Перш за все хотів би обумовити кілька засадничих моментів. Нещодавно керівник Клубу Володимир Павлів написав дуже добрий текст, де фактично розклав по поличках основні поведінкові характеристики галичан. Зрозуміло, що ми послуговуємося тепер такими термінами як «Галичина» і «галичани» виключно для зручності означення населення трьох колишніх галицьких областей. Було б великою помилкою після молоху Другої світової війни та «інтернаціоналізуючої» політики СРСР шукати якогось чистого етнічного первня, якому можна було б приписати якісь спільні колективні риси. Чому я кажу, що ми вживаємо ці терміни для зручності? Та тому, що хоча національно-патріотичні середовища колишньої Галичини істотно відрізняються від подібних рухів Центральної або Східної України, але все ж їхні представники не перестають бути українцями, а навіть навпаки – претендують на роль найправильніших українців. Хотів би наголосити на тому, що про питомо галицькі особливості політичного руху ми можемо говорити тільки до міжвоєнного періоду. Тобто до часу, коли в українсько-руському русі Східної Галичини повністю не утвердився і не здомінував український напрям. Всі українські політичні організації колишньої Східної Галичини перейшли на соборницькі позиції і марили Великою Україною, поділяючись виключно щодо вибору шляхів і методів досягнення цього ідеалу.

Що ж до ксенофобських настроїв населення трьох західноукраїнських областей, то не заглиблюючись у соціологічні теорії про природу ксенофобії, хотів би сказати, що у випадку «галичан» мова йде про перевагу культурно-історичних мотивацій у їхньому ворожому сприйнятті росіян та поляків.  Багато десятиліть боротьби по різні боки фронту привели до переконання, що нарешті у «своїй» державі, можна надолужити всі поразки та образи, які завдавали українцям їхні «окупанти». В Україні найнижчий рівень ксенофобії спостерігався на момент проголошення державної незалежності. Далі помітним був тільки ріст нетолерантного і упередженого ставлення до інших етнічних груп. Провідна роль в цьому процесі безумовно належала УНА-УНСО. Саме тоді виходять перші «сигнали» для росіян, що вони тут не бажані. І тут не тільки традиційне пояснення від « Теодора Адорно, який вважав, що нетерпимість є елементом авторитарної системи, яка пригнічує особистість і змушує людей шукати якийсь об’єкт для виміщення образ на ньому». Але, як вважають українські дослідники, «тут також не йдеться про звичайного «цапа відбувала», адже цей об’єкт повинен бути «історично підкріпленим і виступати як незаперечний елемент традиції », та бути дефінійованим в застиглих та добре відомих стереотипах» ().

Найвищий рівень етнічної нетерпимості до етнічно і культурно споріднених груп спостерігається саме у Західній Україні. Так, за даними соціології станом на 2008 рік, індекс національного дистанціювання за семибальною шкалою Паніної фіксується на Заході України на таких показниках:

-  Росіяни – 4 бали

-  Євреї – 5,4

Тільки 27% західних українців готові допустити у свою сім’ю російськомовних чужинців. Що означає ця мова цифр? Від чотирьох до п’яти балів означає національну відокремленість та відмежованість групи. Більше п’яти балів означає ізольованість та приховану ксенофобію. Соціологи дають різне пояснення джерел ксенофобії в регіоні. Найбільше це пов’язують і структурою населення: переважає міське чи сільське. Всі соціологічні дослідження показують найвищий рівень упередженості до чужих у селян. Рівень ксенофобських настроїв спадає рівнопропорційно до величини міст. Також на рівень ксенофобії істотно впливає освітній рівень. Чим нижча освіта – тим більше в людини упереджень щодо загрози, яка виходить від чужих. Є ще також економічні чинники, пов’язані з нерівними умовами конкуренції, але сьогодні про це не буду говорити.

Оскільки у випадку «галичан» центральне місце займає оборона їхньої культурно-історичної традиції перед нападками різного роду «чужинців», то я зосереджуся сьогодні саме на цій проблематиці.

Мультикультурність в минулому

Галичина не була мультикультурною, бо різні народи не жили «разом», вони жили «поруч». Явище мультикультуралізму характерне для кінця ХХ століття. Це була свого роду формула для того, щоб впорядкувати життя різних суспільств після чергового великого переселення народів. Свідченням тому, що Галичина була поліетнічною, але не мультикультурною є те, що народи жили відособлено і глибина їх взаємовпливів була мінімальною. Рівень взаємопроникнення культур був також мінімальним, оскільки нагадував дорогу з одностороннім рухом – долучення до польського національного проекту було можливим тільки через цілковиту асиміляцію русинів або ж євреїв. Претензія мати власну, окрему (не потішну) культуру мала бути не тільки обґрунтованою, але й готовою захистити себе. А оскільки два народи русини і поляки претендували на одну й ту ж територію, то ні про яке серйозне взаємопроникнення культур не йшлося. Статистика змішаних шлюбів греко-католиків з римо-католиками неухильно демонструє, що мова йшла швидше про полонізацію. Особливо характерною ця тенденція була для міського населення. Саме через брак взаємовпливу дійшло до етнічних катастроф ХХ століття, бо сусіда було потрактовано як чужинця.

Австрійський період, а точніше середина ХІХ ст. давали шанс законодавчого закріплення певної гармонії у міжнаціональних відносинах. Галицькі русини спромоглися тільки в 1848 році на один із найбільш ліберальних документів у своїй історії – «Браття Русини» – відозва Головної Руської Ради. В подальшому боротьба націоналізмів польського й українського звели ці всі потуги нанівець. Перша світова війна фактично знищила русофільську орієнтацію. Це сталося не тільки через фізичні переслідування, але й через зникнення самого об’єкту притягання – Російської імперії. Перший єврейський погром у Львові 1918 року став проявом польської домінації в місті й колишній Галичині. Українсько-польська війна винесла остаточний вирок можливості мирного співжиття двох народів в одній державі. Події літа 1941 вже були погромом індоктринованим українським населенням «жидокомуни». «Жидокомуна» була однією із центральних фігур нацистської пропаганди на українських землях. Прихильники інтегрального націоналізму так само охоче включили цю риторичну фігуру до свого ідеологічного арсеналу. Небезпечна гра з історичною пам’яттю в незалежній Україні і намагання вмонтувати ці сюжети як «позитивні» і «виправдані», привела до відчутної поляризації в поглядах і трактуванні Голокосту, Голодомору та «української» причетності до них. Така поляризація веде не тільки до поляризації Захід-Схід, але й до розламу в середині суспільства по лінії Захід-Захід.

Зміни внаслідок Другої світової війни

Зміни внаслідок Другої світової війни, що вплинули на констеляцію взаємних упереджень: винищення євреїв, українсько-польський конфлікт (спроби етнічних чисток, не тільки з українського боку, але й польське гасло «Українці за Збруч»). Преференції галицьким українцям з боку нацистської влади, остаточне протиставлення полякам. Колаборація українців. Бажання «справедливої» помсти полякам за свою поразку в українсько-польській війні та за політику пацифікації. Калькуляції взаємних образ.

Радянізація Західної України, русифікація. Депортації поляків. Ототожнення в сучасній колективній пам’яті радянської влади з російською – етнізування проблеми. Вигідна комбінація для українських націоналістів, бо за терміном «совєти» та «москалі» приховується участь східних українців по боці радянської влади, що однозначно шкодило б міфові про соборну українську націю. Репресії проти українського населення за зв’язок з українським рухом опору. Проблема відносин між «завойовниками» і «завойованими». Терор українських повстанців проти українського населення з метою не допустити колаборації з радянською владою.

Структура радянської влади.

Обмеження кар’єрного росту через два анкетних пункти: перебування на окупованій території та наявність родичів за кордоном. Взаємні стереотипи і упередження: «українські селюки» та радянські «культуртрегери». Поділ на українців та «освободітєлєй». Урбанізація. Українізація міст сільським населенням: труднощі породжені системою прописки. Радянська кадрова політика. Зростаня чисельності місцевих кадрів у радянських партійних органах. Заперечення теперішніми політичними активістами своєї участі в роботі комуністичних та радянських органів, списування усіх радянських негараздів на чужинців. Існування ще одного українського центру – діаспора. Роль діаспори як хранителя справжніх українських цінностей. Індоктринованість діаспорних цінностей.

Розвал СРСР і рух за незалежність

Наднаціональний характер перших політичних організацій. Падіння рівня життя, зубожіння населення і ріст ксенофобських настроїв. Поява партій та рухів правого націоналістичного спрямування – спроби встановлення «історичної справедливості» заднім числом. Кадрова «компенсація», як дзеркальна відповідь радянській епосі. Походження – замість професійності. Пошук ворогів. Етнізація проблеми.

Поява партій, що сповідують етнічний «інтегральний» націоналізм. Дискусії навколо «титульної» нації. В мовно-культурному плані ця теза є незавадною, але вирізнення серед інших громадян окремої групи за етнічною ознакою і надання цій групі певних переваг – неприпустимо.

Прояв ксенофобії у псевдонаукових дискусіях про національні назви, національну спадщину та глибину традиції. Псевдолінгвістична дискусія навколо вживання назв «євреї» та «жиди». Спроби легітимізації назви «жиди» як форма прихованого антисемітизму. Соборність української нації через тезу: погроми в Західній Україні 1941 р., як симетрична відплата за Голодомор, організований «жидокомуною».

«Москалі», «московити» та  «угро-фіни», «азіати», «освободітєлі» – зашиті кліше, які вживаються для підкреслення чужорідності росіян для території Галичини. «Москалі» – колективна, збірна назва, щоб представити радянський період, як виключно російський і мінімалізувати причетність до нього українців. Представити участь в комуністичному русі як виключно чужу і ворожу українській природі. «Московити» вживається для того, щоб заперечити панівну в радянський час концепцію про три братні народи. При цьому «московитів» позиціонують як зіпсутих фіно-угорською та монголо-татарською кров’ю слов’ян (чистота типу відіграє надзвичайно важливу роль у цьому підході). «Освободітєлі» – вживається для іншування росіян і водночас для відмежування українців від участі в радянському житті. А також для того, щоб представити довоєнний період, як час домінування української культури і знищення її радянськими прибульцями. Тут як місцеві позиціонуються українці (поляків нема), а агресивними прибульцями виступають росіяни.

«Галіцаї», «свідоміти», «вуйки», «бандерлоги», «нацики», «румунсько-польсько-єврейське плем’я», «гірський карпатський народець» – пейоративні назви для українців-галичан. Всі вони вживаються для того, щоб наголосити на «недоукраїнськості» галичан, їхній меншовартості у порівнянні з радянсько-російськими українцями. «Бандерлоги» вживається для того, щоб представити усіх західних українців палкими прихильниками інтегрального націоналізму та ОУН Бандери. Позиціонуючи їх таким чином, як нацистських колаборантів, котрі разом з німецькими націонал-соціалістами зазнали поразки в Другій світовій війні, а отже тепер не мають права голосу взагалі.

«Пшеки», «ляхи» – це обіходні негативні назви поляків, які в сучасній колективній свідомості фігурують як загарбники споконвічних українських земель і міста Львова, заснованого українським королем Данилом Галицьким. Щодо поляків найчастіше вживається означення «зайди». Таким чином моделюється така собі ідеальна схемка, коли ще в пізньому середньовіччі територія Галичини було виключно українським тереном, на який напали і загарбали поляки. Ні слова про те, що ті поляки, які замешкували Галичину до 1939 року в своїй переважній більшості були уродженцями цих земель з діда прадіда, а отже мали таке само право вважати її своєю батьківщиною. Найбільш поширеним стереотипом у тлумаченні українсько-польського конфлікту  періоду Другої світової війни стала теза: «Ми були у себе вдома і мало право вигнати польських зайд і окупантів зі свого дому».

Дуже багато негативних історичних стереотипів спровоковані незнанням історії. От і вчора на одній із телепрограм було сказано, що червоний прапор є символом сталінського тоталітаризму, але далі було зроблено хибний з точки зору історика висновок – через те, що радянська влада депортувала і знищила українську інтелігенцію Львова. Хибність твердження полягає в тому, що серед міського населення Львова українці ніколи не переважали. Станом на 1939 рік процентне співвідношення було приблизно таким: 50% –  поляки, 32% – євреї, 17% – українці. Станом на 1945 рік поляки були депортовані, євреї винищені, а українці частково винищені, а частково, побоюючись радянської влади, відступили разом з німцями. Тобто від старого населення міста Львова лишилося тільки 6-7 відсотків. Так, що Львів за населенням був абсолютно новим містом. І в ньому новаками і прибульцями були не тільки українські селяни та міщани з галицьких містечок, але й ті радянці, які переселилися до Львова після 1944 року. Львів так само ніколи не був центром українського підпілля і статус столиці українського націоналізму отримав в останнє десятиліття радянської влади. Натомість, радянська влада непомітно намагалася утвердити думку про спадкоємність, перебрану у поляків. Мовляв, ми їх перемогли, то ми і спадкоємці. У цьому спадкові відмовлялося українцям, вказуючи останнім на те, що міста були польськими, а українці були в основному сільським населенням, а отже не можуть претендувати на культурну спадщину своїх гнобителів. Наслідки такого позиціонування ми пожинаємо до тепер.

Одна з форм легітимізованої ксенофобії – боротьба з українофобією. Найбільше зустрічається псевдонаукових відповідей міністрові Дмитру Табачнику. Фактично переінакшується весь етногенез слов’ян, переписується давня та новітня історія. Такі відповіді є дзеркальним відображенням написаного Дмитром Табачником. Обігравання його ніби то неукраїнського походження, насильне приписування приналежності до євреїв. При чому це трапляється і в офіційних документах, що безумовно веде до нагнітання і ескалації антисемітських настроїв в Галичині. Студентський спротив міністрові Табачнику на початках спрямовувався не тільки проти його образливих тез щодо галичан, але й через звинувачення в існуванні міфічної єврейської змови проти українців.

Пропаганда етнічного націоналізму під виглядом соціал-націоналізму. Зведення ксенофобії в ранг офіційно легітимізованої політики: глорифікація ОУН та Степана Бандери. Спроби побудувати моноетнічну націю, яка мала б абсолютну перевагу у всіх суспільних та державних царинах.

Історія показує, що Галичина може бути сильною тільки у випадку взаємодії усіх сил і культур. Спроби нав’язати домінування одного етносу і його варіанту культурно-історичної традиції веде в нікуди, робить цей регіон слабким і вразливим щодо викликів сучасності. Єдиний вихід – формування політичної нації. І ще варто пам’ятати, що історична ідентичність це тільки одна зі складових формування національної ідентичності і зовсім не центральна.

Джерело: сайт Zaxid. net

п. Євенія з чоловіком

14 квітня у Палаці мистецтв «Дрогобиччина» відбулося урочисте відкриття виставки відомих митців України подружжя Євгенії Загводської (Мальви Галицької), яка є членом спілки Народних майстрів України і талановитого художника-графіка, художника-декоратора Льівівського Національного академічного театру опери та балету Соломії Крушельницької Віктора Курила.

Традиційно, виставку, приурочену 20-літньому ювілею творчого подружжя на ниві малярства та 10-річному – на ниві поезії незрівнянної п. Мальви, – відкрила завідувач відділу Палацу мистецтв Надія Кікта, яка ознайомила присутніх з елементами творчості відомих мистецтвознавців. Це і насичена палітра кольорів, що оспівує красу рідного краю, і чудові роботи ляльок-країночок, вбраних в український національний стрій (витвори мистецтва Євгенії Загводської), і довершені роботи Віктора Курила, що працює в техніці акварелі та пастелі, якими він неперевершено оспівує архітектурні пам’ятки Гальцької столиці: величні храми, постаменти, наче оживають на полотні, яке п. Віктор надихає життєдайною енергією. А чого лише варті твори п. Євгенії: чепурна хатинка баби Гані, що буквально тоне у гарбузах, соняшниках та мальвах? І колоритний квітковий вернісаж, що милує око своєю колоритністю та органічністю.

Життєлюбні, працьовиті, вони за 20 років розквіту своєї творчості створили безліч виставок – музейних та приватних. А у п. Віктора – ще й дві Міжнародні. На одній з них художнику випала честь виставляти свої картини в музеї Петрарки в Італії. Схвальними були й відгуки відомих мистецтвознавців. Голова Львівського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, членкор Академії Наук України, Заслужений художник України Зеновія Краковецька підкреслила, що тематика творів Мальви Галицької глибоко западає в душу.                       По-дитячому наївна, і водночас прекрасна, її творчість вабить до себе глядачів. Усе, що бачить, що відчуває, що пережила ще з дитячих років, Мальва Галицька відображає на своєму полотні. І це робить її творчість, насичену любов’ю до рідного краю, неповторною. Викладач Львівської Академії мистецтв, мистецтвознавець Вячеслав Гордієнко відзначив, що славетне подружжя творило те, що їм послав Господь. Чим запалив їхню душу. Без нав’язування якихось канонів. Через свої твори вони передають суть речей. Мистецтвознавець, викладач Львівського університету ім. Івана Франка Юрій Ямаш порівняв творчість п. Віктора з відомим польським художником Яном Злоцьким, у яких чітко вимальовується вишуканість ліній та довершеність форм.

-                    Безперечно, що Віктор Курило – обдарований, мислячий художник. В його роботах (поетичних, ліричних) неможливо не помітити замилування деталей, які так тонко помічає митець, – резюмував у своєму виступі п. Юрій.

Керівник літературної частини Льівівського Національного академічного театру опери та балету Соломії Крушельницької Надія Труш відзначила, що відмінні декорації на сцені театру – це також частина творчого доробку художника-декоратора Віктора Курила.

Згодом заінтриговані глядачі мали нагоду почути чудові поезії Мальви Галицької, що так невимушено та прекрасно лилися з глибини її душі («Балада про мальву», «Україно моя калинова», «Несу я хрест свій на свою Голготу»), що закінчилися філософським висловом поетки: «Людина вчиться все своє життя, А в землю йде, іще не все збагнувши». Виступ п. Євгенії акомпонував чудовий виступ керівника дитячої вокальної студії Центру душпастирства молоді Лесі Лисак. Їй підспівували більше половини глядачів. А «Пісня про рушник» у її виконанні, звучала просто неперевершено і подарувала всім чудовий настрій.

Згодом молода плеяда дрогобицьких художників, що були у захопленні від виставки мала нагоду поспілкуватися з досвідченими митцями, обмінятися досвідом і дечому у них повчитися.

Із батьківським розумінням поставилося подружжя ювілярів до проблем молодих художників, до того, що мистецтво в нашій державі, на жаль, влада не цінує. Адже син п. Євгенії та п. Віктора – відомий широкому загалу талановитий художник, майстер по склу (кольоровий вітраж) Андрій Курило, який нещодавно у Львівському музеї етнографії та художнього промислу виставив гутні твори поряд із кольоровою графікою свого батька. У Києві виставка «Епоха» працюватиме до 20 травня і представить його персональну творчість, в якій Андрій Курило віртуозно поєднує аутентику національних традицій володіння технікою гутного скла із інтелектуальним потенціалом сучасного мистецтва. Окрім гутних виробів Національний музей українського народного декоративного мистецтва репрезентуватиме ще й вітражі Андрія Курила.

Паралельно з урочистим відкриттям виставки творчості п. Євгенії та п. Віктора у музеї «Дрогобиччина» проходила виставка вчительки ЗОШ№10 м. Дрогобича Галини Жубіль-Книш «Вишивання моє – поклик предків, а поезія – поклик душі», на якій дрогобичани мали можливість оглянути роботи мініатюр, виконаних хрестиком, стеблі вкою, затяганою. Основними роботами майстрині є серія «Пори року» (дерева, що символізують зиму, весну, літо та осінь), «Трисвітлеє Сонце», «Сонцептах» (п. Галина назвала її писанкою космогонічної символіки). Мініатюра «Седмиця» розповідає глядачам про символіку тижня. Рясніє українськими символами й мініатюра «Дерево року», створене п. Галиною за мотивами давньослов’янських міфів. Майже до кожної мініатюри авторка підготувала віршований коментар, які присутні мали нагоду почути у виконанні дрогобицького барда С. Литвина та на вищезгадану тему почути декламацію учнів ЗОШ №10.

Приємно відзначити, що всього за декілька днів до початку виставки в стінах музею проходив конкурс вчителів та учнів загальноосвітніх шкіл м. Дрогобича «Вишитий рушник», де автори могли представити глядачам свої найкращі роботи, виконані в національному стилі. І дрогобичани, й гості міста були просто в захопленні від вишуканості та майстерності виконання рушничків, на яких оживало «усе знайоме до болю» – рідне, українське!

-                      Ми щасливі від того, що наша дрогобицька інтелігенція зберегла цей прекрасний палац, аби наше покоління приходило сюди і збагачувалося духовно. – Відзначила у своєму виступі заступник начальника культури м. Дрогобича Галина Копач.

Вікторія ЛИШИК

З цієї нагоди депутати Дрогобицької міської ради усіх скликань зібралися в сесійній залі ратуші на традиційну урочисту сесію. До зали внесли полотно Державного прапора, освячене під час святкування 15-річчя підняття стягу над Дрогобичем.

Учасників зібрання привітав і поблагословив отець-декан УГКЦ Іван Паньків.

Міський голова VІ скликання Олексій Радзієвський також привітав присутніх із 21-ою річницею підняття синьо-жовтого прапора над ратушею. Він назвав цей факт визначною історичною подією для України, оскільки саме Дрогобич став першим містом у державі, де прапор був піднятий за рішенням сесії міської ради. Подія, яка сталася 2 квітня 1990 року, послужила поштовхом до національногоу відродження. Естафету від нашого міста підхопили інші населені пункти України і національні синьо-жовті прапори, наче вогники, почали спалахувати все далі і далі на схід аж до Києва.

Поінформувавши про плани діючої міської влади на 2011 рік, Олексій Радзієвський закликав депутатів усіх скликань, політиків та активістів громадських організацій спільними зусиллями долучитися до відродження слави Дрогобича як прогресивного міста, генератора нового, сучасного мислення.

Про події 21-річної давнини згадував голова Дрогобицької міської ради І демскликання Мирослав Глубіш. Він з прикрістю констатував факт, що на 20-му році Незалежності ми не маємо такої держави, про яку віками мріяло і виборювало не одне покоління українців. А тому закликав галичан і надалі бути рушійною силою національно-патріотичного пориву.

Депутат міськради І демскликання Михайло Белей вкотре акцентував увагу на необхідності увічнення події підняття прапора над ратушею у монументі. Він презентував макет пам’ятника, який пропонує встановити навпроти залізничного вокзалу, який є головними воротами Дрогобича. М.Белей зачитав звернення до міського голови О.Радзієвського від депутатів І демскликання, у якому діючу владу закликають докласти зусиль для спорудження монумента до святкування 20-річчя Незалежності України.

У відповідь Олексій Радзієвський зазначив, що не заперечує проти цих намірів, проте фінансово-економічні труднощі кризового періоду наразі не дозволяють взятися за будівництво пам’ятника.

Власний вірш «Подяка прапору» прочитав депутат міськради І демскликання Богдан Башак. Патріотична поезія також прозвучала у виконанні учнів дрогобицьких шкіл Юлії Марущак та Андрія Середи.

Перед закриттям урочистої сесії міський голова О.Радзієвський запросив депутатів усіх скликань долучитися до акції «100 тисяч дерев для дрогобичан». Ніхто з народних обранців не заперечував, тож вони, попри те, що були у святковому одязі, взялися за лопати. Міські голови Мирослав Глубіш, Михайло Лужецький, Олексій Радзієвський висадили дерева біля ратуші та перед центральною бібліотекою. Депутати ж активно садили деревця у парку С.Бандери, на майдані Т.Шевченка, біля пам’ятників воїнам-афганцям та В.Чорноволу, поблизу Палацу мистецтв.

Джерело: Галицька зоря

• найрозумніший;
• найдивовижніший;
• наспортивніший;
• найтворчий;
• найгероїчніший.

У фінальну частину другого етапу номінації “Найдивовижніший” потрапила наша маленька Дрогобичанка Юлія Фиштик, як у п’ятирічному віці стала автором першої книжечки прозових мініатюр “Пригоди копієчки”. Лауреат Міжнародної премії ім. Вільгельма Магера (Німеччина), переможець літературного конкурсу дитячого журналу “Крилаті” (Київ), дипломант конкурсів ім. М. Утриска (перша премія) та Юних піаністів памяті Р. Савицького.

Навчається у СШ №10 м. Дрогобича, стиперндіат дрогобицького міського голови (2010-2011 роки).

Фінал третього етапу премії “Диво-Дитина-2011″ відбудеться 14 травня 2011 біля арки Дружби Народів в м.Київ.

У третій етап потраплять ті , хто за підсумками інтернет голосування + бали журі набере найбільше балів.

Правила Інтернет-голосування

зайдіть на сайт http://www.divo-dutuna.com/index17-17-nomination-2.html:

1)      В голосуванні можуть приймати участь всі відвідувачі сайту.
2)      Перед голосуванням необхідно ознайомитись з матеріалами учасників.
3)      Голосування здійснюється за 5-ти бальною шкалою.
4)       Дозволяється голосувати за кожного вподобаного учасника один раз в день.
5)      Голосування триватиме до 20 квітня 2011 (включно).

Як проголосувати?

Зверніть увагу на цифри під фото кожного учасника.
Висловіть свою думку про учасника, поставивши оцінку: від 1 до 5 балів.
Ваші голоси допоможуть визначити переможців!

Голосуй за свого!

Про це  повідомив секретар Дрогобицької міської ради Тарас Метик. Цей подарунок дрогобицькі служителі Мельпомени отримають з нагоди Міжнародного дня театру. Нагадаємо, у грудні минулого року голова Львівської облдержадміністрації Михайло Цимбалюк, побувавши на урочистостях з нагоди 70-річчя Львівського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Ю. Дрогобича пообіцяв подарувати колективу новий автобус.

Джерело: ЗІК

Зараз в УГКЦ чекають відповіді з Апостольської столиці. Як уже повідомлялося, потрібно отримати дві третини голосів, щоб бути обраним. За цією процедурою голосування відбувалися впродовж трьох днів чотири рази на день. Вибір зроблено на четвертий день голосування.

За правилами, обраний єпископ повинен надіслати власноручного листа до Римського Архиєрея для затвердження виборів. Після отримання затвердження він складе визнання віри й обітницю ревно виконувати свій уряд перед Синодом єпископів, а після проголошення його обрання буде проведено інтронізацію нового Глави УГКЦ згідно з приписами літургічних книг, після чого він отримає повні права на свій уряд, – пише «РІСУ».

Участь у роботі Виборчого Синоду взяло 40 єпископів з України та з-за кордону (Західної Європи, США, Канади, Бразилії, Аргентини та Австралії).

Інтронізація нового Глави УГКЦ відбудеться 27 березня, о 10.00, у Патріаршому cоборі Воскресіння Христового в Києві. На церемонію запрошено близько тисячі гостей. Це представники всіх єпархій та екзархатів УГКЦ, державної та місцевої влади, місцевих та міжнародних громадських організацій та різних конфесій і релігійних організацій.

Джерело: ZIK

Чимало відомостей про російського олігарха розміщено і на сайтах інтернету. Та читачів „Львівської газети” він, насамперед, приваблює тим, що є вихідцем з Львівщини та уродженцем міста Котермака.

Третя зліва мама Віктора п. Єлена; поруч (на передньому плані п. Ірина. сестра Віктора Вексельберга

Вперше про Віктора Феліксовича масово заговорило теле-та радіомовлення України, коли у 2007-у році в Дрогобичі розпочав роботу благодійний фонд під головуванням підприємця Віктора Бульби, який є представником і довіреною особою пана Вексельберга на Заході України.

ВІКТОР ВЕКСЕЛЬБЕРГ НАРОДИВСЯ І ВИРІС У ДРОГОБИЧІ

У свій час компанія, що представляє в Україні інтереси російського мільярдера Віктора Вексельберга перерахувала на благодійний рахунок в «Ощадбанку» кошти для постраждалих від вибуху газу у Дніпропетровську: по 500 тис. грн. сім’ї кожного загиблого та по 50 тис. грн. – на кожного постраждалого в результаті вибуху.

У 2008 році у 9-поверховому житловому будинку на вулиці Самбірській у Дрогобичі стався потужний вибух під час якого загинула одна людина, а семеро постраждали. Благочинний фонд однієї з найбільш потужних приватних російських фірм „Ренова”, яким опікується колишній дрогобичанин п. Вексельберг, як повідомив представник російського бізнесмена на Львіщині Віктор Бульба, чий батько колись був дрогобицьким міським головою і чимало зроби для добробуту громади міста, виділив постраждалим від вибуху газу 2 млн. рублів (376 тис. грн.). Усю суму переказано на банківський рахунок управління праці і соціального захисту Дрогобицького міськвиконкому. Один мільйон рублів призначено для сім’ї загиблої Наталії Нафус. Решту коштів отримали сім’ї тих, хто найбільше постраждав – Козари, Данилюки, Міляни та Коломийцеви. – Найбільше вразила Віктора Феліксовича, – повідомив „Газету” Віктор Бульба, – загибель молодої матері 2-річної дівчинки. І все – через халатність працівників газової служби.

Віктор Феліксович народився і виріс в Дрогобичі. Навчався в ЗОШ №3 (на той час – це була СШ №3), закінчив навчання у 1974 році. Походив з благопристойної сім’ї. Батько, Фелікс Соломонович, працював в будівельній організації. Мати, нині вже покійна Єлена Морозова, 40 років пропрацювала на Нафтопереробному заводі (Нафтопереробний комплекс „Галичина”) начальником коксового обладнання. Сестра Ірина, самодостатня особистість, на даний час зі своєю сім’єю проживає у Києві.

Мені вдалося поспілкуватися зі старенькою вчителькою Раїсою Дмитрівною Сащиковою, котра викладала в класі, де навчався Віктор Вексельберг курс математики.

– Я навчала Вітю своєму предмету, який згодом став одним із основних в його житті, 5 років. З приємністю можу відзначити, що був він хорошим, старанним учнем. Завжди виконавчим. Коли Віктору заледве виповнилося 11 років, я помітила, що в нього дуже добре розвинене логічне мислення. В 10 класі, де навчався Віктор, я організувала группу «Колективний учень». Роботи, які розвязували учні мого факультативу, надсилалися від Московського МГУ. І ми їх розв’язували. Коллективно. Віктор проявив неабиякий хист у розв’язуванні задач. І, напевнее, вже тоді, у випускному класі, він прийняв своє, як виявилось згодом, доленосне, рішення – поступати в Московський інститут інженерів транспорту.

– Це, часом, не пов’язано з тим, що 10-класника Віктора Вексельберга „зрізали” на золотій медалі?

– Не буду стверджувати того, чого не знаю достеменно. Але Віктор вчився на відмінно. Завжди приймав активну участь у масовому суспільно-культурному розвитку рідної школи. У тому числі – і у міських олімпіадах з математики. Мені самій було дивно: як так його могли „підрізати” на творах з російської мови?

В школі у нас організовувалися туристичні екскурсії. Потяг„Дружба” „описував” свій маршрут: Рига-Таллін-Вільнюс-Ленінград. Неодноразово возив нас і в Москву. Віктор завжди подорожував з нами. Стверджував, що розширює свій кругозір. Мені здавалося, що він вже тоді наважувався зробити свій життєво важливий крок – як і де правильно зреалізувати свої знання. Вже тоді юний Віктор вмів чітко і конкретно висловлювати свою думку. Логічно обґрунтовувати задачі. І, як виявилося, недаремно. Я горджуся тим, що бодай один з моїх учнів став олігархом!

„…БЛАГОЧИННІСТЬ ФОНДУ ЧЕРЕЗ СКРОМНІСТЬ ВІКТОРА ВЕКСЕЛЬБЕРГА РАНІШЕ НЕ АФІШУВАЛАСЬ”

- п. Вікторе, зі своєю дружиною, Марією Добринівною, п. Вексельберг познайомився в студентські роки?

- Наскільки мені відомо – так. В минулому п Марія – науковий співробітник.

- Зараз очолює благодійний фонд „Добрий вік”, який допомагає хворим дітям. Донька Ірина закінчила Єльський університет і працює в „Ренові”, а син Олександр навчається в США.

- Навіть я не маю більших відомостей про цю Людину.

- Віктор Вексельберг сьогодні посідає 113-у сходинку в рейтингу найбагатших людей світу. За аналізом журналу ” Forebs” –у 2010 році його статки складали 6,4 мільярди доларів…

- Я не рахував його статків. Знаю достеменно, що таких висот досяг завдяки своєму розуму. Він ніколи не ліз в політику і не вів брудних закулісних ігор. Мені відомо те, що й широкому загалу: Віктор Вексельберг володіє групою компаній „Ренова”.

- У неї входять такі активи, як ЗАТ „Комплексні енергетичні системи”, АКАДО, „Російські комунальні системи”, аеропорт Кольцово (Катеринбург, Великий пенсійний фонд(недержавний), „Золото Камчатки”, Уральський турбінний завод, Мет комбінат, „РеноваСтройГруп”, THK-BP (12,5 акцій), „Русал”, (6,9% акцій), та інші. Загальна вартість всіх активів групи „Ренова”у 2010 році складала 24,7 мільярдів доларів, виручка в 2009 році складала 6-2 мільярди доларів.

- На Вашому місці я б не дуже довіряв даним Інтернету. Здебільшого вони подають не зовсім достовірну інформацію. Наскільки я знаю, Віктор Вексельберг продав вищезгадані Вами акції і за дорученням Президента Росії Дмитра Медвєдєва, серйозно зайнявся створенням технопарку “Сколково”, російського аналогу загальновідомої Силіконової долини У Каліфорнії.

Мене, як довірену особу п. Віктора, передусім цікавить благочинність фонду, про діяльність якого я мав честь розповідати. Донедавна благо чинність фонду „Ренова” через скромність Віктора Вексельберга не афішувалась. І лише його найближчим друзям вдалося переконати, що про функціонування фонду широкому загалу вартувало б знати хоча б тому, щоби ім’я Віктора Феліксовича не асоціювалось з „акулою” бізнесу.

КОЛИШНІЙ ДРОГОБИЧАНИН ЗА ВЛАСНИЙ КОШТ ВІДРЕСТАВРУВАВ БУДИНОК, У ЯКОМУ РАНІШЕ МЕШКАВ

На стику вулиць Бориславської та Горішньої Брами є добротний будинок, побудований на початку п’ятдесятих. До минулорічного Дня незалежності його мешканці отримали надзвичайний подарунок – після капітального ремонту будинок освячено, відбулася зустріч з меценатом доброї справи.

зліва Раїса Дмитрівна, вчитель математики в колишній ЗОШ№3; далі - покійна Милан Зоя Андріївна, класний керівник п. Віктора; на передньому плані - директор колишньої СШ№3 Микола Павлович Коваленко

А благодійником, котрий вклав немалі гроші для надання будинкові належного вигляду, виступив колишній мешканець триповерхівки, російський олігарх Віктор Вексельберг. У будинку відреставровано фасад з усіма його ліпками, металочерепицею перекрито дах, а також викладено бруківкою прибудинкову територію.

- Ось які думки з цього приводу висловлюють сусіди:

- Ми надзвичайно вдячні моєму сусідові Вікторові та його батькові Феліксу Соломоновичу за такий щедрий дарунок, – ділиться враженнями мешканка дев’ятої квартири пані Світлана. – Хоча й мешкають тепер в Швейцарії, зате не забувають, що тут народилися й провели більшу частину свого життя.

- Пощастило цим людям, що мають такого мецената-олігарха, – говорить пан Микола, корінний дрогобичанин, віднедавна пенсіонер, котрий мешкає в сусідньому будинку. – А наш меценат – влада, особливо попередньої каденції, не дуже переймається такими «дріб’язками», як ремонт будинків, дахів, про стан комунікаційних підведень уже мовчу. У влади одні клопоти – знову виграти вибори, а для цього хіба обіцяють, обіцяють, обіцяють…

Мешканці будинку на знак вдячності за таку любов та увагу п. Вексельберга, мали намір змонтувати на стіні будинку вивіску, яка би інформувала, чиїм коштом зроблено усе це, однак Вексельберг-старший відмовився: мовляв, поки я живий, не хочу жодної вивіски, яка би нагадувала меморіальну дошку.

Пані Світлана усе життя працювала в ЖЕК-у №3, який згодом реорганізовали в Будинкову Управу, то ж знає, що такий ремонт обійшовся б містові у добрячу копійку, То ж чи дочекалися б мешканці облупленого будинку, який знаходиться у відомстві Будинкової Управи № 3 капітального ремонту, якби не безкорислива допомога п. Вексельберга та його батька?

ЗАВДЯКИ КОШТАМ П. ВЕКСЕЛЬБЕРГА У ШКОЛІ, ДЕ КОЛИСЬ ВІН НАВЧАВСЯ, ПЛАНУЄТЬСЯ ЗРОБИТИ КАПІТАЛЬНИЙ РЕМОНТ

Директор ЗОШ №3 (де колись навчався Віктор Вексельберг) Ігор Лук’янчук стверджує, що завдяки коштом, пожертвуваним фондом „Ренова”, вже зроблено заміну вікон у деяких кабінетах. Планується зробити капітальний ремонт, відремонтувати систему опалення. З ініціативи самого п. Віктора вже два роки триває успішна співпраця з фондом.

- Контактуємо з представниками ”Ренова”. Листуємося за допомогою електронної пошти. Обмінюємося думками. Дуже вдячні фонду, а зокрема самому Віктору Вексельбергу, за допомогу щодо закупівлі обладнання. комп’ютерного класу. Більше говорити не хочу. Боюсь, аби через зайву сказану мною інформацію, згодом не спекулювали чесним ім’ям п. Віктора.

Вікторія ЛИШИК