Малий бізнес потребує підтримки, допомоги, розуміння(оновлено)

Над чим працюють, на що сподіваються, як виживають у сьогоднішніх нелегких умовах підприємці Дрогобиччини

14 квітня в Районному народному домі Дрогобича було спекотно. Представники малого і середнього бізнесу краю, а також керівники громадських організацій східної України зустрілись, аби обговорити проблеми і виклики, які сьогодні постають перед кожним підприємцем. Як протистояти корумпованим діям контролюючих органів, як посилити свої знання у нетрях нового Податкового кодексу, як навчитись об’єднуватись, з тим, щоб захистити себе та своїх партнерів? Ці питання виявились найболючішими та найактуальнішими, а, відтак, такими, що нагально потребують вирішення.

Власне, в місті Котермака ще у 2009 році шістнадцять громадських організацій підприємців Дрогобиччини об’єднались у Координаційну Раду. Нещодавно Рада відкрила свою громадську приймальню та запустила проект підтримки бізнесу «В єдності сила», який передбачає спільні дії для вирішення основних питань, які турбують кожного підприємця. Мету і шляхи реалізації цієї програми було озвучено на зборах головою Координаційної Ради громадських організацій підприємців Дрогобиччини Романом  Ковальчиним.  «Для боротьби за свої права необхідно об’єднуватись!», – також зазначив гість зборів народний депутат України Андрій Шкіль та пообіцяв сприяти тому, щоб програму громадських об’єднань підприємців для захисту своїх прав та інтересів популяризувати в Україні. Як і депутат обласної ради Михайло Задорожний, який також дав обіцянку вступити до програми захисту підприємців «В єдності сила» та поширювати її в районі. Хоча, думки звучали різні. До прикладу, підприємець з Трускавця Леся Дідик переконувала – кожен повинен стояти сам за себе. Мовляв, жодне об’єднання не зможе допомогти. Скільки людей – стільки й думок …

Щораз важче провадити власний бізнес

Відтак, була прийнята резолюція, якою учасники зборів засвідчили – умови, в яких працює сучасний бізнес, аж ніяк не сприяють його розвитку, а то й легітимному становищу. Про це також було написано й міському голові Дрогобича Олексієві Радзієвськоу у відкритому зверненні, прийнятому на тих же зборах. Дослівно: «…дуже важливим є щоденний діалог  влади з підприємцями, який на сьогодні є відсутнім. У виконавчому комітеті не представлений жодний представник громадських організацій підприємців. Не отримала належної реакції міського голови, а наразилась на  великий спротив чиновників виконавчої влади ініціатива підприємців щодо перегляду нормативної оцінки землі, які провели громадську  експертизу технічної документації  та показали  завищення її вартості в 2,5 рази. Підприємці, що ведуть діяльність на ринку по вул. Пилипа Орлика неодноразово пропонували владі, що вони хочуть  стати інвесторами у будівництві і облаштуванні даного ринку. Натомість влада не розглянувши цих пропозицій нав’язує стороннього інвестора, який побудує ринок і буде здавати облаштовані місця підприємцям в оренду. Такий підхід веде до погіршення фінансового стану підприємців ринку. Подібна ситуація з ринком по вул. Малий Ринок. Поряд з відсутністю діалогу з малим і середнім бізнесом влада посилює тиск на підприємців незгодних з високою оцінкою землі, ігнорує інтереси підприємців міста, посилює фіскальну складову наповнення бюджету, при формуванні бюджету не врахована думка представників бізнесу, що його і наповнюють, відсутні механізми залучення місцевих виробників та постачальників до закупівель за бюджетні кошти. Одночасно відсутня прозорість у видатках розпорядників бюджетних коштів, не оприлюднюються  деталізовано цілі і суми видатків, не вказуються їх отримувачі…» та ще ряд питань, на які підприємці Дрогобиччини попросили міську владу звернути увагу та належно відреагувати.

Про власний захист слід подбати самим

Збори підприємців минули, а проблеми залишились. То чи можна подолати їх, об’єднавшись? Що це за програма сприяння бізнесу «В єдності сила»?  На кого розрахований цей проект? Про це та інше – у розмові із заступником голови Координаційної Ради Володимиром Кондзьолкою.

- Володимире Мирославовичу, як виникла ідея створення та реалізації програми для підприємців?

- Варто почати з того, що у 2009 році у Дрогобичі було створено Координаційну раду, мета якої не лише координувати дії та розвивати бізнес, але й навчити підприємців захищатись від свавілля контролюючих органів. А ще – пояснити іншим верствам населення, якою є позиція підприємництва у тій чи іншій сфері життя, який тягар підприємець здатний нести на своїх плечах, а що може зруйнувати його бізнес. Чого вартий, до прикладу, Податковий майдан. В час, коли підприємці відстоювали свої права, максимум чиновницьких сил було кинуто на те, щоб переконати бюджетників та пенсіонерів, що підприємці неправі, мовляв, платити не хочуть, а це ж ваші зарплати, пенсії…

- То яким чином відбувається захист підприємців?

- Життя показало, що самим обговоренням проблем на засіданнях Ради нічого не вирішиш. Необхідні нові активні форми роботи. Ми запитали себе: “Як можемо себе захистити і скільки це коштуватиме ?”. Щоб організувати захист необхідно було винайняти офіс — громадську приймальню,- куди б зверталися підприємці за порадою та допомогою.

Чи можна наодинці боротись із бюрократією та корупцією? Звичайно, можна. Однак це вимагає немалої затрати часу, енергії та грошей. Не кожному бізнесменові під силу найняти дорогого кваліфікованого юриста. Дрібному підприємцеві – й поготів. Тож, проаналізувавши найгостріші та найактуальніші питання, ми побачили, що проблеми підприємців в переважній більшості є типовими.

Про що свідчить досвід

Досвід показав, що значна кількість перевірок розпочинає з порушенням законодавства: неправильно оформлені скерування та інші документи, відсутні посвідчення, перевищення повноважень контролерами і т.п.  Не секрет, що наше законодавство заплутане та громіздке. Безліч державних органів які мають право здійснювати перевірки підприємців. Ще й де-факто діє презумпція винуватості — контролер фіксує порушення, яке на думку перевіряючого має місце, а підприємець через різні інстанції має доводити що це не  порушення, і все  відповідає  чинному законодавству. Щоб підприємець довів, що не порушував закон, він має знати пожежні норми краще ніж інспектор пожежного нагляду, санітарні норми краще ніж лікар санепідемстанції, податкове законодавство краще ніж інспектор податкової інспекції і т.д. Практично це не можливо. Ось і виходить, якщо вирішувати проблему самостійно, то це можна зробити за рахунок суттєвого схуднення власного гаманця: або на хабар, або на юриста. Більшості дрібних підприємців приватно найняти юриста не по кишені, а ставати учасниками корупційних дій не хочеться. Тож, якщо ми знаємо, що проблеми підприємців є типовими, то розуміємо, що  їх можна систематизувати та виробити певний, так би мовити, універсальний, механізм дії та протидії. Відтак, виникла ідея започаткувати Програму сприяння підприємцям «В єдності сила».

- У чому  основна суть Програми «В єдності сила»? Чи передбачаються внески за участь у ній?

- Основна суть, можна сказати, основне завдання – самоорганізуватись. До програми плануємо залучити не лише підприємців, а й юристів, журналістів та інших фахівців. За членство у Програмі правимо символічну 1 гривню на день. Здавалося б смішні гроші. Однак, якщо в наших лавах буде понад 500 підприємців, то ми зможемо забезпечити повноцінне функціонування Громадської приймальні, роботу кількох юристів, дозволимо розгорнути інформаційну кампанію, мета якої – інформувати, застерігати підприємця, допомагати йому уникати ризиків тощо.

- Координаційна рада відкрила свою Громадську приймальню. Тут є й правники. Чиї інтереси та на яких умовах захищають юристи Громадської приймальні?

- Підприємців, звичайно ж.  Юрист Громадської приймальні виступає консультантом, а під час перевірки контролюючими органами підприємець має змогу залучити його як представника своїх інтересів, чи з заручитись його підтримкою під час складання позовної заяви у суд.

Поінформованість – понад усе

- Тобто, основний акцент робиться на юридичну допомогу?

- Юридична складова – одна із домінуючих. Однак не варто обходити увагою те, що участь в Програмі надає право відвідувати семінари, круглі столи, отримувати корисні методичні матеріали. Інформаційна політика нашого об’єднання – об’єктивна та оперативна. Ми розуміємо, що кожному з підприємців важливо вчасно дізнатись про законодавчі нововведення, особливо якщо вони напряму стосуються їх бізнесу. Доречно, щоб були роз’яснені нормативні документи. Важливо,  щоб людина бізнесу завжди була поінформована, так би мовити, йшла в ногу з часом.

Окрім того, між собою в учасників Програми діє система дисконтних знижок. Це доволі цікавий проект, коли один підприємець, закуповуючи певний товар, що його цікавить, у іншого, має при цьому немалу знижку.

- Як поставились ті ж таки контролюючі органи до ініціативи створення проекту «В єдності сила»?

- В рамках цього проекту між підприємцями та контролюючими органами підписано Меморандум, згідно якого визначено посадових осіб, які відповідають за співпрацю із представниками бізнесу. Це означає що звернення, лист, телефонний дзвінок від Громадської приймальні має в державному органі конкретного адресата, а не буде блукати від відділу до відділу. Позитивом цього документу є те, що інформація від влади до підприємців надходитиме через посадових осіб Програми і вони є відповідальними за її поширення серед учасників програми.

- Володимире Мирославовичу, в кількох словах, якою є основна мета проекту? Якою бачите його ціль?

- Прагнемо сформувати осередок підприємницького захисту! Як би пафосно це не звучало, та бізнес у сьогоднішній скрутний час потребує підтримки і захисту. Нам не потрібні вертикальні структури. Для спільних дій достатньо ради координаторів. Нам потрібна підтримка й розуміння громадськості. Ми співпрацюємо із Зарваницькою ініціативою. Хочемо, щоб осередок підприємницького захисту був у кожному місті України. Якщо чітко дотримуватись єдності поглядів і дій, то, переконаний, нам усе вдасться.

Марія Кульчицька

Джерело: газета “Вільне слово”

до міського голови Дрогобича

16 листопада 2010 року під час проведення підприємцями Дрогобича мітингу -протесту проти прийняття Податкового кодексу, Вами, міським головою,  було заявлено про повне розуміння та підтримку підприємців нашого міста. Зокрема  Ви сказали : “ Ми розуміємо що є потреба у підвищенні добробуту людей, але не за рахунок знищення малого бізнесу”.

Але всі ці добрі наміри залишились  деклараціями. За півроку від виборів ми не побачили реальних кроків міської влади направлених на співпрацю з представниками малого та середнього бізнесу, а  неодноразові наші звернення,  залишаються без відповідей

З першого січня цього року набув чинності  Податковий кодекс, який ускладнив ведення  бізнесу. З квітня 2011 року ввійшли в дію норми законодавства які ще більше погіршили умови підприємницької діяльності. Результатом таких дій є значне скорочення чисельності підприємців та найманих працівників, відхід у “тінь” тих хто не може нести таке високе податкове і пенсійне навантаження, при зменшенні доходу.  Це приводить до зростання кількості безробітних, зменшення наповнення бюджету.

В таких умовах дуже важливим є щоденний діалог  влади з підприємцями, який на сьогодні є відсутнім, а саме:

• у виконавчому комітеті не представлений жодний представник громадських організацій підприємців;
• при формуванні Громадської ради при міському голові,  були порушенні принципи громадянського   суспільства, свободи вибору керівника організації, що не сприяє діалогу громади і влади;
• не отримала належної реакції міського голови, а наразилась на  великий спротив чиновників виконавчої влади ініціатива підприємців щодо перегляду нормативної оцінки землі, які провели громадську  експертизу технічної документації  та показали  завищення її вартості в 2,5 рази;
• підприємці, що ведуть діяльність на ринку по вул. Пилипа Орлика неодноразово пропонували владі, що вони хочуть  стати інвесторами у будівництві і облаштуванні даного ринку. Натомість влада не розглянувши цих пропозицій нав’язує стороннього інвестора, який побудує ринок і буде здавати облаштовані місця підприємцям в оренду. Такий підхід веде до погіршення фінансового стану підприємців ринку. Подібна ситуація з ринком по вул. Малий Ринок.

Поряд з відсутністю діалогу з малим і середнім бізнесом влада посилює тиск на підприємців незгодних з високою оцінкою землі, ігнорує інтереси підприємців міста, посилює фіскальну складову наповнення бюджету, при формуванні бюджету не врахована думка представників бізнесу, що його і наповнюють, відсутні механізми залучення місцевих виробників та постачальників до закупівель за бюджетні кошти. Одночасно відсутня прозорість у видатках розпорядників бюджетних коштів, не оприлюднюються  деталізовано цілі і суми видатків, не вказуються їх отримувачі.

Ми   вимагаємо:

1. розпочати діалог з громадськими організаціями підприємців шляхом введення їх представника до складу виконавчого комітету Дрогобицької міської ради, визнати роль Громадської ради при міському голові як повноважного і легітимного представника громади згідно чинного законодавства;
2. призупинити дію рішення міської ради про затвердження нормативної оцінки землі до завершення депутатського розслідування;
3. розглянути пропозиції підприємців щодо побудови, реконструкції та статусу дрогобицьких ринків,  і винести дане питання на засідання міської ради.

Звернення прийняте  на загальних  зборах підприємців 14 квітня  2011 року.

За  дорученням  зборів

голова координаційної ради

громадських організацій підприємців Дрогобиччини

Роман Ковальчин

В більшості перемогла партія влади – Партія регіонів. А на Заході галицький люд, в піку тріумфу ПР, стрункими шеренгами валив голосувати за Всеукраїнське об’єднання “Свобода”.

В результаті Україна вкотре різко поділилася – три галицькі області чітко забарвилися в кольори “Свободи”, решта – в кольори правлячої партії.

ВО “Свобода” зайняла непримириму позицію щодо президента та його політичної сили. У Львові не закінчуються хороводи між пам’ятниками Шевченка, Бандери та цвинтарями.

На кожній сесії міської та обласної ради приймаються відозви з незламними та рішучими вимогами відставки чи то прем’єр-міністра Азарова, чи міністра освіти Табачника, або ж міністра закордонних справ Грищенка. Невдовзі і районні ради тупатимуть ніжкою з вимогою відставки міністра оборони чи посла України де не-будь у Брунеї.

Про боротьбу за права української мови – то й говорити годі – це обов’язковий ритуал на кожній сесії всіх рівнів рад. Одним словом – боротьба іде не на життя, а на смерть.

Що головне – владі від того стає неймовірно лячно. До сліз. Чи сміху.

Однак, якщо приглянутися до всієї цієї веремії більш спокійно та уважно, то чомусь приходиш до доволі печальних висновків.

Щонайперше підозрілим видалася та легкість, з якою ВО “Свобода” перемогла на цих виборах. Вона отримала стільки місць у різного рівня радах, що й кандидатів на ці місця їй просто забракло. В хід пішли і пенсіонери і юні студентки. І все одно забракло.

Ні для кого не є таємницею, що електоральне поле для неї люб’язно зачистили від всіх можливих конкурентів на націонал-популістському полі “любі вороги” справжніх українських патріотів – Партія регіонів та представники президента у Західному регіоні – голови обласних державних адміністрацій.

Спершу цю технологію зачистки випробували у Тернопільській області під час позачергових місцевих виборів. Домінуючий до того у обласній раді місцевий БЮТ був шляхом махінацій усунутий від участі у виборах. І ВО “Свобода” з тріумфом “виграла” вибори.

При цьому патріотичні галичани, звичайно ж, щиро, масово й довірливо голосували “за своїх, за націоналістів”.

Така психологічна особливість галичан була усвідомлена і у Києві (читай Донецьку), і, що головне, у Москві. А тому розумні люди там пригадали стару як світ мудрість – “якщо ти не можеш справитися з пиятикою, то краще її очолити”.

Якщо перекласти на мову галичан – “якщо ти не можеш подолати патріотизм/націоналізм галичан, то для того, щоб добитись свого мусиш очолити націоналістичний рух в Галичині”. Що й було зроблено.

Ця технологія стара як світ – ще хитромудрий Одіссей підкинув у Трою свого дерев’яного коня, на якого купилися на свою голову троянці. І Троя впала.

Єдиний спосіб “взяти” галицьку Трою – це заслати до неї гіпернаціоналістичного троянського коника. Що й було зроблено під час останніх місцевих виборів, коли галичанам підсунули рятівника українськості, нації та держави ВО “Свободу”. І прийшла свобода…

Дезорієнтація оглушеного цинізмом влади та її таємного союзника ВО “Свобода” галицького люду теж була однією з важливих цілей цієї масштабної спецоперації.

Підкупом та підступом (а також завдяки нерозбірливій кадровій політиці лідерки БЮТу) було створено клон БЮТу. Попри всю логіку та апелі самих бютівців українська юстиція визнала “справжнім” БЮТом у Львові та Львівській області тільки клон, який був строго підпорядкований правлячому режиму.

Так було повністю розчищене електоральне поле для ВО “Свобода”.

Але хто і навіщо здійснив цей блискучий проект?

Ймовірно, гравців тут було декілька. І крупних, і міноритарних.

Найкрупнішим гравцем тут, безперечно, є Росія. Дещо меншим, але набагато очевиднішим – ПР, президент Віктор Янукович. Нарешті вони отримали контроль над західним регіоном України.

Інструментом такого контролю і стала ВО “Свобода”, яку вони спільно привели до влади.

Звичайно, ніхто не схопив за руку цих “добрих помічників” та спонсорів ВО “Свободи”. Всі ресурси, якими вона диспонувала у численних виборчих кампаніях, це партійні внески її членів. Та й адміністративні рішення, які приймала влада чи чесні українські суди – це таємна допомога українських патріотів, що працюють в цих ворожих українству органах.

Та все це жарти. Насправді не важливо, через кого з високопоставлених регіоналів та іноземних груп впливу надходять кошти на такі масовані та коштовні кампанії, хто дає наказ масовано випускати на телеарени свободівців, хто давав вказівки судам та прокуратурі.

Ніяких відбитків пальців і не потрібно. Досить тверезого аналізу.

Навіщо Росії ВО “Свобода” у Галичині?

Насамперед, зберігається повна конфіденційність цієї форми російської присутності в регіоні. Ба більше – галичани самі обрали, і це правда, саме ВО “Свободу” як виразника своїх надій, хоча, насправді це був жест відчаю і протесту.

Зрештою, такі спроби творення крайньоправих і контрольованих чи то Києвом чи то Москвою українських націоналістичних організацій та партій були й до того. Починаючи з фальшивих загонів УПА, які тероризували населення, закінчуючи ультра-націоналістичними групами вже в часи Незалежності.

Однак вони були радше допоміжними інструментами, які використовувалися для дрібних провокацій. Натомість ВО “Свобода” використовується по-крупному. Це масштабний і розрахований на середньострокову перспективу проект.

Які ж завдання має виконати ВО “Свобода” в Україні та Галичині?

З огляду на те, що гіпернаціоналістична і, у окремих ідеологів ВО “Свобода”, націонал-соціалістична ідеологія ніколи масово не перетне ні Збруча, ні навіть Карпатський хребет і не запанує на Великій Україні, то “Свобода”, контролюючи Галичину, не дасть шансів появитися якомусь загальноукраїнському демократичному рухові, який мав би опанувати всією Україною.

Тим самим Галичина виключається з загальноукраїнського демократичного процесу. Тим самим домінування ВО “Свобода” у Галичині робить неможливою якусь майбутню Помаранчеву чи Фіолетову революцію.

Україну, завдяки “Свободі”, будуть утримувати в ідеологічній розколотості. Для деяких російських політиків закріплення цього ідеологічного розколу є тільки першим етапом до розколу країни.

З іншого боку, весь український національний рух, завдяки “Свободі”, буде зведений до крайніх націоналістичних, ксенофобських і навіть націонал-соціалістичних форм.

Його просто туди заганяють – що є прямою дискредитацією українського національного руху перед світовим співтовариством, яке все ж живе у 2011 році, а не у 1933.

На цьому тлі дискурс, який лунає з Києва, більш прийнятний для світу, ніж той, що чути зі Львова. Тому розмову вестимуть з Києвом, байдуже хто б там не був президентом.

Руками ВО “Свобода” вже майже зачищене політичне поле в Галичині. Сьогоднішнє, очолене свободівцями, керівництво місцевих рад знищило паростки зусиль перетворити органи самоврядування на точки опору пануючому режиму.

Натомість тепер ради виконують чи не чисто декоративні функції – покладання квітів, вінків та “стрясання воздухів” в обороні української мови.

На чиє замовлення це було зроблене. Очевидно, що на замовлення того, кому такі ефективні платформи опору не потрібні.

Ще одна мета, яка поставлена “Свободі” – це упокорення та застрашення єдиної структурованої та авторитетної сили, яка залишилася в Галичині після колапсу Помаранчевої мрії – Української греко-католицької церкви.

Не даремно перші удари свободівців прийшлися по Українському католицькому університеті. “Свобода” показала, що для неї УГКЦ не авторитет. Але це завдання вони виконали частково – все ж налякалися. Та ймовірно, що спроби закрити рота греко-католицьким інтелектуалам, як от Мирослав Маринович, та ієрархам, як от отець-ректор УКУ Борис Ґудзяк, продовжаться.

Це завдання укладається у більший проект творення “Русского мира” для якого УГКЦ є однією з найбільших перепон.

Наступне завдання, з яким чудово справляється “Свобода”, це завдання ізоляції України у цілому, і Західної України зокрема, від своїх безпосередніх сусідів, членів ЄС – Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії.

Для Росії надзвичайно важливо, щоб Україна у цілому, а особливо Західна Україна, не отримувала політичної підтримки в країнах, які були традиційними союзниками українського демократичного руху.

Згадаймо, як ціла Польща раптом стала помаранчевою, як 2004 року синьо-жовті знамена вивісив Варшавський університет.

Та за планами кремлівських ляльководів гасло “За вашу і нашу свободу” повинне бути витерте з свідомості і поляків, і угорців, і українців. А тому ВО “Свобода” періодично влаштовує і влаштовуватиме різного роду антиугорські, антипольські чи антисловацькі провокації.

Як от у спаленому гітлерівцями польському селі Ґута Пеняцька на Бродівщині. Ця мало знана у світі історія нагадує історії спалених нацистами французького Орадуру, чеського Лідице. Це зрозумілі цілому світові символи гітлерівських звірств.

Але свободівці чомусь з піною в роті не дають полякам вшанувати своїх замордованих, влаштовують контрмітинги саме у день цієї людської трагедії – так неначе це не нацисти, а українці спалили цих людей у костьолі.

А, може, і суть цієї провокації зводиться до того, щоб накинути саме українцям вину у спаленні заживо тих людей, щоб намертво прикувати українців до табору нацистських колаборантів?

Задаймося запитанням – кому це вигідно?

Або ж періодичний підпал автомобільних шин на дійсно контраверсійному пам’ятнику “віднайдення батьківщини угорцями” на Верецькому перевалі? Пам’ятник контраверсійний. Але як чудово він надається для антиугорських провокацій…

Свободівці, певна річ, – несвідомі виконавці чужої волі по ізоляції України від участі у великому європейському інтеграційному проекті. Тому й горять шини на цьому пам’ятному знаку.

Чи тільки Росія є головним гравцем? Зовсім ні. Паралельно з нею і в її інтересах діє й актуальна влада – вся президентська вертикаль та ПР. Однак їхні інтереси все ж відрізняються від інтересів РФ.

Щонайперше президентське оточення хоче забезпечити Віктору Януковичу гарантовану перемогу у наступних президентських виборах. Для того їм потрібно вивести у другий тур відверто непрохідного, бажано одіозного кандидата, якого він легко подолає. І таким кандидатом може стати Олег Тягнибок.

Подібну політичну технологію застосовував ще Леонід Кучма, коли страхав довірливих галичан Петром Симоненко. Тепер страхатимуть східняків “вирощеним” режимом націоналістом та русофобом Олегом Тягнибоком.

Але для того слід знову ж знищити інших можливих опонентів Януковича. І це не тільки Юлія Тимошенко, але й майже знищений Сергій Тігіпко та спритний Арсеній Яценюк.

Тому влада всіма силами “підтягуватиме” “Свободу” на виборах до Верховної Ради 2012 року до 8-10% голосів, щоб потім докинути на президентських виборах з свого адмінресурсу якихось 2-3% (бо ж Донбас теж за Тягнибока) і обійти і Тігіпка, і Яценюка і навіть Тимошенко. А там – чиста, і, головне, справді чесна перемога – Янукович forewer.

З іншого боку, повна дискредитація Західної України як кубла печерного націоналізму та ксенофобії дає шанси саме Києву, саме Януковичу стати респектабельним партнером для тієї ж Польщі чи Угорщини, і навіть для Брюсселя. Берлін та Париж вже давно у його кишені.

Таким чином перехоплюється політична ініціатива. Тим більше, що у Польщі, не без непрямої участі добродіїв зі Сходу, було приведено до влади досить лояльну до Росії владу, яка є добрим партнером для Януковича. Партнером під омофором Кремля.

Але у дечому інтереси Кремля і інтереси Києва все ж не співпадають. Президент Янукович хоче сам говорити з Заходом. Натомість Москва зацікавлена у повній ізоляції України за білоруським зразком.

Партії регіонів та президенту Януковичу навряд чи сподобається і російський план розколу країни, бо ж в такому випадку вони залишаються або повними васалами, або й зовсім непотрібними Росії. Що є для них небезпечним.

Хоча з іншого боку президент Янукович є заложником політики Росії. Вона сприяла його поверненню до влади і вона ж хоче мати над ним повний контроль. Так само як і з “Свободою”, яка жодним чином не може бути “свободною” від своїх російських патронів.

Джерело: Українська правда

На обговорення виноситься два питання:
1. Результати громадської експертизи нормативної оцінки землі в м. Дрогобичі.
2. Альтернативні способи збільшення надходжень до місцевого бюджету від земельного податку та оренди земельних ділянок.

До участі в круглому столі в запрошені: міський голова Дрогобича, керівники відповідних служб та відділів міської ради, депутати міської та обласної рад, керівництво ДПА у Львівській області, підприємці, лідери громадських організацій та політичних партій Дрогобиччини.

Оргкомітет

700 тисяч на кожного – незалежно від того, хто ця людина, і як вона потрапила до парламенту, кнопкодав це чи олігарх, чи добропорядний законодавець, чи це Рінат Ахметов або його водій Володимир Мальцев, або Юра Єнакіївський, або Михайло Чечетов, або Ірина Бережна, або сестра Льовочкіна, або Юрій Кармазін, або Петро Симоненко чи сам Володимир Литвин.

Кошторис парламенту з докладним розподілом того, куди ідуть кошти бюджету, є ледь не секретним документом. Минулого року, коли ухвалювали цей фінансовий розпис, його навіть не роздавали на руки народним депутатам.

Спікер Литвин таку втаємниченість пояснював оригінально: “Якщо ви хочете на всю країну полоскати цю білизну, то це означає, що у деяких людей абсолютно немає совісті…”.

Так само таємничо планували ухвалити і кошторис Верховної Ради на 2011 рік. Він уже затверджений регламентним комітетом та має бути проголосований найближчим часом у сесійній залі, про що більшість депутатів навіть не здогадується. Однак ще до ухвалення “Українська правда” отримала в своє розпорядження проект документу.

Отже, як пропонують розподілити гроші Верховної Ради у 2011 році (повний текст кошторису дивіться у додатку внизу статті).

Хоча минулого року парламент втратив велику частину повноважень у зв’язку з поверненням до Конституції Леоніда Кучми, однак це жодним чином не позначилося на бюджеті Верховної Ради.

Перетворення законодавчого органу на посміховисько, де змагаються у кількості натиснутих кнопок за 10 секунд голосування, також не зменшив його видатки. Навіть криза жодним чином не вплинула на це. Рада продовжує проїдати навіть більше грошей, ніж за часів парламентсько-президентської республіки.

Згідно з проектом, у цьому році загальний фонд бюджету Верховної Ради складе 850 мільйонів гривень, що на 40 мільйонів більше, ніж попереднього року, і на 150 мільйонів більше, ніж позаминулого.

Найсуттєвіше збільшення відбулося за статтею “будівництво (придбання) житла” – в п’ять разів. Якщо 2010 року на це було виділено 4 мільйони 200 тисяч гривень, то в 2011 планують виділити 20 мільйонів.

Окрім того, відбулося збільшення за статтею “капітальний ремонт”. В 2010 році її обсяг складав 2,4 мільйони – тепер планують виділити 12 мільйонів.

Ці кошти підуть на розробку проектно-кошторисної документації – для забудови земельної ділянки на вулиці Глибочицькій, яка належить парламенту, а також ремонту гуртожитку Верховної Ради на вулиці Обсерваторній, розповів заступник голови регламентного комітету Сергій Сас.

“На Глибочицькій у власності Верховної Ради є земельна ділянка, де планують зводити будинок. Якщо збережеться норма, що депутат має право на квартиру, то отримувати житло там будуть депутати. Якщо не збережеться, то це будуть квартири для апарату Верховної Ради. У апараті більше тисячі людей стоять у черзі!”, – зітхнув Сас.

Крім того, 490 тисяч гривень піде на проектування котельні для депутатського житлового будинку на вулиці Срібнокільській.

Але у деяких статтях кошторису Верховної Ради порівняно з минулорічним є скорочення. Так, у проекті на 2011 рік записано зменшення за статтею “купівля обладнання і предметів довгострокового користування” – з 10,6 мільйонів до 2,2 мільйонів.

За розповіддю джерел, “предметами довгострокового користування” переважно є автомобілі. Так, наприкінці минулого року були закуплені 17 машин “Тойота” для обслуговування депутатів.

У 2011 році на відрядження депутатів за кордон планують збільшити витрати на 2,5 мільйони – з 7 до 9,5 мільйонів. Хоча ще два роки тому за цією статтею витрачали 5 мільйонів.

Автобаза Верховної Ради зжере з бюджету в 2011 році 34,9 мільйонів, що на 1,5 мільйони більше, ні минулого року, і на 11 мільйонів більше, ніж позаминулого.

Ще одна сумнівна стаття – Інститут законодавства, який існує при Верховній Раді з 1994 року та невідомо чим займається. Точніше, займається він “фундаментальними дослідженнями розвитку правової системи України”. Цього року на такі абстрактні цілі виділили 8,3 мільйонів, минулого – 8,5 мільйонів.

Незмінними залишилися видатки на їдальню Верховної Ради – 1 мільйон 600 тисяч гривень, управління житловими будинками Верховної Ради – 1,676 мільйона, фінансування санаторіїв парламенту “Дюльбер” і “Нижня Ореанда” – 7 мільйонів 216 тисяч.

На рівні 2010 року залишилася стаття витрат на висвітлення діяльності депутатів через засоби телебачення і радіо – 11,8 мільйона гривень. Тоді як ще зовсім нещодавно, в 2009 році на це передбачалося трохи більше 6 мільйонів.

Окрім того, парламент продовжує видавати свої офіційні друковані органи. Газета “Голос України” отримає з бюджету 10 мільйонів 32 тисячі гривень, а журналу “Віче” (є і такий!) відпишуть 3 мільйони 16 тисяч гривень.

Загалом – 13 мільйонів на газету і журнал. Аналогічна сума була і в 2009, і в 2010 роках. За три роки – 40 мільйонів гривень з не до кінця зрозумілою метою. При цьому, приміром, трохи більший бюджет в цьому році має Наукова бібліотека імені Вернадського – 52 мільйони.

Потреба в двох парламентських виданнях, які паралельно пишуть про одне і те ж саме – велика загадка. Як і доцільність їх існування в друкованому вигляді – при тому, що ці медіа цілком можна було би переселити в інтернет з набагато більшою аудиторією і меншими витратами.

Загалом же деякі статті кошторису депутатського буття в динаміці виглядають так (у мільйонах гривень):

Окрім самого кошторису, депутати голосують також за додаток до нього, про який взагалі мало хто знає. Він називається “Норми витрат на одного депутата на 2011 рік”.

Тут детально розписано, що саме положено кожному народному обранцю за гроші платників податків.

При чому кожен депутат має право претендувати на ці гроші незалежно від кількості пропущених ним засідань. Наприклад, Рінат Ахметов за три з половиною роки роботи Верховної Ради поточного скликання був у парламенті лише один раз – на першому засіданні, коли йому власноруч треба було скріпити текст присяги. Але це не заважає йому отримувати свою зарплату – яку, стверджує прес-служба Ахметова, він потім перераховує на благодійність.

Про отримання грошей за деякими статтями опитані “Українською правдою” народні обранці навіть не здогадувалися. Таким чином, якщо хтось із депутатів не використає зарезервовані для нього суми, вони складають так звану економію бюджету. Яку, за рішенням парламенту, можна спрямувати на преміювання працівників апарату Верховної Ради.

Але найцікавішим відкриттям “Української правди” стало те, що депутат фактично отримує дві зарплати – власне саме заробітну плату, плюс таку саме суму грошей на виконання своїх повноважень. Однак як він витрачає ці гроші, ніким не контролюється – за них депутат може купити собі нову машину, а може допомагати виборцям. Все залежить від сумління депутата.

Отже, про постатейний розпис “Норми витрат на одного депутата на 2011 рік” читайте далі:

Пункт 1. Зарплата депутата вираховується з посадового окладу 6 тисяч 109 гривень за спецформулою.

Так, до окладу додаються доплата за перший ранг держслужби в розмірі 160%, надбавка за “особливий характер роботи та інтенсивність праці” 100%, та премія, яка коливається від 80% у простого депутата до 95% у першого віце-спікера.

У підсумку мінімальна зарплата для пересічного депутата становить 17 425 гривень. Таких депутатів у парламенті 191 особа.

Якщо депутат – голова комітету або керівник фракції, то його зарплата становить 17 тисяч 914 гривень. Таких депутатів у парламенті близько 30 осіб. Після відрахування податків на руки він отримує близько 14 тисяч.

Окрім того, на оздоровлення влітку депутату положено дві місячних зарплати без податків. Оскільки жодної роботи під час відпустки депутати не роблять, то гроші за цей час ідуть їм не як зарплата, а як так звана “матеріальна допомога”, яка зазвичай становить близько 35 тисяч.

У 2010 році від матеріальної допомоги відмовилися лише шестеро депутатів – Горбаль, Гриценко, Литвин, Прутнік, Скудар і Яценюк.

Ще дев’ять депутатів не писали заяву про відпустку, через що втратили можливість отримати ці гроші: Буряк, Зубик, Калетнік, Ілляшов, Оробець, Сандлер, Хомутиннік, Шершун і Янковський.

Пункт 2. Окрім зарплати, депутат має 216 тисяч на рік на утримання штату своїх помічників.

Пункт 3. Найцікавіше – депутату також положено так зване “відшкодування витрат, пов’язаних з виконанням депутатських повноважень”. Ця сума становить 209 тисяч 100 гривень на рік, або 17 425 – на місяць. Це – еквівалент мінімальної зарплати депутата (без податків).

Про цю особливість депутати не поширюються вголос, але “Українській правді” випадково вдалося довідатися від одного з нардепів, що “відшкодування витрат” нардеп отримує кешем та не несе за них жодного звіту.

Тобто фактично це – друга зарплата депутата, яку він може використовувати як заманеться, оскільки контролю над цими грошима немає.

“Ці гроші отримуються готівкою, – розповів глава бюджетного комітету Валерій Базаров. – У мене на прийом приходять сотня осіб. Бабусі щось дав, ліки придбав, комусь транспорт оплатив… Ці гроші непідзвітні, тому теоретично можете ці гроші віддати дружині на шубу і нічого не робити. Але що ви тоді за депутат, і кому ви тоді потрібні?”.

Дехто розказує, що за ці гроші оплачує свій мобільний або бензин для приватного автомобіля (бо якщо машина службова, то заправляють її коштом Верховної Ради), дехто каже, що роздає їх знедоленим під час зустрічі в округах. Саме за ці гроші депутат Уколов наймав адвоката для свого товариша Дмитра Полюховича під час “педофільного скандалу”.

Пункт 4. Окрім того, депутату положено безкоштовний проїзд по території України на суму 26 тисяч 800 гривень на рік. Щоб скористатися цією пільгою, депутат просто приходить до авіа- або залізничної каси та за своїм посвідченням отримує квиток. Пізніше Верховна Рада з бюджетних коштів перераховує відповідну суму структурі, що виписала квиток народному обранцю.

Хоча бюджетом передбачено верхню стелю видатків на проїзд депутата по Україні протягом року, однак, як виявляється, народні слуги часто перевищують цей ліміт, що не тягне за собою жодного покарання.

Скандал трапився у 2009 році, коли протягом першого півріччя регіонал Сергій Ківалов злітав з Києва до Одеси і назад 38 разів на 57 тисяч гривень, а БЮТівець Володимир Лемза також до Одеси – 53 рази на 80 тисяч гривень, нашоукраїнець Андрій Парубій на 70 тисяч гривень налітав до Львова, регіонал Владислав Лук’янов до Донецька – на 51 тисячу гривень.

Заборгованість покривав парламент за рахунок тих депутатів, які не перевищили ліміт.

Пункт 5. Окрім того, депутат може замовити собі автомобіль для обслуговування в межах Києва на певну кількість годин на місяць.

Пункт 6. На міжміські розмови по стаціонарному телефону депутат має 4 890 гривень на рік.

Пункт 7. На ручки, олівці та папір депутату бюджет окремо передбачає 708 гривень на рік.

Пункт 8. Існує ще така стаття як відшкодування коштів періодичним виданням за публікацію авторських матеріалів депутатів. На це передбачено 500 гривень на рік. Тобто депутат має право на узаконену “джинсу” – щоправда, в межах смішного бюджету.

Пункт 9. Для оплати виступів на радіо, телебаченні і в пресі депутату також винні з бюджету 5 тисяч гривень на рік.

“Це – совковий архаїзм, – каже глави комітету з питань свободи слова Андрія Шевченка, – Колись ці гроші замислювалося як виплата газеті за оголошення про прийом виборців, а зараз це легалізована символічна підтримка лояльної місцевої преси. Велику пресу за це не купиш, а для районки 5 тисяч гривень на рік є приємним доповненням”.

Так чи інакше, 5 тисяч гривень, помноживши на 450 депутатів, виходить вже 2 мільйони 250 тисяч гривень на те, щоб обранці народу могли прорекламувати себе в пресі. Хоча, за логікою, якщо депутат цікавий журналісту, він отримає трибуну безкоштовно.

Пункт 10. На відрядження своїх помічників у округи депутат має 3 600 гривень на рік. Однак, оскільки даний парламент не обирався за мажоритарними виборчими округами, то відряджати помічників також немає куди.

У деяких фракціях частину депутатів серед округів розподіляє саме керівництво, але ця процедура є неофіційною. Щоб отримати ці кошти, помічник депутата має подати в бухгалтерію документи про відвідання якогось населеного пункту за межами Києва з відповідними штампами про відрядження.

Пункт 11. Окрім того, ще в депутата є 2 тисячі гривень на рік на утримання приміщень для прийому громадян у округах. Але, знову ж таки, ці депутати не обиралися за округами і частина з них ніколи не залишає межі Києва. А, по-друге, запланована сума є смішною за цінами великого міста – таким коштом депутат може орендувати хіба що стілець на вокзалі.

Але ці гроші все одно вперто записують пакеті депутатських привілеїв. Дехто з тих, хто рішенням фракції закріплений за віддаленими округами, може за ці гроші орендувати в селі або райцентрі невелике приміщення під свою громадську приймальню.

Здавалося, 2 тисячі гривень – це невелика сума. Але в розрізі 450 депутатів – це майже мільйон гривень.

Пункт 12. Депутат має навіть 670 гривень на рік для оренди приміщення для зборів виборців. Також велика загадка, що саме нардеп зможе орендувати за ці гроші.

Про наявність такої статті в своїх фінансових можливостях багато депутатів навіть не знають. 670 гривень – це дрібна сума, але помноживши її на весь кількісний склад Верховної Ради – виходить 301 тисяча 500 гривень. В Охматдиті цим грошам були би раді.

Пункт 13. Також за депутатом зарезервовано 1 700 гривень на рік для оплати його проходжень залом офіційних делегацій. Тобто, коли депутат вилітає з Борисполя, щоб не стикатися очі в очі зі своїм роботодавцем-народом, він може піти через окремий вхід, де його ніхто не турбуватиме, напоять кавою, а потім ще доставить прямо до трапу – чи зустрінуть на мікроавтобусі прямо після приземлення літака у Києві.

За цей пережиток совдепії бюджет втрачає на всіх депутатах 765 тисяч гривень. Які можна спрямувати наприклад, на придбання одного реанімаційного автомобіля.

Окрім того, зараз навіть родичі депутата отримали право на пільгове обслуговування в залі офіційних делегацій.

Пункт 14. Ну і, звісно, щоб енергійно тиснути на кнопки за командою Михайла Чечетова чи Андрія Кожемякіна, депутат має добре відпочити влітку. Платники податків і тут мають підтримати депутата. За путівку до санаторію, що підвідомчий Верховній Раді, депутату компенсують 5 тисяч гривень, тобто майже всю її вартість.

Якщо він вибере не підвідомчий санаторій, то віддадуть 4 тисячі гривень – теж непогано. По-мінімуму це виходить 1,8 мільйона гривень на всю Верховну Раду – наприклад, стільки на весь 2011 рік передбачено для фінансування Центральної державної науково-технічної бібліотеки.

Тепер просумуємо наведені цифри. З урахуванням усіх пільг, мінімальної зарплати в розмірі 17 тисяч 425 гривень та матеріальної допомоги, утримання одного депутата з усіма його супутніми видатками обходиться бюджету в 700 тисяч гривень на рік. Це – без витрат у разі, якщо депутат також замовлятиме автомобіль з гаражу Верховної Ради.

Утримувати такий колектив і є ціною, яку платить український народ за ілюзію демократії.

Додаток: Повний проект кошторису Верховної Ради-2011

Сергій Лещенко

Джерело: Українська правда

Українець завжди незадоволений владою. Мало того, що він віками знаходився під гнітом чужої влади, то ще й своя влада завжди не та. Очевидно, що не своя влада за твій добробут дбати не буде, але чому та, яку тебе ніхто не змушував обирати, в кінцевому результаті винна в усіх негараздах українця. Добра лише та, яку ти не обрав, так ніби тебе хтось змушував обирати не ту.

В численних публікаціях можна зустріти багато грунтовних та вичерпних пояснень специфіки української влади та влади в Україні. За допомогою системного аналізу в них всіляко розглянуті історичні передумови та історичний досвід, концепції, парадигми, cases та патерни, причини, передумови та варіанти вирішення та усе інше, що включає у себе поняття «усе». Як видається з теорією у нас все гаразд, а от з практикою якось не склалося. І обмеженість конкретно цієї статті таки в цьому ж: по суті вона також лише одна з поміж тих інших, що нічого не міняє по суті стану речей та спродукована ним. Поза контекст нажаль нікуди не втечеш!

Для українця влада – це одвічна проблема. Будучи українцем я схильний думати, що в усіх моїх негараздах винна влада. Це типова риса характеру українця звинувачувати у своїх негараздах лише когось іншого, шукати винного лише ззовні. Влада справді наскрізь корумпована, вона не дбає за добробут громадян, керується лише корпоративними інтересами, їй байдуже на національні інтереси та соціальні стандарти. Я жодним чином не стану виправдовувати державну владу, а тим більше естеблішмент, проте не стану знімати відповідальність з пересічного українця. Проблема окрім суто інституційно-інструментального характеру має також вагому ментальну складову. І саме на ній я б хотів загострити нашу увагу.

З того часу як представницька демократія виступила компромісом у протистоянні держави та суспільства плебісцит став єдиним легітимованим способом впливу громадян на владу. І хоча народ виступає єдиним джерелом влади та на практиці це означає лише періодичну можливість скористатись своїм виборчим правом. Згідно жарту кожна людина має право на помилку і вибори придумані для того, щоб кожен мав можливість цим правом скористатись. Навіть якщо відкинути весь сарказм, то важко змиритися з тим фактом, що одна єдина «галочка» в бюлетені може сказати все те, що я думаю про таке складне явище як влада. Чи не видається це вам надто спрощено та недостатнім для кожного з нас як єдиного джерела влади? І як тут не помилитись, якщо в українських реаліях правильність вашого вибору зводиться до того чи проголосував ти за переможця! Мало того, що доводиться знаходитись в полі дії передвиборчих технологій, то ще й низький рівень політичної культури українця не дозволяє йому зробити «правильний» вибір. Проголосував один раз у п’ять років і з почуттям виконаного обов’язку отримуєш індульгенцію проклинати за усі негаразди владу. Як людина, яка кидає сміття та недопалки на вулиці, переходить дорогу на червоне світло світлофора та в місцях, де їй заманеться, їздить «зайцем» в громадському транспорті, вигулює собаку у не відведених місцях, захаращує загальний коридор старими меблями, порушує правила дорожнього руху, списує на іспитах, дає хабарі, не дає милостиню може обрати нормального президента? Насправді це буденні, проте фундаментальні речі, які апелюють до загальнолюдських цінностей. Як показує українська реальність не може вона вибрати таку владу, оскільки обирає собі ж подібних. Можна погодитись, що причина цього лежить в пережитках рабської свідомості. Та за таких обставин не має підстав обурюватись перш ніж вдасться змінити власну свідомість. Саме тому ми маємо ту владу, на яку заслуговуємо та повинні нести відповідальність за тих, кого обрали.
Деякі узагальнення. По-перше, уся цінність своєї влади для українця усвідомлюється ним за її відсутності: він вміє за неї боротися та не знає, як правильно нею розпорядитися. По-друге, змінювати світ потрібно починати з себе. Ніхто не маєш морального права висувати претензії до будь-кого або будь-чого, перш ніж сам не навів лад з власною совістю. По-третє, українському виборцю властива політична безвідповідальність, яку він схильний приписувати комусь іншому. По-четверте, кожен народ має ту владу, на яку заслуговує.

Сподіваюся, що незважаючи на надмірно песимістичний виклад матеріалу між його рядками прочитується антропологічний вимір – закид людині, громадянину та виборцю в одній особі. Його претензійний зміст не може не провокувати критики. Я навіть готовий зректися усіх викладених позицій, але лише після того як кожен з нас почне перш за все із себе. Та я переконаний, що за цих умов вибачатись не буде за що, а власну владу навчимося обирати саме ту.

Тарас Радь

Джерело: zgroup.com.ua

ОБІЦЯНКИ-ЦЯЦЯНКИ ПРЕЗИДЕНТА

Нині Віктор Федорович і його найближче оточення мріють про другий президентський термін. Але в контексті розвитку України їм би не допустити третього зеківського терміну Януковича. Навіть найбільші песимісти не вірять, що нинішній президент добуде до кінця свою каденцію. Оптимісти кажуть, що народ змете цей режим за півтора року – восени 2012-го.

Віктор Янукович виявився звичайнісіньким брехунцем, який наобіцяв здійснити нездійсненне ще в цьому житті. Наприклад, ви всерйоз увірували, що до 2020 року в Україні буде 50 мільйонів громадян? І це при нашій смертності, яка перевищує народжуваність, при тому, що все більше людей від’їжджає за кордон! Або що Україна буде серед двадцяти найбільш економічно розвинених країн світу? Доженемо й переженемо не лише США, а й Китай, Францію та Великобританію, разом узяті? Нам би хоч дотягнутися до згадуваного всує Гондурасу! В свою обіцянку вже цього, 2011-го, року провести військову реформу і забезпечити перехід на контрактну армію Янукович вніс корективи. Контрактна армія, за його словами, з’явиться 2025 року. Він щиро думає, що правитиме Україною до цього часу?

Такі й подібні обіцянки-цяцянки він роздає наліво й направо мало не щодня. Причому постійно плодить нові, сподіваючись на нашу забудькуватість.

Двадцять один напрямок буцімто реформ Віктор Янукович сплутав, очевидно, з його улюбленою грою в “очко”. Сутність цих зрушень зводиться до того, аби багаті стали багатшими, а бідні – біднішими. Нажитися, урвати чим побільше, перевести все в офшори – ось філософія нинішніх скоробагатьків.

ПСЕВДООПОЗИЦІЯ І ПСЕВДОЕЛІТА

Визначальну роль у нинішньому розвитку України могла би відіграти опозиція. Мудрий керівник держави повинен бути зацікавлений в її існуванні. Натомість ми бачимо тупе залякування опозиції, яку, зрештою, важко назвати справжньою, підгодовування її з різних за розміром годівничок. А ті, хто справді опозиційний до нинішньої влади, знаходяться на маргінесі політичного життя України.

Псевдоопозиція мріє не про гідний розвиток України у світовому контексті, а про банальний реванш. Заарештувавши Луценка, Янукович власними руками розпочав процес свого падіння. Ніщо вже не спинить кровожерливість тих, кому відрізали рило, аби вони не рвалися до корита.

Прірва між псевдоелітою і простим народом з кожним днем росте вглиб і вшир, і це є ще одним подразником, який може призвести до соціального вибуху. Сильні світу цього, перебуваючи на світських вечірках у дорогих сукнях і вбраннях, навіть не розумують, які ненависть і презирство шкварчать на вустах бідних і знедолених. Але нещодавній так званий карнавал на Київському центральному залізничному вокзалі перевершив усі межі цинізму нинішньої так званої еліти. Побували на ньому не лише представники теперішньої керівної й спрямовуючої, а й ті, хто мав би знаходитись в опозиції. Ба, навіть ті, кого ми без тіні сумніву зараховуємо до совісті нації, – той же Малкович, що видав книгу Ліни Костенко “Записки самашедшего”, чи Шкляр, удостоєний Шевченківської премії за “Чорного Ворона” (“Залишенця”). Бомжам і пасажирам було сумно спостерігати за цим святом життя багатих, що не плачуть. А псевдоеліта кидала електорату цукерки з барського плеча, об’їдки з царського столу…

У будь-якій цивілізованій країні правоохоронні й фіскальні органи, якби побачили такий нахабний і відвертий блиск цинічного буржуа, відразу порушили би десятки кримінальних справ: звідки грошенята, пані та панове? Але прокуратура, міліція, СБУ, суд, які працюють в ручному режимі, не здатні на такі “подвиги”.

АЗАРОВ-ПАХЛО

2012 рік виявиться знаковим для Віктора Януковича. І не тому, що в Україні відбудуться парламентські вибори чи пройде чемпіонат Європи з футболу. Терпіння людей не має меж, вони хочуть покращення життя вже сьогодні. Хоч щось реальне, а таки доведеться зробити. А з нинішньою командою досягнути цього неможливо. Тому не виключено, що для збереження власного благополуччя Янукович жертвуватиме не лише головами облдержадміністрацій, які не забезпечили побудову комунізму в окремо взятому регіоні, а й міністрами і навіть самим Азаровим.

До речі, про Азарова. Чи хоч здогадуєтесь, яке його справжнє прізвище? ПАХЛО! Не знаю, на якому складі наголос, але від цього пахана не те що пахне, а тхне. Цікавинка зі справжнім прізвищем головного псевдореформатора України з’ясувалася під час його візиту до рідної Калуги, що в Росії. Потягнуло Миколу Яновича на спогади дитинства, і завітав він до рідної школи. Підійшов до свого персонального стенду (мовляв, які кадри для України штампує матушка-Расєя!), а там висить шкільне фото Нікалая Азарова. Справді, якийсь Микола Азаров тоді в цій школі вчився, і його фотографію вивісили, але ж нашого Азарова, який, аби не соромитися свого пахансько-смердючого прізвища, взяв інше, більш-менш милозвучне, знають вчителі й однокласники саме як Пахла. А калузькі дітки побажали знаменитому землякові, аби він став прем’єр-міністром … Росії! Вустами дитини промовляє істина. Дай Боже, аби це сталося, і Микола Азаров робив експерименти з двадцять однією реформою в Росії!

І хто ж може прийти на зміну оцьому Пахлові? Називають прізвища кримського прем’єра з макіївським корінням Джарти, того ж Тігіпка і навіть Ющенка. Але хто би не прийшов, реформаторів з них не вийде. Ми занадто добре знаємо цих людей, аби повірити в їхні реформаторські здібності.

Як би там не було, але лакмусовим папірцем у цій ситуації є поведінка олігархів, які хоч і опосередковано, але визнають, що Янукович виявився слабким менеджером на службі в них.

Оскільки святе місце порожнім не буває, керманичу готують заміну. Юлія Тимошенко не підходить, а тому їй, швидше за все, “світить” умовний термін після порушених проти неї кримінальних справ – аби не брала участі в парламентських і президентських виборах. Сергій Тігіпко, не провівши реформ, втратив свій рейтинг, так що на майбутнього гетьмана теж не потягне. А ось Арсеній Яценюк – найкраща кандидатура, яка може об’єднати інтереси олігархів, котрі нині формально знаходяться в різних таборах. В міру поміркований, в міру опозиційний – чого ще треба?

РАДИКАЛІЗМ ЧИ ПОМІРКОВАНІСТЬ, ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ЧИ РЕВОЛЮЦІЯ ЗІ СХОДУ?

Сум’яття в план олігархів щодо нового керманича України можуть внести радикальні сили як з правого, так і з лівого боку.

Розкладаючи яйця в різні кошики, сильні світу цього “підгодовують” “Свободу” й Олега Тягнибока. “Свобода” не є однорідною політичною силою. Радикалізм і поміркованість характерні кожній партії, але тут вони проявляються з особливою гостротою. Проте радикалізм з боку Ірини Фаріон і Юрія Михальчишина хоч і не розколе цю політичну силу, але може суттєво підкоректувати поведінку її лідера. Захід пересічним українцем вже й нині уявляється такою собі фортецею фашизму, й олігархам вигідно культивувати власне радикалізм “Свободи”. Хоча, з іншого боку, вони розуміють, що цей радикалізм може змести їх самих, а тому важливо вчасно зупинити контрольованих політиків, а то й просто прибрати їх за слушної нагоди. І в жодному разі сильні світу цього не культивуватимуть стихійного націоналізму, який народжується в надрах “Свободи”. Саме стихійний націоналізм вивів мільйони людей на майдани під час Помаранчевої революції. Український націоналізм однозначно веде до смерті олігархії й псевдоеліти.

На Сході й Півдні у зв’язку з катастрофічною втратою іміджу Партії регіонів набирають бали проросійські сили, які можуть зайняти нішу не лише януковичів-азарових, а й Комуністичної партії, котра зараз продукуватиме клони під амбітних царьків. Олігархам, у яких, як відомо, немає батьківщини, вигідно культивувати цей проросійський радикалізм, який за своєю більшовицькою сутністю нічим не відрізняється від націоналістичного радикалізму “Свободи”. Зрештою, ті ж самі кремлівські ляльководи керують утвердженням псевдоукраїнського світу і “псевдорусского мира” на теренах України.

В результаті зіткнення лобами ми можемо стати свідками громадянської війни, яка розколе Україну й остаточно поховає нашу незалежність. В цьому зацікавлені не лише Росія, а й Європа та Америка, яким не потрібна сильна Україна. Ми можемо не лише всю планету нагодувати, а й стати потужною європейською країною, з думкою якої рахуватимуться інші.

З іншого боку, маємо надію на нову Помаранчеву революцію, яка цього разу прийде зі Сходу. Донецькі вже більше незадоволені Януковичем, ніж “бандерівці”

Вибір – демократія, громадянська війна чи революція – думаю, за нами, громадянським суспільством, що народжується, а не за олігархами й псевдоелітою.

Анатолій ВЛАСЮК

В лютому у Львові відбулися дві події, які парадоксально доповнили і заперечили одна одну.

Компанія «Майкрософт Україна», український партнер корпорації Microsoft, проводила «роз’яснювальну роботу» з регіональними елітами. Владислав Радиш, директор по роботі з державними органами «Майкрософт Україна», заявив на прес-конференції, що в Україні понад 70% програмного забезпечення Microsoft використовують без відповідних ліцензій, тобто нелегально.

Як наслідок, наша країна сьогодні займає одне з перших місць у світі щодо піратства у державній сфері. Microsoft «активно працює над вирішенням проблеми», однак, скаржився директор, від нашої влади навіть обіцянки викорінити піратство компанія так і не дочекалася.

Водночас у Львівському національному університеті імені Івана Франка стартувала Міжнародна науково-практична конференція розробників і користувачів вільного програмного забезпечення FOSS Lviv 2011. Українські адепти вільного ПЗ збираються на свої форуми регулярно (FOSS Sea в Одесі, OSDN у Києві), але чи не вперше серед головних організаторів – державний освітній заклад. Григорій Злобін, заступник голови оргкомітету FOSS Lviv 2011, доцент кафедри радіофізики ЛНУ імені Івана Франка, сподівається, що львівська конференція нарешті підштовхне українську наукову спільноту активніше використовувати вільне програмне забезпечення в освіті, в дослідницькій роботі, в адмініструванні. Іншими словами – допоможе позбутися залежності від програмних продуктів Microsoft, більшість яких, до того ж, нелегального походження.

Ці події знову актуалізували задавнену проблему: з одного боку корпорація Microsoft всіляко тисне на українську державу, публічно погрожуючи органам влади судовими позовами, включаючи Україну в різноманітні «чорні» списки «інтелектуального» піратства, що аж ніяк не додає країні респекту на міжнародній арені. З іншого боку, українська влада ніяк не «прозріє», що вихід – дешевий і надзвичайно перспективний для майбутнього національної освіти, науки, бізнесу – зовсім поруч.

Вихід – у відмові на державному рівні від використання власницького програмного забезпечення й переході на альтернативну, не менш функціональну, але при цьому цілком безкоштовну платформу, так зване «вільне програмне забезпечення», яке в широких масах асоціюється з операційною системою Linux. Найпростіше і, як не дивно, найприбутковіше (суто зі стратегічних міркувань) почати цей процес ab ovo, тобто зі шкіл та університетів – тих інкубаторів майбутньої інтелектуальної й бізнесової еліти країни.

Чому ж так важливо нашим університетам і взагалі всій системі освіти перейти до використання програмного забезпечення з відкритим вихідним кодом? Відповідь можна знайти і в економічній, і в науковій, і в світоглядній площинах.

Економічні міркування – найочевидніші. Щоб мати законні підстави користуватися тією ж операційною системою Windows, українські школа чи університет мають заплатити компанії Microsoft за ліцензію, а потім регулярно сплачувати за можливість оновлення програм. Щоправда, іноді розробники пропрієтарних (тобто патентованих, власницьких) програм можуть жертвувати школам копії своїх програм, знімаючи в такий спосіб проблему закупівлі.

Для університетів розроблено кілька механізмів «дарування» ліцензій на програмне забезпечення компанії Microsoft. Один із них – програма MSDNAA, за якою факультети, сплативши один раз 900 у.о., отримують ліцензійний Windows на всі комп’ютери факультету, які використовують для навчання (офісний пакет Microsoft сюди не входить). Українські вищі заклади освіти можуть отримати членство у програмі MSDNAA безкоштовно.

Однак, як зазначає відомий американський вчений і громадський діяч, засновник всесвітнього руху вільного ПЗ і проекту GNU Річард Столлман, «корпорації пропонують зразки своїх програм […] з тією ж метою, з якою тютюнові компанії чи наркоторговці пропонують свій товар безкоштовно, щоб захопити дітей». Привчивши молодь працювати з дармовим комерційним програмним забезпеченням, корпорації в жодному випадку не надаватимуть свої програми й надалі, коли діти виростуть і стануть дипломованими фахівцями. Тепер у цих юнаків і дівчат два шляхи: або купувати ліцензійні продукти і надійно включатися в корпоративні схеми кругообігу грошей, або (як це здебільшого стається в Україні) користуватися піратськими версіями програм.

І якщо донедавна та ж Microsoft «щемила» переважно корпоративних користувачів неліцензійного ПЗ, то з червня 2010 року проблема критично загострилася і для пересічних «юзерів». Партнер юридичної фірми ЛЕКСФОР Владислав Шаповал, який представляє інтереси «Майкрософт Україна» повідомив: «4 червня 2010 року Верховний Суд узагальнив судову практику у сфері авторського права і виніс низку рекомендацій. Щодо програмного забезпечення були зроблені революційні, як на мене, висновки.

Зокрема про те, що зберігання неліцензійного примірника у пам’яті комп’ютера є таким же порушенням, як, наприклад, продаж піратських дисків чи надання можливості скачувати піратську копію з сайту в Інтернеті, чи інсталяція піратських копій на техніку, яка продається. Якщо раніше були суперечки, хто жертва – користувач чи порушник, тепер відповідь є чіткою: користувач поставлений на одну лаву підсудних з класичними порушниками.

Ця позиція зафіксована у постанові пленуму Верховного Суду». В абсолютних показниках розміри штрафів починаються з 10 мінімальних заробітних плат (сьогодні це понад 9 тис. грн). Причому компенсація стягується за кожен факт порушення авторського права. Наприклад, якщо на комп’ютері встановлено Windows, Microsoft Office і Adobe PhotoShop без відповідних ліцензій, то це кваліфікують як три піратські копії, три факти порушення, за кожен з яких належить компенсувати фірмі-виробнику по 10 мінімальних зарплат.

Натомість обравши вільне програмне забезпечення, яке за функціональністю (а часто і за програмним інтерфейсом) принципово нічим не відрізняється від власницького, школи й університети, по-перше, істотно заощаджують на ліцензійних платежах, і, по-друге, стимулюватимуть учнів і студентів глибше вивчати комп’ютерні технології і програмування. Оскільки вільне ПЗ базується на принципі відкритості програмного коду всіх продуктів, це дає змогу кожному зацікавленому побачити і зрозуміти, як же працює комп’ютер і його програми.

Щоб із такого зацікавленого юнака в майбутньому вийшов висококваліфікований програміст, він повинен прочитати багато вихідних кодів і написати багато власних. Власницьке ж програмне забезпечення безальтернативно кладе край цій жадобі знань: «Знання, яке ви хочете – таємниця. Вивчення заборонене!» Лише відкритий код стимулює кожного по-справжньому вчитися, бути Творцем, а не банальним «юзером» готових продуктів. «Співтовариство вільних програм, – говорить Річард Столлман, – відкидає домінування бездушної технології, яка тримає народ у невігластві. Ми заохочуємо учнів будь-якого віку і статусу до того, щоб читати вихідний код і вчитися стільки, скільки вони хочуть дізнатися». Саме в цьому й полягає надзвичайно важливий освітньо-науковий ефект застосування вільного програмного забезпечення.

На жаль, домінування у школах та університетах, а відтак і на домашніх комп’ютерах учнів і студентів програмного забезпечення корпорації Microsoft призводить до звикання, яке часто-густо перетворюється на непростий психологічний бар’єр: мовляв, користуватися вільним ПЗ незвично, незручно, для цього доведеться переучуватися тощо.

Насправді все набагато простіше. Перейти від віконного інтерфейсу Windows до віконного ж інтерфейсу Linux (не Microsoft придумала графічний віконний інтерфейс – ця технологія загальнодоступна) – справа кількох годин, у гіршому випадку – днів. Якщо ж викладати комп’ютерну грамоту на рівні алгоритмів – базових законів користування програмним забезпеченням – протистояння Windows–Linux узагалі зникає.

Зрештою, сама Microsoft добре усвідомлює безперспективність відкритого протистояння зі світовою спільнотою прихильників вільного ПЗ. Показовий приклад навів Григорій Злобін: «У грудні минулого року Microsoft надіслала мені листа з пропозицією протягом доби рекомендувати кількох студентів для кількамісячного стажування у США. Кого зміг, я попередив. Декілька студентів надіслали свої резюме. Але тільки один із них «зізнався», що займається вільним програмним забезпеченням, — він першим і пройшов співбесіду. На початку лютого їздив на другий етап відбору – уже до Москви. Тобто пора «релігійних» воєн між Microsoft і вільним програмним забезпеченням минула. Звісно, Microsoft не стала в один момент світовим альтруїстом. Вони проявляють інтерес до програмістів, які працюють з вільним програмним забезпеченням, з єдиною метою — будь-яким способом «відкусити» якомога більшу частку ринку вільного програмного забезпечення, переманивши перспективних програмістів». Воістину: як не києм, то палицею. І «ображатися» на Microsoft за таку поведінку немає сенсу – її диктують закони ліберальної ринкової економіки.

Власне «вовчі» закони сучасного ринку й підводять до третього аргументу на користь вільного програмного забезпечення – світоглядного. Ідея ВПЗ як спільного інтелектуального надбання всього людства може стати тим ключем, який відкриє для світової спільноти нові обрії гармонійного співжиття у майбутньому. Все, як відомо, починається з правильного виховання. «Фундаментальна місія шкіл, – наголошує Річард Столлмен, – полягає в тому, щоб учити людей бути хорошими громадянами своєї країни й хорошими сусідами – щоб співпрацювати з тими, хто потребує їхньої допомоги».

У сфері комп’ютерів це означає навчати дітей СПІЛЬНО використовувати програмне забезпечення. Якщо хтось приносить до школи чи в університет комп’ютерні програми, то це означає, що ними потрібно поділитися з іншими людьми. Ясна річ, немає й мови, щоб закликати ділитися краденим. Тому тільки вільне програмне забезпечення дає шанс почати жити по-новому, а його невимушене, без побоювання «ліцензійних» переслідувань, використання стане дієвим практичним уроком такого життя. Погодьтеся, це значно гуманніший приклад для наслідування, ніж пропонований мегакорпораціями.

* * *

…До відкриття конференції FOSS Lviv 2011 студенти V курсу факультету електроніки ЛНУ імені Івана Франка під керівництвом Григорія Злобіна підготували надзвичайно цікаву і цінну брошуру «Вільне ПЗ в освіті». У ній описано більше двох десятків різноманітних програм з відкритим вихідним кодом. Вони ПОВНІСТЮ заміщають усі найпоширеніші програмні продукти, написані «під Windows», – офісні, графічні, математичні, лінгвістичні, мультимедійні. Пропонованого набору цілком достатньо для повноцінного навчання, діловодства, видавничої діяльності, розваг і наукових досліджень. Справа за малим – наважитись на перший рішучий крок у вільне майбутнє.

Джерело: Вголос