Адже громади як такої в Трускавці немає, ну де вона, скажіть? Якби була, то хіба б мовчала на ті всі підвищення тарифів, на перегинання через коліно головою підконтрольних йому депутатів от хоча б на звіті заступника мера з питань промоції та розвитку курорту?

Втім, громада як спільнота людей, що має певну ціль, не є тільки явищем минулого. Це не лише «тухольська громада» із «Захара Беркута» Івана Франка, це й сільські громади сьогодення. Особливо в тому випадку, коли знаходиться чесна людина, котра дійсно думає про спільноту всіх жителів села, а не тільки про власну родину та своїх друзів. І часто в селах такі війти виходять з ініціативою, котра випереджає законодавство, час, рівень загальної демократії.

Те, що в селі Гаї Верхні є власна газета, котра виходить з ініціативи сільського голови Володимира Ханаса, може виглядати якимось непорозумінням. Навіщо газета для села? А щоб кожен мешканець знав, чим займається сільська влада – влада, в якої, між іншим, не так багато повноважень і від якої часто залежить дуже мало. Якщо в містах нехтують законом «Про доступ до публічної інформації», то в Гаях Верхніх з ініціативи війта доступ громадян до такої інформації розширили.

Ще 23 березня 2011 року було прийнято рішення Верхньогаївської сільської ради за № 41 про заснування газети. Формат – А-4. Вихід – при потребі, але не менше одного разу на квартал.

Перед нами – три номери газети «Голос громади» (за ІІ, ІІІ та ІV квартали 2011 року). Не будучи ніколи в цьому селі і знаючи тільки приблизно про його місцезнаходження, з цих газет ми довідуємося, які розпорядження були прийняті сільським головою, які рішення прийняла сесія сільради, які рішення виконавчого комітету. Напевно, нема потреби їх всіх тут перераховувати, адже цікавими вони можуть бути насамперед для гаївчан та ще як приклад в плані досвіду для інших сільських рад. Тільки якось мимохіть в підсвідомості випливає запитання – а хто в Трускавці знає, які розпорядження підписував у цьому місяці чи в цьому році міський голова? Чому так важко хоча б їхні назви розмістити на сайті міськради?

В сільській газеті знаходимо і інформацію про важливі події, які відбувалися в селі, і рубрики «Життя громади» та «Правовий всеобуч населення», і про розпорядження голови РДА, які стосуються села. Як нам розповів мешканець с. Гаї Верхні Іван Янишин, голова Асоціації фермерів Дрогобиччини, котрому завдячуємо тим, що газети потрапили в наше розпорядження, сільський війт Володимир Ханас на цьому не зупиняється, планує видати історію рідного села, триває збір матеріалів. Приємно, що на фоні зневіри у владоможцях та в чиновниках від місцевого самоврядування є ще такі люди як війт Верхніх Гаїв. Вони – та свіжа кров, котра повинна замінити кров гнилу, тобто тих, які окрім популізму та демагогії не здатні ні на що.

Володимир Ключак

Хоча, з іншої сторони, в питанні відкритості влада Дрогобича явно програє перед владою трускавецькою. В місті-курорті всі рішення сесій та виконкомів розміщуються на офіційному сайті міськради, в Дрогобичі до цього ще далеко. Та, очевидно, що самої публічності явно недостатньо для того, щоб можна було говорити про сильні владу, опозицію чи громаду.

Саме тема «Сильна влада – сильна опозиція – сильна громада» стала предметом обговорення першого круглого столу, започаткованого інформаційним партнером «Трускавецького вісника» часописом «Тустань» (редактор Анатолій Власюк) та відомим в місті Котермака товариством «Юрій Дрогобич» (очолює Володимир Кондзьолка). Незважаючи на не дуже тепле приміщення офісу Української партії в Дрогобичі (вулиця Є. Коновальця, 7, окраїна міста), атмосфера круглого столу з елементами ток-шоу була гарячою. При інертності та аморфності дрогобицької громади варто відмітити високу активність та небайдужість як окремих дрогобичан, так і ряду громадських організацій Дрогобича. Звісно, деякі з них просто лобіюють певні інтереси, інші прийшли чисто заради власного піару, проте є й такі, хто вболіває за долю рідного міста не як демагог чи популіст, а як громадянин, трибун, патріот.

Чи може бути сильною влада без сильної опозиції? Хто в Дрогобичі є опозиціонером? Чи переросте Рух 1 грудня в такий собі новітній Народний Рух України за перебудову? Як відстояти свободу слова, в тому числі в Інтернеті? Які головні проблеми нинішнього Дрогобича і які шляхи виходу з них? Чи заслуговує пан Радзієвський, мер Дрогобича, на звання кращого мера року? Ці та інші теми для дискусії чітко окреслив ведучий Анатолій Власюк, та розмова вийшла поза окреслені рамки, адже кожен бажав висловитися й по тому, що болить суто йому.

Спочатку своє бачення проблем висловили представники влади (були присутні ще представники громадських організацій та преси). Депутати ДМР Богдан Іванців, Михайло Ваврин, Петро Суда, Роман Курчик прямо так і не сказали, що вони – опозиція до діючої влади Дрогобича. Але як не крути, кожен з них – теж представник влади, їх обирала громада, вони – представники певних політичних сил, які мали б реалізувати на практиці програми, з якими йшли на вибори. Якщо дії більшості, яку сформував мер Олексій Радзієвський, ідуть на користь громаді, то чому опозиції їх не підтримати? Втім, якщо потрібно «протягнути» якесь важливе питання, то мер і так має більшість, яка готова проголосувати за все. Не просто так, а тому, що отримала земельні ділянки для «садівництва», хоча й оформлені не на власні прізвища, а на підставних осіб. Про це говорили дрогобицькі депутати.

Олексій Радзієвський обраний не двома третинами голосів дрогобичан, як це він заявляв на «П`ятому каналі», за нього проголосувало біля 17% (12 100 голосів), отже він обраний меншістю і про це потрібно говорити. До речі, подібна ситуація і в Трускавці, де за мера проголосувала мізер і в той же час він заявляє, що його обрала «громада». Та після виборів вже нічого не зміниш, потрібно не дивитися в минуле, а дбати, щоб в майбутньому така ситуація не повторилася. Як зазначив депутат від «Фронту змін» Іван Матковський, офіційно опозиція є у Верховній Раді, а на місцевому рівні щоб мати мера, за якого проголосує принаймні 50% + 1 голос, потрібно вносити зміни до законодавства.

Розмова набирала швидшого темпу, депутат Роман Курчик звернув увагу присутніх на недемократичності останніх рішень ради, Олег Гайдук з «Народного фронту Дрогобиччини» (ГО) заявив, що зґвалтуванням Конституції було усунення громадських організацій та об`єднань громадян від участі у виборчому процесі, голова товариства «Юрій Дрогобич» Володимир Кондзьолка за приклад гідного політика навів депутата попереднього скликання в ДМР Сергія Розору, котрий, не маючи можливості реалізувати свою програму, поступив як справжній джентльмен – склав депутатські повноваження. Присутній на засіданні круглого столу Сергій Розора відкритим текстом заявив, що в нас «нема політики, а є боротьба інтересів», тому він не захотів брати співвідповідальність за те, що відбувалося. «Дрогобич перетворився в болото», – підсумував цей підприємець та меценат і ніхто йому й не пробував заперечити чи довести зворотнє.

Напевно, нікого своїми гострими висловлюваннями не здивував керівник товариства «Бойківщина» Любомир Сікора. Після заяв, що «в нас нема елітарного прошарку», «партії не мають ідеології» і «Просвіту» та «Союз українських блудниць» треба розпустити», пан Сікора так охарактеризував дрогобицький політикум: «Шакальня, шмельц, відходи нації, яких треба судити…». Чому ніхто з депутатів не виявляв бажання працювати в комісії з питань культури, чому абсолютна більшість рвалася саме в земельну комісію? Із такою постановкою питання важко не погодитися, причому воно актуальне не тільки для Дрогобича. Що ж до потреби заміни політичних еліт, їхнє омолодження та оновлення, то не завжди таке оновлення може йти на користь. У Трускавці депутатський корпус оновився на дві третини порівняно з попереднім, та турбота про громаду не збільшилася ні на йоту, навпаки, лобіювання певних приватних інтересів набуло таких масштабів, що про це варто б написати окремо.

В Дрогобичі міський голова має більшість не просто так. Ну хіба може проголосувати «проти» якийсь розпорядник коштів, головний лікар чи головний медик міста? Колосальний досвід та розуміння можливостей влади Олексію Васильовичу не позичати, чи не тому й має він номінацію на кращого мера України. Та, як не дивно, про те, що пан Радзієвський не вартує такого звання, окрім ведучого так ніхто і не сказав. Половинчастість опозиційності та оглядка на майбутнє і на власні інтереси – це ті явища, про які теж на цьому круглому столі не говорилося.

- Я підтримую здорові рішення, які приймаються на сесії Дрогобицької міської ради, – зазначив депутат ДМР від Партії регіонів Сергій Гориславський. – Якщо ж вони шкодять громаді, то я висловлюю свою думку і не тільки говорю, а й дію відповідним чином. Якщо мене турбує питання приватизації трьох останніх комунальних об’єктів міста («Берізка», «Тустань» та «Хвиля»), то я про це говорю відкрито.

Свою позицію висловив і депутат облради Михайло Задорожний. «Не можна бути наполовину вагітною», – сказав образно депутат і зазначив, що «Свобода» в Дрогобичі є силою опозиційною, подібно і на рівні області, хоча ця політична сила має більшість в обласній раді, та «Свобода» є в опозиції до ЛОДА. Люди голосували за партію і тому депутати від партії повинні мати одностайну позицію, тому «Свобода» завжди чітко декларує її.

Степан Макар, Святослав Сурма, Богдан Юзефів, Іван Янишин, Михайло Кравець, Олександр Магльона, Хоче Турчик, Олег Косик, Богдан Гринчишин – кожен з них висловився, кожен зачепив тему стосунків влади та опозиції, кожен подав рецепти, як розбудити громаду Дрогобича з летаргічного сну, в який вона впадає після виборів. Чи знаємо ми самі, чого ми хочемо? Що таке дрогобицька громада і чому вона робить вибір саме такий, а не інший? Чому в нас не можуть обрати мера на п’ять термінів, як хоча б Романа Шрамов`ята у Стрию? До речі, Стрий та Самбір в очах багатьох очільників дрогобицьких громадських організацій виглядали якщо не ідеалами, то принаймні як маяками для Дрогобича. І в плані демократичності, і в плані економічного розвитку, і стосовно прозорості дій влади, і щодо згуртованості та структурованості громади.

Влада не працює для громади. В місті нема громади. Громадянські рухи розділені. В місті відбуваються дивовижні метаморфози. В Дрогобичі – абсолютна, тотальна недовіра до всіх. Ми в Дрогобичі самі себе поїдаємо. Такі песимістичні висловлювання з різних вуст певною мірою проектувалися і на майбутні парламентські вибори. Адже Дрогобич вкотре боїться, що вкотре вибере не того, кого треба. І, напевно, так і станеться. На жаль.

Втім, 2 лютого в Дрогобичі говорили не тільки про владу міста теперішню, а й минулу. Пан Сікора назвав якогось із минулих мерів «дундуком», а вічних політиків «старими пердунами, котрі розвалили Рух». «Яка нормальна громада обрала б невідомого Гука?», – заявив інший виступаючий. Пан Суда звернув увагу присутніх на той факт, що на останніх виборах кілька правих кандидатів не зуміли об`єднати свої зусилля, щоб протистояти кандидату лівому. Двадцять років сварок та образ, а місто котиться у прірву, плани соціально-економічного розвитку Дрогобича переписуються з року в рік, інколи навіть чиновники дати забувають позмінювати, а депутати за все це голосують. Ніхто не відповідає не тільки за свої слова, а й за свої дії, колективна безвідповідальність, відсутність поіменного голосування, сама система влади – це готова корупція. Слухаючи це все, так і хотілося сказати «говорили-балакали, сіли та й заплакали». Втім, до плачу діло не дійшло Оскільки ліміт часу в дві години був вичерпаним, то ведучий Анатолій Власюк запросив продовжити розмову в неформальній обстановці в «пункті обігріву», тобто в сусідній кімнаті. За склянкою гарячого чаю ті, хто залишився, ще довго дискутували, адже знову зібратися разом зможуть тільки через два тижні, а поговорити хочеться, особливо якщо ти нічого не вирішуєш. Влада – річ липка та манлива, до неї так душа і тягнеться, як рука до «наколотих» апельсинів, особливо якщо й руки, які «нічого не крали». Профукавши шанс 2010, не хочеться профукати й 2015, та і в 2012 можна якось себе показати в контексті парламентських виборів, ану ж хтось помітить.

«Пионер, будь всегда готов: больше дела – меньше слов!». Піонери – не тільки майбутні комсомольці та комуністи, а й першопрохідці в Америці. Чи стануть дрогобицькі піонери першопрохідцями, які прорубають джунглі, котрі заважають розвитку Дрогобича?

Поживемо – побачимо…

 Володимир Ключак

P.S. Відеорепортаж з круглого столу дивіться за посиланням http://grabovsky.com.ua/home/114-v-drogobichi-startuvav-novij-proekt-silna-gromada-prozora-vlada

Українців привчили, що картинкою демократії є вибори. Коли люди йдуть голосувати на дільницю чи галасувати на мітинг, то це і є ознакою демократії. Якщо є така картинка на екрані, то і демократія в країні є. Але чи так це насправді?

Пострадянський простір поки що не винайшов ані своєї демократії, ані здатності використовувати запозичений західний варіант.

Наприклад Росія все шукала слова, якими б визначила власну демократію: то вона була “суверенною”, то “керованою”. Потім вона стала “тандемною”. Це вже коли лише двоє людей міняються своїми місцями, але це відбувається за волевиявленням всіх громадян.

Однак в результаті протестні грудневі мітинги поставили крапку під власним визначенням і таким російським підходом.

Причому демократію і сьогодні не можуть остаточно зконструювати.

Наприклад, робилися експерименти (це було в скандинавських країнах і у Великій Британії) по створенню так званою індустріальної демократії. Робітникам дозволялося при цьому віднаходити більш комфортні для себе умови роботи, наприклад, змінювати час початку та закінчення роботи, аби тільки не зменшувалася продуктивність праці. В результаті вони ставали більш задоволеними своєю роботою.

А хтось питав українців, чи задоволені вони своєю роботою? Чи що треба зробити, щоб покращити їхні умови праці?

Велика Британія сьогодні намагається поставити акцент на збільшенні щастя на душу населення за допомогою створення різних об’єднань і асоціацій громадян знизу, вважаючи, що і капіталізм, і комунізм атомізували людину, аби нею було легко керувати.

Це теж намагання по-іншому побудувати країну, оскільки економіка визначає щастя тільки на початку економічного зростання.

Демократія в світі задається в інформаційному, економічному і політичному просторі, коли там існують незалежні від держави гравці. Справа не в тому, що держава є поганою, просто вона полюбляє, до речі, як і усі, бути монополістом, якщо їй дають таку можливість.

Як наслідок, вона буде викривлювати ці три простори під себе. Реально це веде до полегшення управління людьми. Але це не є ціллю людей, хоча є ціллю будь-якої держави.

На сьогодні ми будуємо демократію, де закладається, хоча і теоретично, незалежність в політичному полі, частково – в інформаційному. І зовсім не маємо рівності в економічному полі. Хоча люди вимагають навпаки – рівних прав, а точніше результатів, в економічному полі. Тобто у українців є демократія політична, частково – інформаційна і немає економічної.

Втім, соціальні держави є можливими навіть в ринкових умовах. Наприклад, уряд Японії контролює ціни на декілька тисяч товарів. А українцям увесь час кажуть, що за ринкових умов це неможливо. Тобто інструментарій полегшення життя існує.

Багато досліджень було проведено стосовно проблем бідності. Як виявилося, суттєву роль при цьому грає передача бідності наступним поколінням. Українці програмують бідність власного народу, коли не допомагають йому вирватися з цих обійм.

Мала кількість дітей з бідних сімей може отримати вищу освіту, тому вони будуть менш освіченими і будуть мати меншу заробітну платню. Вони частіше будуть опинятися за гратами, бо їх не привчили контролювати себе. Тобто створенню криміналу і бідності українці самі активно допомагають.

Демократія буде полягати тоді в полегшенні життя тих, кому важко вижити в українських умовах. Україні потрібна демократія не для сильних, а для слабких.

Це можна пояснити теорією, яка виникла для моделюванню бізнесу. У відповідності до неї, депутати завжди будуть мати власні інтереси, які не співпадають з інтересами населення.

Тобто ця система делегування народного волевиявлення декільком сотням представників є хибною. Знову повинен бути хтось, хто буде наглядати за депутатами, а потім той, хто буде дивитися за наглядачем.

Тобто будь-яка така система весь час буде розгортатися у бік власних інтересів і власного функціонування.

Україна може жити і як небагата країна, але в цьому випадку вона все рівно повинна бути чесною. І бідна країна не може бути третьою в Європі за кількістю люксових автомобілів, як це є сьогодні з Україною, яка стоїть в цьому списку попереду, лише після Німеччини і Росії.

Нечесність економічна породжує нечесність політичну і інформаційну. Бо треба виправдовувати цю ситуацію. І прем’єру не треба весь час дивуватися, що його здобутки у сфері забезпечення гречкою і капустою є недооціненими.

Відкритість влади всюди в світі виштовхує її у бік більш чесної поведінки. Демократія (в цьому випадку в інформаційному просторі) стримує владу і є запобіжником проти зловживань.

Громадянське суспільство зупиняє владу, виконуючи функції червоних прапорців, за які не слід владі переступати. Владі важко вибудовувати такі паркани проти власного втручання в процеси. Вона звикла бути головним суддею у всьому.

Але демократія якраз і полягає у тому, що не влада є головним суддею, що при оцінці того, як добре народ живе, важить не думка прем’єра, а народу.

Демократія – це така конструкція, яку важко побудувати, бо вона стримує деякі природні рухи. Але побудувавши, її вже легше утримувати, бо люди стають іншими. Демократія змінює нас, а не тільки державу у кращий бік.

Георгій Почепцов

Джерело: Українська правда

Бо щоб там не казали, але сакральна культура безпосередньо залежить від стану культури взагалі, позаяк є її частиною.

Через сто років в Україні не залишиться жодного дерев’яного храму. Одні згорять, інші розберуть і на їхньому місці побудують муровані. Відповідальність за вандалізм лежить насамперед на самих вірян, які диктують свої смаки священикам, і на священиках, які диктують свої смаки вірянам. Відповідальність лежить на владі, яка спокійно спостерігає за вандалізмом, і не розслідує фактів наруги над культовими пам’ятками та їх знищенням, і не карає.

Горіла церква…

…У 1801 році у селі Нагуєвичах було збудовано дерев’яну церкву св.Миколая. Згодом хрест на її купол викував батько Івана Франка Яків, він же подарував срібний оклад для Євангелія. У цій церкві й хрестили Івана Франка, поруч на цвинтарі поховані його батьки. У 30-х роках ХХ ст. церкву відновили. Збереглася світлина Михайла Драгана того часу. Коли я закінчувала школу в Нагуєвичах, церква була вкрита бляхою замість гонти і помальована на жовто.

У ній не правилося до 90-х років. І ось 1996 року світ дізнався, що церква св. Миколая згоріла. Пам’ятка не лише архітектури, а й історична. Був великий розголос, але навіть у цьому випадку розслідування звелося, як завжди, до одного й того самого висновку: несправність електромережі. Усі вмили руки. Культурна громадськість хотіла відбудувати церкву у первісному вигляді, громада Нагуєвич вчинила по-своєму і прудко звела муровану стандартну церкву, яка абсолютно дисонує з довколишнім середовищем і, можливо, виглядала б пристойно десь у російській глибинці на пагорбі серед беріз, а не в бойківському селі.

Взагалі, всі ми знаємо, що кожна громадська споруда в наші часи супроводиться «відкатом». Наприклад, будують школу – директор цієї школи будує водночас собі будинок. А який відкат з дерева? Тим більше, що кошти на відбудову Франкової церкви збирали б по всій Україні й існував би певний контроль за їхнім використанням. Будувати дерев’яну церкву невигідно. Не тому, що вона може згоріти, а тому, що, по-перше, важко знайти майстрів, а по-друге, на такому будівництві не нагрієш руки.

Років 5 тому з великим сумом я довідалась, що згоріла церква у селі, де я народилась, Залокоть. Церква була споруджена 1799 року. У ній свого часу правили родичі матері Івана Франка, чиї надгробки прибрала радянська влада ще в 50-х роках. Церква згоріла вранці за лічені хвилини, а була вона чималенька. Я ще встигла її сфотографувати, коли за рік до того приїжджала в Залокоть. Висновок – той самий. І що підозріло – наступного ж дня привезли готовий проект нової церкви, цього разу дерев’яної. Про цю квапливість писали навіть у пресі. Але на тому все скінчилось.

Попри запеклу міжконфесійну ворожнечу між греко-католиками й православними, ніхто не спалив жодної церкви. Але чи все чисто у випадках, списаних на необережне поводження з електрикою – про це ми навряд чи дізнаємось. Кожна дерев’яна церква – потенційно під загрозою. Горіли церкви і раніше, але стільки, скільки згоріло за роки Незалежності, не згоріло, мабуть, за останні сто років. Церкви палили татари, храми гинули у сільських пожежах, за комуністів теж палили церкви. Наприкінці 40-х років у селі Опака місцевий комуніст, щоб вислужитись перед владою, спалив унікальну дерев’яну церкву 16 століття. У наукових працях досі подибуємо згадки про неї, наче вона існує. У 2010 році на її місці побудували нову, муровану.

Наші дерев’яні церкви нашпиговані електротехнікою – гірляндами, динаміками, мікрофонами. Коли я чую з подвір’я батьківської хати усю відправу, у мене не виникає жодних побожних почуттів. Колись по селах висіли гучномовці, які транслювали радіо на півсела, наповнюючи громадян соціалістичним духом. Отакі в мене грішні асоціації. У нас в селі три церкви на 1000 мешканців, і при престолі стоять самогонщики, ділки нечисті на руку, тобто ті, хто так щедро дає на церкву, бо має з чого. Але це вже інша розмова.

Притча про Золоту чашу

Колись, дуже давно, коли татари приходили на наші землі, люди з села втікали до лісу. Одна жінка не встигла й побачила, що до її хати на коні їде татарка. Вона сховала дитину під коритом, а сама принишкла у сінях. Коли татарка нахилилася над діжею, жінка втопила її. У поклажі на коні знайшлося багато золота й срібла, зокрема золота церковна чаша. Жінка побудувала церкву і чаша для причастя перебувала в ній кілька століть. У 70-х роках ХХ ст. священик зробив з цієї чаші зуби всій родині. Про це всі в селі знали й тихо підсміювались.

Ось така історія. Коштовні оклади, ікони у радянські часи були вивезені з багатьох зачинених церков, хоча грабували церкви тоді надзвичайно рідко. З церкви Покрови (1850) у моєму Урожі вивезли всі ікони й знищили різьблений іконостас. Дитиною я підібрала уламок різьби на липовому дереві й досі зберігаю у себе. Ікони ніхто не намагався повернути. Утім, знаючи, як тепер обкрадають церкви, нехай вони зберігаються у музейних фондах. Але держава могла б компенсувати те, що відібрала.

Подібне відбувалось і в інших церквах. Згодом з’явилася ціла армія богомазів, яка розписувала спустошені церкви, керуючись виключно смаками замовників, а не канонами. А вже потім церкви почали прикрашати блискітками, дзеркальцями на фасадах, ілюмінацією, штучними квітами, гіпсовими фігурками Мадонни. У церкві можуть одночасно знаходитися й старі ікони, й куплені на базарах штамповані образи, і навіть розмальовані фотографії ікон, що їх колись носили по селах глухонімі. Одне слово, суцільна еклектика, що навіть виходить за межі канонів конфесії. По-своєму це зворушливо-наївно, якби не…

Якби не дивний звичай палити старі ікони. У селі я не раз була шокована, заставши замість звичних потемнілих дідівських ікон щось яскраве китайського виробництва. Коли запитувала, де ділись старі образи, мені відповіли, що спалили. Те саме відбувається й подекуди у церквах. Хоча й наші семінаристи слухають курс сакрального мистецтва, як і їхні попередники, не всі з них розуміють мистецьку вартість ікон, бо інакше б не лежали по кутках дзвіниць запилюжені церковні образи, зняті зі стін. Можливо, викладачам слід переводити їхню вартість у грошовий еквівалент – ця мова зрозуміла всім…

Пластик форевер

Храм Стрітення Господнього у селі Великі Дідушичі я побачила минулого року, шукаючи сліди міста Соколів. Півсела працює у Чехії, вибудувало собі цілу вулицю однаковісіньких котеджів з гіпсовими гномиками на травниках, жабами і лелеками. Зразу видно, багате село. Того року якраз виповнилось двісті років старій церкві (1811). Майже впритул до неї стоїть нова, мурована, як суперниця. А стара – оббита пластиковою вагонкою. Що добре для дому, то добре й для церкви – вважають парафіяни. Пластикові вікна, наприклад.

У нас в селі зняли третій ярус з дзвіниці, і вона вже не найвища на Дрогобиччині. А на самій церкві посадили величезну баню, оббиту бляхою. Вирубали столітні липи й розібрали кам’яний мур, викладений з валунів. Біля цвинтарної церкви взагалі розібрали стару дзвіницю й вимурували нову з пластиковими вікнами.

У Японії збереглись дерев’яні храми ХІ ст. Зужиті дерев’яні деталі традиційно замінюють автентичним матеріалом, поступово. У нас же, якщо не можуть позбутись старої церкви, то спотворюють її до невпізнання. Про яке занесення бойківської дерев’яної церкви у список культурної спадщини ЮНЕСКО може йтися, коли ця церква існує лише у скансенах. Унікальну пам’ятку 16 ст. Церкву святого Юра в Дрогобичі, що перебуває у відання Дрогобицького краєзнавчого музею, я застала в риштуваннях, дерев’яна огорожа місцями впала, брама відчинена, порожньо, довкола смітники, сухе листя. Один сірник – і вже нема проблеми. Польським туристам нецікаві наші храми, отже, прибутки невеликі, а грошей на постійну реставрацію автентичними матеріалами не дають достатньо. Отак колись на схилі Підгорецького замку стояла похилена і всіма забута церковця без жодного цвяха, яку могли побачити лише ті, хто не шукає «польщизну» в Україні. Одного дня вона згоріла, і тепер не псує пейзаж. Про вогнетривкі суміші, якими просочують дерево, навряд чи хтось чув.

Одна з останніх фотографій підгорецької церкви

Що більше ми намагаємось імітувати цивілізовану Європу, то більше впадаємо у варварство. Бо, як казала одна мудра моя землячка, «як не дала мама чоловікові розуму, то чужий йому не допоможе».

Ностальгія

Хто ще хоче вдихнути чистого, не зіпсутого синтетикою повітря, мусить піднятися в гори, де в тиші та спокої, у цілковитій гармонії з краєвидом досі будують хати з дерева, а церкви, хоч і вкриті бляхою й пофарбовані, наповнені духом минулого, і не втратили ні первинної форми, ні змісту. Ці маленькі гірські села, що майже під польським кордоном, – останній притулок народної культури. Там можна почути старовинні колядки, народні молитви, побачити прадавні ігрища при мерці, пізнати невідомі звичаї. Там жінки народжують багато дітей, хоча через замкнутість і шлюби між далекими родичами вони не завжди здорові. Але ці люди обрали собі таке життя. Той, хто народився у горах, не зможе щасливо жити у долині.

І це – все життя. Не резервація, не заповідник, не втрачений рай. Узимку сніги засипають дороги, але високі похилі дахи хат і церков гідно витримують їхню вагу.

Хочу закінчити свою невеселу розповідь ностальгійною ноткою – цитатою з подорожнього щоденника швейцарця Ганса Цбіндена 1933 року. Ось що він відчув, спостерігаючи за богослужінням в гуцульській церкві: «Чому саме тут, де невідома власновільна, індивідуальна, де тільки спільна основа є носієм життя та чуття усіх – дарма, що воно вузьке та просте, – чому саме тут більше оригінальності, більше сильних індивідуальностей? Із пізнання цих найпростіших (як і найбагатших) розгалужень культури має значення те, до чого ми з тяжким трудом наново доходимо, що тільки на живій основі релігійного життя, яке єднає усіх членів у різноморфну одиницю, можливе найбагатше виявлення своєрідного життя зрілої індивідуальності».

У демократичному суспільстві сильна влада зацікавлена в сильній опозиції. Взаємодія між сильною владою і сильною опозицією гарантує стабільний розвиток громадянського суспільства. Зміна в керівництві країною влади опозицією і навпаки не припиняє розвитку громадянського суспільства, а лише сприяє його вдосконаленню.

В тоталітарному суспільстві влада, відчуваючи свою слабкість, не прагне мати сильну опозицію. Натомість опозиція, відчуваючи боязнь за своє життя, не прагне бути сильною або взагалі не бере участі в політичному житті.

В Україні на сьогоднішній день маємо щось середнє між демократичною і тоталітарною державою. Янукович явно не диктатор, а опозиція лише надуває шоки, намагаючись показати свою значимість. Складається враження, що Янукович і опозиція діють за принципом: нехай буде так, як є, аби не було гірше. Але подібна позиція призводить до стагнації, а потім і занепаду, бо те, що не розвивається, неодмінно гине.

Українська опозиція намагається переконати насамперед цивілізований світ, а потім і себе, що здатна об’єднатись, але гетьманство наших політиків і далі залишається основною хворобою України. Ось і під час святкування Дня Соборності і Свободи пролунала обіцянка висунути єдиних кандидатів від опозиційних сил на мажоритарних округах. Але всі розуміють, що “Батьківщина”, “Фронт змін” і “Свобода” здатні об’єднатися за п’ять хвилин до розстрілу, якщо не пізніше. У них нема спільної ідеологічної бази, навколо якої вони могли б об’єднатися, а без цього будь-яке об’єднання втрачає сенс. Про інші опозиційні партії наразі не говоримо, бо саме ці три найкрупніші дивляться на них, як на мале пиво.
Зрештою, хто визначатиме отого єдиного кандидата на мажоритарному окрузі? Лідери партій у результаті внутрішніх домовленостей між собою чи це все-таки повинні зробити люди під час голосування? Щоправда, Віталій Кличко погоджується на єдиного кандидата на мажоритарному окрузі за умови проведення праймеріз. Цю пропозицію він висловив у День Соборності та Свободи. Але хто гарантує чистоту експерименту і те, що результати попереднього голосування не будуть спотворені на догоду якійсь опозиційній партії? Та й чи ближче до виборів не станеться ситуація, коли “Удар” змушений буде розраховувати на власні сили, адже набирає рейтинг, що не подобається “китам”, які вважають прихильників боксера “тюльками”?

З іншого боку, справді існує небезпека перемоги владного кандидата на мажоритарному окрузі, якщо не буде єдиного узгодженого кандидата від опозиційних сил. Адже може статися так, що на окрузі частина людей голосуватиме за представника “Батьківщини”, інші – за кандидата від “Фронту змін”, а ще інші – за “свободівця”. В результаті голоси розпорошаться й впевнену перемогу здобуде про-владний кандидат. Так що тут слід добряче поміркувати, якщо опозиція справді хоче здобути більшість у наступному складі Верховної Ради України.

Але якщо навіть припустити, що бажане стане дійсністю, то на основі чого об’єднається опозиція в наступному парламенті? Ідеологічної спільної бази в неї нема, про що я вже казав. То матимемо справу з ситуативним голосуванням, із заграванням з владою і з таким огидним явищем, як “тушки”?

Я навіть не впевнений, що майбутню опозицію зможе об’єднати пропозиція лідера “Свободи” Олега Тягнибока, висловлена під час мітингу в День Соборності та Свободи, щодо дочасного імпічменту президента. І хоча той же Тягнибок, чи Яценюк, чи Кличко хочуть сісти в найвище державне крісло, вони розуміють, що ситуація може виявитися далеко не революційною, аби гарантувати стовідсоткову поразку Януковича. І знову чвари між опозиціонерами дадуть можливість партії влади зміцнити свої позиції.

На жаль, нинішня влада не зацікавлена в сильній опозиції, як і опозиція – в сильній владі. Влада вже звикла керувати в ручному режимі, відмітаючи з порогу будь-яку ініціативу опозиції, навіть конструктивну. А опозиція звикла звинувачувати владу в будь-яких гріхах, навіть якщо цих гріхів насправді нема, а тому пропонує владі те, що та завідомо прийняти не може. Тому будь-якого діалогу між слабкою владою і слабкою опозицією нема і не може бути.
В своєму зверненні до українського народу з нагоди Дня Соборності і Свободи Віктор Янукович згадав громадянське суспільство, але проігнорував опозицію. Опозиція ж у цей день зробила акцент лише на собі, коханій. А без цієї тріади – сильна влада, сильна опозиція, сильне громадянське суспільство – не може бути й мови про демократичну державу.
Слабкість, а, за великим рахунком, відсутність громадянського суспільства дозволяє владі й опозиції бути слабкими. Тому про жодні реформи в економіці та соціальній сфері говорити не доводиться. Допоки ми не зрозуміємо, що нам потрібні сильна влада і сильна опозиція, а насамперед сильне громадянське суспільство, доти нами керуватимуть, а їм опонуватимуть слабкі політики і господарники. Тому на порядку денному постає не питання перемоги чи поразки тієї чи іншої партії на наступних парламентських виборах, що нам вбивають в голову і влада, і опозиція, а питання створення громадянського суспільства в Україні. Власне, на цьому слід зробити акцент. Саме громадянське суспільство здатне поставити перед владою й опозицією питання руба: або ви стаєте сильними і працюєте на Україну, або йдете у відставку і даєте можливість прийти до влади й опозиції тим, хто здатний працювати на Україну. Допоки ж влада й опозиція піаритимуться, буцімто воюючи одна з одною, а насправді відстоюючи інтереси олігархічних кланів, доти Україна буде в стагнації, що призводить згодом до неминучої загибелі…

Анатолій ВЛАСЮК

Організовують цей святковий захід ГО «Молодіжний прорив», ГР «Відсіч», студентське братство «Каменяр», ОУМ «Спадщина».

Зі слів одного з молодіжних лідерів Олега Дукаса, метою акції є нагадати українцям про ті історичні події, які відбувались в кінці січня 1990 року, підняти дух патріотизму та переконати громадян, що лише єдністю ми здобудемо і волю, і долю.

«Закликаючи молоде покоління та більш свідомих дрогобичан до заходу, ми просимо взяти з собою державну атрибутику – синьо-жовті прапори, прапорці, стрічки, зробити боді-арт на обличчі, не гоже в такий день забувати про наші державні знамена та символи», – наголосив Олег Дукас.

Учора, 17 січня, під головуванням секретаря міської ради Тараса Метика відбулося засідання організаційного комітету з підготовки та відзначення Дня Соборності та Свободи України, а також Дня пам’яті Героїв Крут.

Як повідомив начальник відділу освіти Петро Сушко, школи не будуть долучатися до загальноміських заходів, оскільки санепідемстанція заборонила до кінця січня проводити їх у містах Дрогобичі та Стебнику у зв’язку зі складною епідемічною ситуацією з кором. А тому на засіданні ухвалили провести історичні години та тематичні вечори у бібліотеках і освітянських закладах.

Нагадаємо, дата 22 січня є надважливою для українців, адже у цей день вперше за багато століть майже всі українські землі об’єднались, а 21 січня 1990 р. сотні тисяч українців взявшись за руки утворили живий ланцюг, який з’єднав Київ та Львів і засвідчив віковічні прагнення людей бути об’єднаними, неподільними та жити у вільній державі.

Джерело: ZIK

Незадоволені і водії деяких маршрутів, яким доводиться напівпорожніми автобусами їздити вулицями, де немає пасажирів. А нерідко ще й зруйнованими дорогами.

Нагадаємо, що з 1 січня в Дрогобичі запроваджено нову схему руху пасажирського транспорту, наполовину скорочено кількість автобусів.

Джерело: ZIK

Про це повідомляє начальник відділу освіти виконавчого комітету Дрогобицької міської ради Петро Сушко.

На це, зі слів посадовця, планується використати $500 тис.

Нагадаємо, що Віктор Вексельберг підтримує постійні контакти з рідним містом і всіляко йому допомагає. Торік його коштом добротно відремонтовано багатоквартирний будинок на вул. Бориславській, в якому жила сім’я Вексельбергів. Кілька років тому він надав вагому фінансову допомогу мешканцям багатоповерхового будинку на вул. Самбірській, який було частково зруйновано внаслідок вибуху газу в одному з помешкань.

Джерело: ZIK