсвяткувавши її 25-ту річницю незалежності. Однак Франко писав: «…Незалежність політична взагалі нічого не значить порівняно з внутрішнім соціальним рабством. Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи пруссака буде брати і витрачати уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само як росіянин і пруссак лише про самих себе, а не про благо народу?» Політична незалежність буде лише формальною, якщо не спиратиметься на духовні й інтелектуальні, а також економічні та матеріальні підвалини. Франко добре розумів важливість і одних і других. Він усвідомлював, що держава не може існувати без потужної економіки, та, з другого боку, він розумів, що самі «жолудкові потреби» не визначають буття держави, яка народжується з певних ідеалів.

Величезною проблемою, яку ми тільки зараз усвідомили, залишається проблема не номінальної, а реальної єдності України. Йдеться також про соборність українських земель, якої зараз немає. Ми маємо ампутований Крим, окупований схід. Територіальна єдність, як і в часи Франка, залишається проблемою. Геополітичний гравець на ймення Росія, яка в часи Франка визначала рабський статус значної частини України, і зараз виконує ту ж місію. Не менш важливий інтелектуально-психологічний аспект духовної єдності. Франко казав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями…» А зараз можна додати: «… не донецькими, не слобожанськими, а українцями, які відчувають себе єдністю». У багатьох національних болячках винні не лише зовнішні вороги, а самі ми, коли не можемо між собою домовитися. У Франковому вірші «Сучасна приказка», коли один кум тоне, то інший кричить йому: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно». Відставити на задній план особисті інтереси, забути про чвари і зрозуміти, що ми ризикуємо опуститися на дно й потонути, — до цього поет-мислитель закликав би й сьогодні.

Гостро стоїть і проблема війни. 1916-й і 2016-й — роки воєнні. Передусім в останні роки життя Франко розумів, що війна — явище амбівалентне. З одного боку, це катастрофа, а з другого — це шанс на очищення, катарсис і самоусвідомлення. Це можливість під тиском випробувань зрозуміти щось і змінитися. У вірші «Во человіціх благоволеніє!» він, пишучи про війну, відзначає: «Понад спустошенням щось віє, мов дух Божий». Поет розуміє, що з цієї війни люди можуть вийти очищеними, отримати шанс змінитися та здобути свободу. Так і сталося. Перша світова війна перекроїла карту Європи — багато націй, зокрема, й українська, отримали шанс на власне державне буття. У нашому випадку це був втрачений шанс. Сучасна війна — це теж не лише трагедія, а й випробування. Багато людей, які декілька років тому не розуміли, хто вони і навіщо мати власну державу, починають доходити до цього усвідомлення. Про сучасну війну Франко, мабуть, написав би, що вона може стати для нас не лише стражданням і мукою, а й повинна дати нам шанс стати собою.

— У сучасній Україні Франко передусім побачив би просякнуту корупцією й іншими негараздами країну чи спраглу до незалежності державу?

Б. Т.: — Франко володів стереометричним зором, помічаючи в усьому як добре, так і зле. Поглянувши на сучасну Україну, він би тішився тому, що вона має формальну політичну незалежність. Він би впізнав чимало знайомих куточків, а багато — не впізнав би. Наприклад, знищені рідні Карпати, які постраждали від споживацького ставлення за принципом «після нас — хоч потоп». Утім, письменник побачив би й масштаби корупції, а також індиферентності, пасивності, інертності переважної частини народу, яка попри всі випробування, попри Небесну Сотню та жертви на Сході, все одно дбає лише про «жолудкові потреби». Водночас він побачив би й молоде покоління Майдану, яке прагне якісних змін. Загалом, він побачив би складність ситуації, але поставився б до неї з певним оптимізмом. Франко точно не взявся б за голову й не почав би плакати та голосити. І нам так робити не треба.

Іван Якович, до речі, багато писав про проблеми корупції в економічній та політичній сферах. Особливу увагу він приділяв виборчій корупції, жертвою якої став сам. Він декілька разів брав участь у виборах, і щоразу через різні махінації програвав, так і не потрапивши ні до Галицького Сейму, ні до Австрійського парламенту. На думку Франка, корупція насамперед характерна для Російської імперії. В Австро-Угорській імперії таких масштабів хабарництва не було. По суті, та сама тенденція, що й нині у порівнянні корупції в Росії та Європі. Публіцист наголошував на тому, що це специфічно російське явище. І мені здається, що корупція у сучасній Україні — це здебільшого пострадянське явище, яке примандрувало від російського чиновника з властивим йому відчуттям всевладності. Натомість чиновник європейської системи — це слуга суспільства. Так Франко пояснив би генеалогію проблеми корупції в Україні.

САЙТ «ФРАНКО:НАЖИВО» ЗАПРАЦЮВАВ ЛИШЕ В ТРАВНІ ЦЬОГО РОКУ, АЛЕ ВЖЕ МАЄ ПОНАД 15 ТИСЯЧ ПОСТІЙНИХ ЧИТАЧІВ /  ІЛЮСТРАЦІЯ З САЙТА FRANKOLIVE.WORDPRESS.COM

Втім, головне, що є здорові сили, з якими Україна матиме шанс. Наш історичний шлях складний значною мірою тому, що в нас хронічно винищували еліти. Тільки-но дозрівало перспективне покоління — його просто нищили під корінь. Разом із тим ще й маса часто не чула своїх пророків — як у поемі «Мойсей» гебреї не чують пророка, а починають дослухатися до Датана й Авірона. Так само й нині. Дослухаються до галасливих популістів, які намагаються видати себе за провідників народу, проте насправді є «датанами» й «авіронами», а справжніх мудреців натомість ігнорують.

— Брехня та цинізм нинішніх «еліт» спонукала б Франка до нищівної критики, спроб достукатися та перевиховати, чи?..

Б.Т.: — Франко активно реагував, коли стикався з такими випадками. Недаремно його політичний заповіт у посланні «Зоні Юзичинській»: «Не мовчи, коли, гордо пишаючись, велегласно брехня гомонить». Він вважав за потрібне різко протиставити облуді гостре слово правди.

«НЕОБХІДНО ПОЗБУТИСЯ КОМПЛЕКСУ ВНУТРІШНЬОГО РАБСТВА»

Н.Т.: — Чи намагався би він перевиховати ці хворі, внутрішньо гнилі еліти? Думаю, що ні. Він би з ними сперечався, таврував би їх і неодмінно висміював би. Це були б жорсткі памфлети, адже він був чудовим сатириком.

Б.Т.: — Безперечно, не намагався б перевиховати. Знову ж таки, про що поема «Мойсей»? Про те, що сорок років мук і блукань пустелею було потрібно народові, щоби ті, хто не мав віри, що дійде до землі обітованої, просто вмерли. Дійшли до землі обітованої лише ті, хто мав віру, яка їх вела. Франко не покладав би надії на тих, хто не вірить і не хоче, хто отруєний тоталітарною системою.

Н.Т.: — Перевиховати взагалі неможливо. Поема «Мойсей» учить, що здобути державу можуть ті, хто позбудеться баласту. Чому Франко, якого ми називаємо українським Мойсеєм, не увійшов до землі обітованої? Чому ми досі туди не увійшли? Тому що спочатку має вивітритися дух радянщини у суспільстві.

Б.Т.: — Необхідно позбутися комплексу внутрішнього рабства. У вірші «На ріці вавилонській» Франко розповідає історію формально вільного раба, який не носить пут на руках, однак не може позбутися внутрішньої залежності: «Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб!». Саме рабство стереотипів і рутинного мислення не дозволяє людині піднятися та розправити плечі.

— За умов 2016 року за вікном, що Франко написав би про український націоналізм?

Б.Т.: — Дехто каже, що вік націоналізму минув, залишившись у ХІХ столітті, яке так і називали. Один із наших президентів, Леонід Кучма, свого часу сказав, що в Україні національна ідея  не спрацювала. На моє переконання, насправді вік націоналізму не минув. А в Україні національна ідея працювала і продовжує це робити — ще не активувалась на повну потужність, але обов’язково спрацює. Бо іншого варіанту у нас немає, ніж національна держава. Франковий шлях до національних переконань був і простий, і водночас складний. Простий, бо в нього ніколи не було сумніву, що українці — окремий народ, який заслуговує на власну, внутрішньо єдину державу. «Не пора, не пора, не пора: в рідну хату вносити роздор!» — ідея цієї власної хати дуже органічна до української ментальності.

Однак шляхи, як досягти порядку в цій хаті, у Франка змінювалися. Тривалий час він покладав надії, наприклад, на соціалістичну революцію, згодом позбувшись цих ілюзій. Із часом він зрозумів важливість сформованого національного ідеалу. По суті, йдеться про ідеал власної хати, у якій ти є повноправним господарем. Вікна цієї хати повинні бути відкриті до світу, в який господар повинен виходити, не засиджуючись удома. Однак, якщо хати немає, то нікуди повертатися, ніде складати надбане добро.

Франковий націоналізм — це націоналізм демократичного, а не аристократичного типу. Дмитро Донцов обстоював другий тип, наголошуючи на провідній верстві, за якою суспільство, як овечки, повинно йти. Франко розумів, що інтелігенція виростає з самого народу, тому таку концепцію заперечував. Він усвідомлював, що політична нація повинна вирости з «великих етнографічних мас народу». У письменника була суперечка з москвофілом Іваном Наумовичем, який казав, що нам треба повернутися назад до народу. Франко ж казав, що нам треба не назад до народу, а вперед із народом. Його націоналізм був не ізоляціоністським, а відкритим для світу. Він розумів, що національна своєрідність цікава лише в діалозі з іншими національними своєрідностями.

«Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву…» — писав Франко у діалозі «На склоні віку». Українці у відстоюванні своїх національних потреб часто бували занадто миролюбними і занадто беззубими. Мовляв, нам добре у своїй хаті, коли ми нікого не чіпаємо, і ви нас не чіпаєте. Це помилкова позиція. Це позиція ратая, а не воїна. Життя вчить: коли занадто толерантно ставитися до своїх сусідів, м’яко відстоюючи власні інтереси, то відбувається те, що зараз в Україні — на сході та в Криму. Франко розуміє, що треба більш настирливо наполягати на тому, що, якщо ми є господарями у своїй хаті, то тут є наші порядки. Шовінізм у цій фразі — це не ксенофобія у значенні ненависті до всього чужого, а жорсткість у відстоюванні свого національного, культурного, духовного, політичного та економічного простору.

Якщо ми — українці, то в нас має бути українська економіка. Власники великих підприємств мають бути українцями, підтримувати потрібно власного товаровиробника, а просувати на ринок слід свої торгові марки. Те саме стосується культурного, інформаційного та інших аспектів.

«ЛЕЙТМОТИВОМ БАГАТЬОХ ТВОРІВ ФРАНКА БУВ ЗАКЛИК ДО ГОТОВНОСТІ, ЯКОГО УКРАЇНЦІ НЕ ЧУЛИ»

— Як би відгукнувся Франко про героїзм українських бійців на Сході?

Б. Т.: — Герой у античній міфології — це напівбог, надлюдина з винятковою мужністю та силою. Натомість у Франка інша концепція героїзму з пересічним героєм — одним із низки, одним зі спільноти. Символічним є в цьому плані вірш «Гриць Турчин», у якому поет закликає: «Муштруйся, рекруте!».  «Учись, щоб був ти сильним мужем, як засвітає день новий! Учись, щоб в ряд ти став готовим, як крик роздасться бойовий!», — продовжує письменник.

Основний рецепт воєнної стратегії Франко заклав у рядки поеми «Великі роковини»: «Мовиш: «Нині інші війни». Ну, то іншу зброю куй». Ці слова актуальні й зараз — у часи «іншої», гібридної війни. Франко закликав готуватися відстоювати власні інтереси, добре розуміючи, що загроза йтиме з крайнього східного рубежу України: «Якби-то нам з Дону / Та не було грому, /  То вже б ми над Бугом, Сяном / Не дались нікому. // Якби-то над Доном / Стали ми рядами, / Залізними панцирями / Сперлися з ордами!» — це про нинішній конфлікт на Сході, на початку якого ми «залізними панцирями не сперлися з ордами», тому й маємо таку ситуацію. Лейтмотивом багатьох його творів був заклик до готовності, якого українці не чули. Чи була готова Україна до анексії Криму? Чи було готове українське військо загалом? Чи готова була держава до ліквідації перших проявів сепаратизму на Донеччині та Луганщині? Ні, не була. Франко пророче написав у «Одвертому листі»: «Горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими!».

Н. Т.: — Важлива не тільки військова готовність, яка стала певним наслідком того, чому відбувалася анексія Криму та початок війни. Ще раніше ми програли інформаційну війну та проігнорували освітній аспект на теренах Криму й Донбасу. Син Івана Франка — Тарас — протягом свого життя ще у радянський період постійно направляв листи до різних інстанцій, б’ючи на сполох, що в Донецьку лише одна українська школа, а решта — російські. Якщо там століттями панувало все російське, то про що взагалі мова? Якщо ви програєте на освітньому полі, програєте інформаційну війну, то рано чи пізно наслідки будуть плачевними.

— Чим і ким, на думку Франка, можна було б скріпити національну єдність сучасних українців?

Б. Т.: — «Народ, що не шанує своїх великих людей, не вартий звання освіченого народу», —  Франко чудово розумів, що культура насправді стоїть на особистостях, усвідомлюючи їх вагу в історії. Та він не вважав, що все визначають лише поодинокі герої, наголошуючи на тому, що герої та генії є продуктом своєї спільноти. Письменник ніколи не зводив культурний фундамент до однієї певної постаті. Цього в нього слід повчитися. На противагу існує азійський чи візантійський спосіб ставлення до своєї культури — знайти постать патріарха, якому поклонятися та вважати, що він для народу — все. Типовий приклад — це російське ставлення до Путіна в політичній сфері або до Пушкіна — в культурній сфері. Франко надавав перевагу європейському підходу й не зводив усю культуру лише до кількох постатей. Як би сильно не цінував авторитетів, він завжди мовив про них критичне слово: і про Тараса Шевченка, і про Лесю Українку, і про Михайла Драгоманова.

Якщо ми говоримо про те, які постаті об’єднують українців, то сформулюємо канонічний набір — тріумвірат Шевченка, Франка та Лесі Українки. А сам Іван Якович наголосив би, що це мають бути різні й навіть рівновеликі постаті. Він порівнював ту саму літературу з лісом, у якому потрібні й великі дуби, й невеличкі дерева, й кущики, й травичка. Щоб культура функціонувала, потрібно різне й потрібні різні.

ФОРМУЛА ФРАНКОВОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОСТІ — ТРАДИЦІЯ + МОДЕРНІЗАЦІЯ

— Франко був Українцем та Європейцем із великої літери. Якої б європейськості міг навчити нас нинішніх?

Б.Т.: — Специфіка постаті Франка полягає якраз у тому, що він зумів спочатку у власній особі, а згодом у своїй спільноті об’єднати українську національну та європейську ідентичність. Для нього Україна завжди належала і територіально, й духовно до європейської цивілізації. Та цього розуміння не було і немає у всіх українців, яких постійно намагалися розвернути на Схід, роздерши на частини. «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу», — ось у цьому «роздорожжу», на якому перебуває Україна, і її вся біда.

У Франка не було сумніву, що наш шлях тільки на Захід — лише серед кола європейських держав Україна матиме шанс. Він ніколи не мислив шляху на Схід, борючись постійно з хворобою «москвофільства». Водночас усвідомлював, що, йдучи на Захід, ми маємо залишатися собою. Так, як він це робив у своєму зовнішньому вигляді, поєднуючи українську вишиванку та європейський костюм. На той час це для більшості було дивиною. Втім, Франко підкреслював, що він — європеєць, і одягається як сучасна модерна людина, але й українець, тому показує це. На його думку, секрет успіху українства полягає у вдалому синтезі своєї ідентичності. Та ми не приречені бути на власному хуторі, тому українство не є продуктом виключно для внутрішнього домашнього вжитку.

Також Франко дерегіоналізує українську свідомість. Попри те, що презентував один регіон — Галичину, а етнографічно був бойком, він ніколи не мислив Україну у вузьких регіональних рамках. Не можна його називати тільки великим галичанином чи бойком, Франко — це великий українець. Окрім того, варто наголосити, що українцем він не народився, а став. Ми часто думаємо, що наша національна ідентичність — це просто спадок від батьків. Коли Франко народився, то українці в Галичині називали себе русинами. Вважалося, що Україна — десь там за Дніпром. І можна було ціле життя прожити з таким усвідомленням. Однак Франко як людина, котра вміла мислити стратегічно, розумів, що люди, які по цей і той бік Збруча, — єдиний народ, який матиме шанс на успіх тоді, коли об’єднається. Тому треба відректися від своїх регіональних стереотипів і перестати бути галицьким русином, а передовсім українцем.

У контексті проблеми європейськості мислитель розумів, що Європа — це не поняття чисто географічне чи політичне, а психологічне. Франкове розуміння європейськості — це насамперед уміння, з одного боку, шанувати традиції, а з другого — здатність до швидкої модернізації. Формула європейськості за Франком — це пошана до того, що було і що ми беремо з собою та несемо далі, а також відкритість до нового. У цьому й секрет успіху Старого Світу. Європейські народи були здебільшого осілими. Європеєць знає, що тут жив його прадід, дід та батько. Якщо він будує хату, замок, то значить, він і його спадкоємці будуть про це дбати. У Європі старе дбайливо збережене до нашого часу, адже тут існує велика повага до традицій. Як наслідок, надбання минулого пройшло крізь віки не у вигляді руїни, а у вигляді охайного та акуратного того, про що дбали та що ремонтували. У цьому відмінність, наприклад, між багатьма європейськими та українськими замками. Перші — охайні та відреставровані, другі — занедбані й розвалені. Та Європа — це не лише старе, а й сучасне місто з новітніми технологіями. У Європі вдало поєднують традицію та модернізацію. А Франко усвідомлював вагу й одного, і другого. Він шанував традиції, історію та водночас розумів, що замикатися в цьому не можна. Якщо ми будемо тільки в минулому, то там і залишимося. Отже, формула Франкової європейськості — це традиція + модернізація.

— «Що таке культурний і духовний поступ двадцятип’ятирічної незалежної України?» Як би Каменяр відповів на це запитання?

Б.Т.: — «Дух, що тіло рве до бою…» — Франко розумів, що у людському поступі дух визначальний.  Людина має тіло, яке допомагає їй реалізувати свої різні потреби. І так само суспільство — це живий організм, в якого є різні органи. Якщо в цьому тілі немає духу, який каже, куди йти і що робити, то це аморфний організм. У Франка дух реалізується в понятті ідеалу. Важливий цей ідеал як у житті окремої людини, так і в житті нації. За час незалежності поступ України все-таки відбувся, проте не дуже далеко ми забрели за ці 25 років. Хоча досвід стародавніх гебреїв у поемі «Мойсей» свідчить, що треба ще з 15 років поблукати, щоб нарешті вдалося добратися до землі обітованої. В контексті українського поступу нам найбільше бракує якраз розуміння цього ідеалу. Ми пливли постійно за течією, а дуже часто треба було «проти рожна перти, проти хвиль плисти». Течія нас несла в обійми до північного сусіда, а виявилося, що це був шлях неправильний. Ми не до кінця розуміли, в чому полягає цей наш національний ідеал, який не може зводитися до бажання «добре жити». Ідеал передбачає пріоритетне значення конкретних духовних цінностей. Йдеться про свободу, право на самореалізацію.

На сучасний поступ ми не можемо подивитися Франковими очима, а тільки власними. Франко для нас може бути лише порадником. Під час свого творчого ювілею письменник сказав, що 25 літ важкої праці навчили його філософічного спокою, котячої флегми, іронічного погляду на ситуацію, іти в ряді… Ці поради актуальні й для 25-річного поступу незалежної України. Передовсім треба набратися філософічного спокою, тобто розуміння того, що багато є злого, але не все так погано. Не треба сприймати все в занадто рожевих чи лише чорних барвах. Також потрібно формувати ряд, тобто спільноту. Франко писав: «Якби з мого досвіду я мав подати громаді яку науку, то вона була би така, як у війську: Richtung halten!». У військових цей заклик означає «Рівний ряд!», а дослівний переклад: «Тримайте напрямок!» Ось і нам треба йти пліч-о-пліч, розуміючи, куди прямуємо, та тримаючи цей напрямок.

Дмитро ПЛАХТА, Львів
Рубрика:
Газета “День”:

Leave a Reply