І хоч водії їхали на мінімальних швидкостях, однак декому з них так і не вдалося уникнути дорожніх неприємностей. Цієї суботи вантажівка з гуманітарною допомогою із-за кордону для Дрогобицького «Назарету» застрягла поблизу с.Гаї Верхні: «фуру» знесло на бік дороги. Вирятували працівники держлісництва, котрі своїми потужними лісовозами витягнули вантажівку на проїжджу частину.

Але на цьому пригода «гуманітарної місії» не закінчилася. Біля Рихтич машина знову опинилася у небезпеці, бо на слизькій дорозі не могла видряпатися на горбок. Довелося на цей раз потурбувати уже райавтодорівців.

Та у понеділок ситуація, зокрема на трасі «Трускавець – Стрий», виглядала такою: відрізок від курорту до об’їзної дороги підсипали сумішшю з піска і солі, а далі аж до межі зі Стрийським районом –ковзанка зі суцільними жолобами. Вона таїла чимало сюрпризів для водіїв.

Неподалік від Діброви, де знаходиться маленький ресторанчик, водій позашляховика не впорався із управлінням і вилетів на бік дороги.

О 10 годині 15 хвилин неподалік дороги до села Бійничі жінка-водій п.В. теж не впоралася зі своїм «Рено-логан» і легко «скотилася» у кущі, що ростуть при дорозі в напряму до Стрия.

Якби дорожні служби розчистили цю смугу, то автомобіль не зазнав би ушкодження, а так, очевидно, п.В. зараз готує позов до «Райавтодору» про відшкодування збитків. На цьому ж таки відрізку і в тому ж таки напрямі за 400 метрів від згаданої НС о 14 годині 30 хвилин водія «Фольксвагена» «занесло» аж на зустрічну смугу.На його щастя, у цю мить не було нікого поблизу. Приземлилося авто на схилі шосейного полотна. Автомобіль не зазнав пошкодження.

У цьому контексті не завадило б згадати історію тритижневої давності, коли бійничани, враховуючи сумний досвід цієї траси, а при дорозі стоять декілька хрестів на місці колишніх жертв автоаварій, вирішили позрізати кущі, вільху. Тоді райавтодорівці, зокрема їхній керівник Тарас Галелюка, підняли рейвах на цілу область, спонукали правоохоронців та інші служби завести кримінальну справу. За посадовими інструкціями багато хто загубив совість.

Звісно, людське життя нікому не повернеш, але тоді сім’ям загиблих у аваріях, а також вчорашнім потерпілим навряд чи повернуть якусь компенсацію. Гадаю, що у нинішньому бюрократично-корупційному хаосі не політичні партії, а громадсько-просвітницькі, релігійні організації мають голосно заявити про те, яким має бути громадянське суспільство і які справедливі закони мають панувати в ньому. І ще таке: чомусь від межі Стрийського району дороги до Стрия нібито знаходиться в іншій державі. Її вчасно розчистили, і сніг під плюсовою температурою розтанув…

Джерело: Галицька Зоря

Володимир Турмис

«Нас зобов’яжуть продати не за 15 мільйонів як ми хотіли, а за 4 мільйони. А місту потрібні кошти. Висновки не зроблені після того як був проданий кінотеатр “Прометей”», – сказав Микола Гук. Він повідомив, що скерував рішення суду для розгляду на депутатські комісії, щоб порадитися, що у цій ситуації ще можна зробити.

Нагадаємо, ТзОВ «Універмаг-К», яке створено працівниками комунального підприємства «Універмаг», подало позовну заяву до Господарського суду Львівської області з вимогою відмінити рішення Дрогобицької міської ради щодо приватизації цілісного майнового комплексу КПРТ «Універмаг» шляхом проведення аукціону.

Свого часу депутати міської ради прийняли рішення про приватизацію універмагу шляхом викупу трудовим колективом. Проте, протягом року, який було виділено колективу на приватизацію, він з різних причин не зумів завершити її. Тому трудовий колектив у своїй позовній заяві вимагає від суду зобов’язати Дрогобицьку міську раду приватизувати універмаг шляхом викупу його ТзОВ «Універмаг-К». Адже щоразу процес приватизації універмагу гальмувався на затвердженні сесією міської ради експертної оцінки комунального майна.

Саме таким чином свого часу було приватизовано цілісній майновий комплекс КП «Кінотеатр «Прометей». Міська влада не дотрималась відповідного порядку приватизації кінотеатру і це стало причиною прийняттям судом рішення на користь трудового колективу комунального підприємства. Щоб «Універмаг» не пішов шляхом «Прометею», який міськрада змушена була продати за рішенням суду за мізерну суму, депутати проголосували за включення ЦМК КПРТ «Універмаг» до переліку об’єктів, які не підлягають приватизації у 2010 році.

Іван Тихий

Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну.
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя правда
І сила, і воля.
Тарас Шевченко «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…»
Воістину від усієї душі і зболілого серця за сирітську долю України страдницьке волання до отих із черствими душами і кам’яними серцями рабів та перевертнів – земляків своїх одного із найсвятіших синів України, найвидатнішого українського націоналіста Тараса Шевченка. Та ще й пророка… Бо так ніби живий він зараз серед нас і своїм полум’яним словом звертається до всіх отих недолюдей, новорощених малоросів і хохлів, які рвуться до влади, аби дограбувати недограбоване. І не віриться, що цього року минає 170 років з часу виходу в світ тоненької книжечки: «Кобзарь Шевченка – Бібліотека для чтения. – Санкт–Петербург. – 1840,т.39». Вона потім перевидавалася і товстішала, і стала явищем всесвітньої культури. А для нас, українців – другою святою Біблією. І Тарас Шевченко – другим Сином, посланим Богом, щоб спасти Україну. І, либонь, тому, що ми у клопотах за хлібом насущним та відчужені від того Святого Письма недавньою облудною більшовицькою догматикою вже рідко черпаєм із нього глибоку мудрість і любов до України, знову беруть верх ті, що тягнуть нас назад у те ярмо, до котрого колись необачно прислужився наш довірливий Гетьман – Богдан Хмельницький. Це йому докоряє поет:

… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті.
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…

У радянські часи нашого українського Месію, якщо не замовчували, то робили з нього такого собі «революціонера-демократа», який закликав до боротьби з царями і панами, та «інтернаціоналіста», який мріяв про «сім’ю вольну, нову» з «братньою» Росію. Бо «виховувався під впливом російських революціонерів-демократів», які його дуже «любили» як «меншого брата». Якою була ця «братня любов» свідчать такі слова із листа одного з них – В.Бєлінського до Аннєнкова у 1847 р., після розгрому Кирило-Мефодіївського братства: «…Здоровий глузд повинен бачити у Шевченкові осла, дурня і нікчемну людину,… гіркого п’яницю, аматора горілки і хохляцького патріотизму. Той хохляцький радикал написав два пасквілі, один на Государя – Імператора, другий – на Государиню – Імператрицю… Я не читав тих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих їх не читав (що, між іншим, не доводить, що вони зовсім погані, а тільки тривіальні і дурні), але я переконаний, що пасквіль на царицю обурливо гидкий. Шевченка вислано солдатом. Мені його зовсім не шкода: якби я був суддею, я зробив би не менше. Я почуваю особливу ворожнечу до таких лібералів. Вони вороги всякого успіху. Одна свиня з хохляцьких лібералів, якийсь Кулєш (що за свиняче прізвище?) в журналі «Звездочка» надрукував історію «Малоросії», де зазначив, що «Малоросія» мусить або відірватися від Росії, або пропасти. От що роблять ці скоти безмізкі ліберальчики! Осоружні вони мені, ті хами! Що ж, барани, а ліберальнічають в ім’я галушок і вареників зі свинячим салом».
От який «свинячий» тон та фізіологічне українофобство! Словник співзвучний із матючнею колишніх чекістів та енкаведистів, які, характеризуючи українських повстанців, не втримувалися інколи від однозначного висновку: «начитался Шевченки и стал бандитом».
І це слова не російського монархіста, а «революціонера-демократа». Яка чорна ненависть за те, що хтось насмілився посягнути навіть словом на честь «государя-імператора» та неподільність «нєдєлімой»!

Хіба не таким же печерним українофобством і донині хворіють відомі депутати – комуністи і регіонали, паплюжачи у ВР мовою своїх панів наших національних героїв? Хіба не показав, кому служитиме один із претендентів на президентський престол під час виборів, по-свинськи зневаживши нас, звернувшись до українських виборців «язиком» вище згаданих українофобів?
Та, незважаючи на тимчасову віртуальну перемогу українофобії, ми незламні. Бо розбудив нас своїм «Кобзарем» 170 років тому наш найвидатніший український націоналіст – Тарас Шевченко. Він твердо прорік:

І оживе добра слава,
Слава України!
Тому вище голови, українці!
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!

Орест ГАВРИЛІВ

Джерело: Галицька Зоря

Петицію буде скеровано Президентові Європарламенту Єжи Бузеку, а також – в Комітет ЄП з розгляду звернень та інціаторці скандальної поправки щодо Бандери польській парламентарці Лєні Коларській-Бобінській.

Підписатися під петицією можна тут:
http://www.petition.org.ua/?action=view&id=251148

Джерело www.stebnyk.net ]]> http://www.drohobych.com.ua/2010/03/05/pidpyshit-petytsijeyu-do-evroparlamentu-z-pryvodu-s-bandery/feed/ 2 http://www.drohobych.com.ua/2010/03/04/dyplomatychnyj-hyst-kizymy/ http://www.drohobych.com.ua/2010/03/04/dyplomatychnyj-hyst-kizymy/#comments Thu, 04 Mar 2010 15:42:07 +0000 Модератор http://www.drohobych.com.ua/?p=1275 Закінчивши Львівський політехнічний інститут у 1983 році, молодий 23-річний дипломований інженер Степан Романович Кізима отримав скерування на викладацьку роботу в Дрогобицьке профтехучилище №15. Та не довелося йому сіяти вічне і мудре на освітянській ниві, позаяк хотів конкретики.

А вона полягала в тому, що Степан завжди залюбки допомагав своєму батькові у будівельно-штукатурних роботах, коли до Кізими-старшого зверталися люди за допомогою. Тож молодий фахівець прагнув випробувати свої навики самостійно. Тому влаштувався майстром у ЖЕК. Невдовзі кмітливого і тямущого хлопця підвищили у посаді, а згодом перспективного інженера рекомендували у міськжитлоуправління. ]

Відтоді Степан Романович – у комуналці. У нього колосальний практичний досвід. Нині він може на високому професійному рівні , не маючи статусу професора, читати лекції навіть на своєму колишньому будівельному факультеті Львівської політехніки.

Не кожен керівник може похвалитися календарями-записниками за 20 років роботи. У Степана Романовича вони є. Одного разу я попросив його відкрити один із них, зокрема 10-річної давності і конкретного числа, і був здивований, коли він до деталей розповів про цей день. А в графі було зазначено 7 пунктів – прохань, завдань, ділових зустрічей. Кізима, як часто говорять колеги, ділові партнери, ґрунтовно обізнаний з комунальною сферою. Тож йому було легко говорити з підлеглими. І навіть, коли він інколи підвищував на них голос, то його мелодика не була гнівною, радше сигналом, що кожну доручену справу треба виконувати сумлінно і відповідально.

Його характеру властиві м’якість і доброта, що аж ніяк не вписується в образ першої посадової особи комунальної служби міста. Степан Романович з повагою ставиться до всіх і не терпить лицемірства, непрофесійних порад тощо. Хоча, як говорять розумні люди, інколи доцільно під іншим кутом зору поглянути на свою посаду, почерпнути щось нове для себе, врешті-решт глянути незаангажованим оком на все, що оточує тебе. А тим паче коли – тільки 50! Тож нині з такої нагоди поставлю ювіляру декілька запитань, зокрема, з якими духовними і матеріальними статками він прийшов на цю позначку на гостинці свого життя і долі.

- Почну з того, що за будь-яких обставин не треба впадати у відчай. А коли ще живуть батьки, і відчуваєш тепло рідної батьківської домівки, і спокій панує у твоїй оселі, та ще й діти тішать тебе своїми успіхами у навчанні, то яке ще багатство потрібно людині? На тимчасові негаразди дивлюся по-філософськи. На місце одній смузі прийде інша, більш оптимістична.

- Степане, ти працював з багатьма керівниками міста. З ким із них знаходив цілковите порозуміння і хотілося працювати нерегламентований робочий день?

- Я застав ще радянську систему ставлення до роботи, своїх посадових обов’язків. Тому ніколи не дивився на годинник, коли приходив на роботу і йшов з неї, бо комунальне господарство міста вимагає постійної варти всіх його комунікацій. Бувало, що разом із комунальниками цілу ніч бував на аварії чи розчищенні снігу. Ніколи не брав відгули, бо до такого стилю мене привчили мої керівники, котрі передусім самі відповідально ставилися до своїх обов’язків. Армійська дисципліна і вишкіл були притаманні першому моєму начальнику – Георгію Леонідовичу Звершковському, який від 1972 до 1985 років очолював житлове управління. Цікаво було працювати з міським головою Григорієм Савичем Бульбою. Інтелігентна манера керівництва була притаманна Юрію Яковичу Дацюку. Всіх їх завжди з теплотою згадую і при нагоді завжди замовляю Службу Божу за спокій їхніх душ у Вічності. Безпретензійним до моєї роботи був і перший міський голова у новітній історії України Мирослав Іванович Глубіш. Він досить-таки швидко вникав у проблеми господарки, професійно ставив завдання. Я багато чого навчився і в Олексія Васильовича Радзієвського: як організувати роботу, її виконання. Олексій Васильович, незалежно від настрою і емоційного стану, вмів уважно вислухати, порадити. Ніколи не ставив утопічних завдань. Робочі будні були насичені конкретикою, бо будь-які «вузькі місця» на тих чи інших ділянках міської господарки завдяки його хисту і вмінню вдавалося вирішувати. Професійні підходи до будівельної галузі були притаманні Михайлу Петровичу Лужецькому.

- Яких друзів цінуєш найбільше?

- Передусім давніх колег, з якими з’їв не один пуд солі. А їх у мене багато: Роман Біян, Роман Дякон, Роман Ілик, Андрій Янів, Орест Скірко, Андрій Янів, Іван Лепкий, Роман Шагала, Ігор Хом’як і, звісно, журналісти з «Галицької Зорі». З усіма я почуваюся комфортно.

Думки вголос

- У Степана Кізими є чимало позитивних рис, – говорить Григорій Андруневчин (начальник БУ №1), – але одна з них – це дипломатичний хист. Він вміє інтелігентно згладжувати гострі кути, мирити ображених. І взагалі з ним цікаво, бо його розмову не треба просіювати крізь сито.

- Степан – високохудожня людина. Світ він сприймає крізь призму творення добра, хоча не завжди всі наміри можна зреалізувати. Ці слова належать Роману Ілику, нинішньому заступнику голови Львівської облради.

- Я ніколи не бачив Степана Романовича у якомусь відчаї чи злобі. Його присутність у будь-якому товаристві завжди окреслювала довершеність змістовної зустрічі (Орест Скірко).

- Чого не терпиш у житті?

- Зради… Але можу пробачити, бо тяжко за пазухою носити камінь образи.

- Банальне запитання: якби…

- Нічного не хотів би змінити, розпочав би життя так, як окреслив мою дорогу Бог. Жалію за тим, що міг зробити більше, але не використав свій потенціал. Та за все, що маю, дякую Богу, батькам, сім’ї. Тому свій піввіковий ювілей розглядаю як аванс за все, що вдалося зробити і натяк, що треба прагнути до більшого і кращого…

Володимир ТУРМИС

P.S. Принагідно вітаємо ювіляра з поважною подією у його житті. Щоб і надалі він мав задоволення від усього того, що робить, і прагнув до ще кращого і більшого.

Джерело: Галицька Зоря

Але про це, що підприємство фактично “дихає на ладан”, стало відомо лише недавно завдяки працівникам підприємства, яким набридло уже мовчати.

ШИЛА В МІШКУ НЕ СХОВАЄШ.

В понеділок більше сотні працівників ВАТ “Дрогобицький машинобудівний завод”, стурбовані як власною долею так і долею свого підприємства, прийшли зранку до стін заводу. До такого кроку їх змусили попередження, що з 22 квітня вони будуть скорочені в зв’язку з реорганізацією або ліквідацією структурних підрозділів. На думку працівників, один з головних співвласників заводу і виконуючий обов’язки генерального директора Олег Попов свідомо йде на ліквідацію підприємства: обладнання заводу розрізається і продається на металолом, його вивозять вагонами і вантажними автомобілями часто без усяких документів, знімається плитка. Працівників на територію навіть не хочуть пускати. Свої вимоги – припинити розкрадання підприємства, погасити заборгованість з заробітної плати, скасувати накази про скорочення працівники передали в. о. гендиректора (особисто зустрітися не змогли, бо він поїхав кататися на лижах в Буковель), оголосили про страйк і великою колоною вирушили шукати розуміння в органах влади і силових структурах.
Міський голова Дрогобича Микола Гук невідкладно зустрівся з працівниками. Вони вручили меру звернення трудового колективу і пожалілися, що рішення на заводі керівництво приймає без відома профспілки, ради трудового колективу. Завод пропадає частинами, станки вивозять у невідомому напрямку. Майно знищується, невідновно втрачаються виробничі потужності. На прохідній охорона пускає лише окремих осіб, задіяних на виробництві, заборгованість з зарплати сягає трьох місяців, якщо колись кількість працівників становила дві тисячі, то зараз їх менше двох сотень, та й ці через два місяці втратять роботу.

ПРАЦІВНИКИ ЗНАХОДЯТЬ СОЮЗНИКІВ

- Я не можу втручатися в роботу приватного підприємства, але як міський голова, не можу бути байдужим, що потужне підприємство, яке поповнювало міський бюджет, гине, а мешканці міста втрачають роботу, – зазначив Микола Петрович. Він пообіцяв про ситуацію, що склалася, повідомити силові і контролюючі органи, Львівську облдержадміністрацію, постаратися поговорити з власником, поставити питання машинобудівного заводу на сесію міської ради.
- З вами чинять за сценарієм Львівського автобусного заводу. Не можна це так залишати, мусимо не допустити цього! – сказала у виступі перед працівниками депутат міської ради Віра Байса.
А далі делегація працівників вирушила в міліцію, СБУ, прокуратуру, де також передали свої звернення. Як стверджує один з делегатів Іван Котик, всюди їх зустрічали з розумінням.
- Справді, ситуація непроста, і ми повинні бути на боці людей. Для цього постараємося перевірити правомірність дій керівництва заводу. Жаль, що справа дістала розголосу аж тепер, бо, виявляється, така ситуація на підприємстві вже тривалий час, – сказав нашому кореспонденту начальник Дрогобицького міськвідділу міліції Мирон Заріцький.
Цікаво було спостерігати, як збирали гроші на бензин, щоб відвезти звернення в інспекцію праці у Львів. Люди, що тривалий час не отримували зарплати, кидали в шапку хто гривню, хто дві, хто міг – більше, і за декілька хвилин назбирали… 180 гривень.

ЧИ ЛИЖІ НЕ ЇДУТЬ?..

Наступного дня з самого ранку люди зібралися біля прохідної заводу – чекали власника Олега Попова, а його все не було. “Може, лижі не їдуть – відлига ж,” – жартували працівники. Була можливість докладніше розпитати людей про ситуацію на підприємстві. За їх словами є три основних власники – пани Попов, Яворський і Кіхта (або їхні дружини). Є ще кілька дрібних акціонерів, які не здали своїх акцій. Перші два мають однакову кількість акцій, але Попов виконує обов’язки генерального директора, тому, по суті і є керівником. Підприємство взяло кредит на 2 мільйони гривень, заклавши одне з приміщень заводу. Створена приватна фірма “ЛТД ДМЗ”, яка виступає посередником між замовниками і підприємством, хоча завод має власний відділ збуту. “Як наша продукція може бути рентабельною, якщо посередник накручує ціну?” – справедливо запитує Іван Котик. Як стверджує голова ради трудового колективу Андрій Сенів, скорочувати збираються всіх працівників, правда, ще не всі отримали повідомлення. Співвласників на підприємство не допускають, все роблять, щоб збори не відбулися.
- Жаль, що пропадає такий завод, який працював на нафтову і газову промисловість. Нас знали в Росії, Туркменістані, В’єтнамі, багатьох інших країнах, і скарг чи зауважень на нашу продукцію не було. І вся проблема, що три основні співвласники не можуть зібратися і домовитися. Зборів акціонерів не було вже п’ять років. А щодо вивезення майна, то справді вивозиться і продається непотрібний металолом, щоб продавали діючі станки – я такого не знаю, розповів нашому кореспонденту заступник генерального директора по виробництву Валерій Сорока.
Але його слова спростовують працівники, які стверджують, що продаються важкі токарні верстати КЗТС і верстати глибокого свердління (до 12 метрів) РТ.

ЛАСКАВО ПРОСИМО!..

Поки ми розмовляли, під’їхав директор „ЛТД ДМЗ” Олександр Лендоренко.
- Порозмовляйте з журналістом! – звернулися до нього працівники.
Правда, пан Олександр підійшов, представився і запросив на розмову до себе в кабінет. Однак біля прохідної наші дороги розминулися – він опинився з внутрішнього боку, я – з зовнішнього.
- Ой, нема начальника охорони. Він буде – я скажу, щоб вас пропустив до мене, – заявив директор і пішов. Не розумію, чому не можна було порозмовляти прямо на прохідній, якщо було таке бажання.
- Я сторонніх не маю права пропускати! – заявив начальник охорони на вимогу людей мене пропустити взяти інтерв’ю. Тож “щире запрошення” вийшло невикористаним. Як кажуть у народі “Ласкаво просимо мимо наших воріт борщу посьорбати!”.

ЯК ПРАЦІВНИКИ СТАЛИ РЕЙДЕРАМИ

Але люди таки дочекалися пана Попова. Розмова почалася зі звинувачень, причому звинувачував… власник:
- Все, що тут відбувається, це рейдерська атака. Скільки вам заплатили, що ви тут стоїте і таке робите? – запитав він.
Олег Попов також сказав, що майно заводу продається, щоб \”виплатити зарплату” і пообіцяв дати відповідь на вимоги працівників через три дні.
- Чи потрібен вам взагалі трудовий колектив? – пролунало запитання.
- Ні! – цинічно відповів молодий власник людям, багато з яких пропрацювали на заводі більше, ніж він сам має років.

А ЩО ДАЛІ?

Чужі власники, створення фірми-посередника, заборгованість по зарплаті, скорочення – справді доволі знайомі симптоми розвалу підприємства, які ми мали нещастя спостерігати з ЛАЗом. Навіть сам факт продажу майна ні про що хороше не свідчить. Це допустимо, якщо мета – оновлення виробництва, тобто закупівля за виручені гроші нового сучасного виробничого обладнання. Цього наразі немає. Гірше, але теж можливо на крайній випадок – проїдання виручених коштів. Виплата боргів хоча б з зарплати. І цього нема. Зате є звільнення колективу. Можливо, не буде працівників і легше буде розпродати все до кінця? Взагалі, як може власник робити кроки, що ведуть до розвалу підприємства? „Порізати, продати і чемодани в руки”, – припускають працівники. Можливо, все поміняли б збори акціонерів, які повинні відбутися 18 березня. Але люди вважають, що керівництво заводу зробить усе, щоб збори не відбулися. Крім того, залишається майже місяць, за який багато чого може трапитись.
Акції протесту продовжуються. Щоб заводу не чекала доля ЛАЗу, “Галолу” та ін., не лише працівники але й громада і влада повинні зробити все, щоб не дати знищити колись процвітаюче підприємство і не дозволити вигнати працівників на вулицю.

Орест ЛЕЩИШИН

Джерело: Джерела Трускавця

Зокрема, за відставку голосували 172 депутати від Партії регіонів, 7 БЮТівців, 15 НУ-НСівців, 27 комуністів, 19 – від Блоку Литвина.

У Партії регіонів голосував Рінат Ахметов , якого звісно в парламенті не було. Так само як і Ганна Герман, Сергій Льовочкін, Ірина Акімова, Андрій Кравець, Станіслав Скубашевський, яких не просто не було в парламенті, а які вже майже тиждень працюють в секретаріаті президента і є сумісниками.

Голоси від НУНС дали:

Юрій Бут,
Сергій Василенко,
Станіслав Довгий,
Давид Жванія,
Олександр Клименко,
Ігор Кріль,
Леся Оробець,
Ігор Палиця,
Василь Петьовка,
Іван Плющ,
Михайло Полянчич,
Володимир Поляченко,
Олександр Слободян,
Віктор Тополов,
Віктор Шемчук.

Перед голосуванням Леся Оробець в своєму Твіттері, написала: “Переговорники домовилися. Як завжди, в останню хвилину. Ми голосуємо”

Від БЮТ за відставку проголосували:

Віталій Барвіненко,
Геннадій Задирко,
Володимир Каплієнко,
Григорій Омельченко,
Юрій Полунєєв,
Ігор Савченко,
Олег Черпіцький.

Спікер Володимир Литвин не голосував.

Також не голосував позафракційний Тарас Чорновіл.

Розгляд питання відставки тривав майже 5 годин, включаючи перерву.

Найдовше тривало соло Миколи Азарова, який виступив в ролі такого собі прокурора на суді над Тимошенко. При цьому суд тривав без головної обвинуваченої – Тимошенко запізнювалась в парламент, а в залі сиділи лише Турчинов і міністри.

Він обвинуватив уряд у “катастрофічному” падінні економіки.

“Знищена 1/4 частина промислової потужності України, виробництво яловичини упало в півтора рази, свинини – у 2, навіть вітчизняним вершковим маслом Україна не може забезпечити своїх громадян. Українців почала годувати Білорусь”, – обурився Азаров.

“Країна із найкращими чорноземами перетворилася в імпортера сільгосптоварів. Дефіцит цукру цього року складає 50 тисяч тонн. Видно, мильною бульбашкою виявилися дотації на гектар посіву цукрового буряка. Ми дожилися до того, що ввозимо картоплю”, – підкреслив регіонал.

Він нагадав, що “уряд змушує бізнес платити податки наперед, а ПДВ повертає зерном, борошном, добривами. Куди далі йдемо?”

Єдине, що забув регіонал згадати Тимошенко, що Україна вже імпортує навіть сало. Зате пообіцяв влаштувати Тимошенко повний аудит.

Апофеозом сеансу викриття Азарову стала фраза: “Почали провалом “Гринджол” на Євробаченні, закінчили провалом олімпійців у Ванкувері”.

Ну а завершим Азаров взагалі найяскравішою своєю цитатою.

Під час розгляду питання відставки він посперечався з бютівцем Олегом Білорусом.

Бютівець назвав безпідставними звинувачення на адресу уряду і запитав, чи не соромно йому за те, що він сказав “да пошли вы” на прохання підняти виплати на кефір пенсіонерам.

“А вам не совісно казати таку дурницю? Не чекав таке почути від такого поважного депутата. Яка ваша логіка? Уряд, який дає 15% падіння ВВП – уряд умілий, а уряд ,який дає 12% приросту – бездарний?”, – запитав Азаров.

“А щодо “пішли ви”, то я сказав “пішли” не всім, а окремим, абсолютно конкретним людям. І якщо треба повторю”, – запевнив регіонал.

В цей момент зал залився оплесками. Але не через нього – в зал зайшла Юлія Тимошенко.

Вона як не дивно переможно усміхалася, незважаючи на близьке фіаско.

Виступ прем’єра був не довгим, але як завжди дуже пафосним.

“Якщо буде проголосована відставка в ту ж хвилину моя команда, покине уряд і перейде в опозицію, де формуватиме об’єднану демократичну команду”, – заявила Тимошенко.

“І якщо Янукович думає, що через тиждень він буде спокійно грати в гольф і теніс,а його оточення буди тихцем розбирати стратегічну власність держави, то можу сказати, що сьогодні його гольф і теніс завершуються. І він буде кожен день звітувати перед країною і опозицією. Ми будемо тримати руку на пульсі”, – запевнила вона.

Тимошенко відмовилась відповідати на питання, закликавши швидше перейти до голосування.

“Це буде момент істини для кожної фракції – з Україною він чи проти”, – заявила вона і залишила зал.

До голосування залишалося ще півгодини. Їх депутати витратили на обґрунтування свого голосування.

Блок Литвина знову розказував, що не треба допустити війни у владі. Іван Кириленко з останніх сил захищав свою лідерку. Комуністи раптом забули як 2 роки підтримували Тимошенко своїми голосами і накинулись на Тимошенко. Найгірше довелося “Нашій Україні”, якої давно вже не існує як єдиної фракції. Навіть в останній момент їх позиція виглядала як дрібні торги на базарі.

Джерело: Українська правда

Про це йдеться в резолюцiї Європарламенту щодо України, за яку європейськi депутати проголосували в четвер, 25 лютого, у Брюсселi. У зв’язку з цим Європейський парламент висловив сподiвання, що нове українське керiвництво перегляне таке рішення». Таку інформацію подали провідні інформагентства України 25 лютого.

До речі, лідером Європарламенту є Єжи Бузек, поляк за національністю. Стосунок до Бандери поляків та росіян є знаний. Це так, між іншим.

А тим часом голова ГО «Рада міста» Руслан Ярославович Козир і міський голова Трускавця Лев Ярославович Грицак лише з початку цього року написали собі взаємно по два листи. Причому по одній темі – стосовно спорудження пам’ятника Степанові Бандері.

Питання є набагато актуальнішим від інших? Питання хвилює абсолютну більшість трускавецької громади? Бандера є тією постаттю, життя якої нерозривно пов’язано з Трускавцем? Від кількості пам’ятників, які дехто полюбляє називати ідолами, зміниться життя на краще і зросте духовність?

На ці питання можуть бути різні відповіді, як і різними є погляди трускавчани на штучно створену перед виборами «проблему». Колишня завідувач відділу культури Трускавецької міської ради Людмила Лоїк в коментарі до теми в одній з міських газет говорить: «головне, що автором майбутнього пам’ятника обрано саме Івана Самотоса – видатного львівського скульптора» та що «він має глибоке розуміння української ідеї, знає історію наших визвольних змагань, тому, я впевнена, Самотос виконає пам’ятник так, що це не просто увічнить постать Степана Бандери, а й буде твором високого мистецтва, гідним Героя України і нашого славного міста».

Похвальні слова, проте чомусь не згадується, що пан Самотос був автором останнього на Львівщині (вже за часів перебудови!) пам’ятника Лєніну, вождю світового пролетаріату. Та й навряд чи знає панів Людмила про те, як незадоволені пам’ятником Чорноволу від Самотоса у Львові і то не будь-хто, а більшість скульпторів, митців, інтелігенції, наприклад, подружжя Ігоря та Ірини Калинців.

«Недобра постава, пальці якісь закручені і взагалі цей пам’ятник не відповідає внутрішній натурі Чорновола», – говорить скульптор Василь Ярич, який має втілювати в життя пам’ятник Свободи у Трускавці.

Чомусь не хочеться цитувати те, що говорить пані Гимон, надто добре пам’ятаються її виступи по радіо та агітація за Грицака на попередніх виборах, щоб повірити в щирість слів по даній темі. Але це справа кожного – коли і в якому дусі говорити і про що говорити. Як і обговорювати, де краще стояти цьому пам’ятнику – біля пошти (чи на даху пошти?), біля «Злати» (навпроти адмінкорпусу ЗАТ «Трускавецькурорт»?), біля «Шахтаря» (це щоб не дати людям із Солтусів побудувати там капличку?) чи навпроти міської ради.

Спекуляції навколо імені Провідника ОУН вже починають набридати і замість «Просто поставте пам’ятник!» чомусь хочеться вигукнути: «Не тривожте Бандеру, нехай земля буде йому пухом!». Бо ця мишача метушня нагадує минулорічні спроби «перепоховання» Бандери, питання доцільності такого кроку та значення для розвитку національної ідеї українців.

В душі треба мати, у власному серці і ідеї патріотизму, як це мав Бандера, і любов до України, і повагу до минулого нашої держави та до її героїв, а не в безликих, бездушних пам’ятниках. «І вдень і вночі кіт учений по ланцюгу іде кругом», писав Пушкін.

І кругом, обертом іде голова, коли дивишся, як люди, які самі декларували потребу ставити пам’ятник всім борцям за волю України і які може причетні і до каменя «Тут буде…», раптом виявляються такими палкими прихильниками автономного, але не опалення, а автономного пам’ятника Степанові.

Передісторія по-трускавецьки

В 1993 році, 11 січня, ЛОДА видала розпорядження № 5/93-25/а «Про встановлення пам’ятників, пам’ятних знаків та меморіальних таблиць», де доводить до відома голову міськвиконкому Трускавця (та і інших міст) про порядок встановлення пам’яткоохоронних об’єктів.

А вже 14 лютого 1996 року було видано розпорядження № 186 ЛОДА за підписом М. Гориня «Про спорудження пам’ятника та встановлення художньо-меморіальної таблиці», витяги з якого варто тут подати. «З метою … увічнення ідеї Української державності засобами монументального мистецтва:

2. Спорудити у м. Трускавці (на площі, прилеглій до вул. С. Бандери) пам’ятник Свободи.

3. Визначити замовниками виготовлення і встановлення: – пам’ятника Свободи – Трускавецьку міську Раду народних депутатів.

4. Затвердити проекти і моделі … пам’ятника Свободи – на архітектурно-художній Раді при управлінні містобудування та архітектури облдержадміністрації.

5. Доручити Львівській експериментальній кераміко-скульптурній фабриці (Ю. Скрипченко) виготовити і встановити … пам’ятник Свободи.

6. Контроль за виконанням розпорядження покласти на заступника голови обласної державної адміністрації Ю. Зиму».

В даному розпорядженні ішла мова тільки про пам’ятник Свободи та художньо-меморіальну таблицю Ростиславові Братуню у Львові. Нагадаємо, що це був 1996 рік, мером міста був тоді Богдан Матолич.

І вже 10 серпня 1996 року виконком ТМР приймає рішення № 201 «Про спорудження пам’ятника незалежності України – пам’ятника «Свободи», яке ми теж подаємо тут повністю. «Відповідно протоколу засідання містобудівельної Ради запропоновано обєднати передбачені раніше пам’ятники в центральній частині міста в один комплекс, який би став пам’ятником всім борцям за незалежність україни – пам’ятник «Свободи» з проведенням реконструкції площі і прилеглої до площі вул. С. Бандери, майдану Січових стрільців, могили вояків УПА. Створити оргкомітет по спорудженню пам’ятника «Свободи» в складі: Петранівський В. Л. – заступник голови міської ради, голова оргкомітету.

Члени оргкомітету:

Грищенко О. П. – начальник управління архітектури і містобудування

Лоїк Л. І. – зав. відділом культури

Дудівка М. С. – зав. відділом будівництва і інвестицій

Бориславський М. Г. – голова комісії по архітектурі і будівництву

Малярчин Р. С. – голова братства вояків УПА

Кушнір В. М. – заступник головного лікаря санаторію «Карпати»

Гуцило Б. І. – член організації «Меморіал»

Аксентійчук Б. І. – головний лікар об’єднаня «Трускавецькурорт»

Оргкомітету (п. Петранівський В. Л.) розробити заходи по проектуванню та спорудженню пам’ятника «Свободи» до 20.VIII.1995 р.

Голова виконкому Б. Матолич

Керівник секретаріату В. Гук»

Серед членів оргкомітету є прізвище Богдана Гуцила, уродженця села Орів, ініціатора спорудження каплиці на горі Бренів. Він чи не найактивніше домагався, щоб пам’ятник Свободи у Трускавці все таки постав.

З відповідей на свої звернення, які він отримав від міської ради Трускавця 26.06.1997 та 13.03.1998, видно, що остаточне рішення про переможця конкурсу проектів даного пам’ятника залишається за художньою радою Управління архітектури і містобудування ЛОДА, а питання відкриття рахунку на його будівництво мало бут винесене на обговорення новообраної сесії ТМР (це березень 1998).

А рік перед тим, в березні 1997, пан Гуцило звернувся до тодішнього Президента України Леоніда Кучми. Одним з питань, які його хвилювало, було і питання спорудження в Трускавці пам’ятника Свободи.

У відповіді з ЛОДА № 22/11788-46 від 06.03.1997 за підписом М. Гладія, пана Богдана заспокоїли – спорудження запропонованого пам’ятника «передбачено».

І наостанок, щоб надто не втомлювати, ще один документ – відповідь п. Л. Хом’як з Конгресу Українських Націоналістів за підписом заступника міського голови Ігоря Федоровича Пілька (тепер – депутат від «Нашої України»).

Рік видно не дуже чітко, але гадаємо, що це принципового значення не має. «Розглянувши клопотання політичних партій і громадських організацій повідомляємо, що 10 серпня 1995 року прийнято рішення міськвиконкому про спорудження пам’ятника всім борцям за незалежність України – пам’ятника Свободи на майдані перед водолікарнею з перейменуванням його в майдан Незалежності. На засіданні Містобудівельної Ради з участю громадсько-політичних організацій міста було розглянуто макети пам’ятника, де передбачено фігурне зображення і барельєфи героїв України, в тому числі і барельєф Степана Бандери. Роботи по продовженні розробки проекту були припинені із-за відсутності фінансування, поскільки так і для благоустрою території у визначених межах. В даний час ведуться підготовчі роботи по спорудженню пам’ятного знаку по відзначенню 2000-ліття Різдва Христового, який в структурі забудови центральної часини міста з пам’ятником Свободи на майдані Незалежності. Враховуючи сьогоднішню економічну ситуацію, спорудження пам’ятника Свободи планується після 2000 року. Заступник міського голови І. Ф. Пілько» І чим це все закінчиться? Багато води стекло з цього часу, 30.11.2004 року затверджено новий наказ Держбуду України та Мінкультури України за № 231/806 «Про затвердження Порядку спорудження (створення) пам’ятників і монументів»,

У Трускавці ж зробили не надто багато. Але все таки дещо зробили. Розроблено та затверджено проект пам’ятника, виготовлено документацію, здійснено реконструкцію площі Незалежності. Майже щороку депутати міської ради спочатку виділяли певну суму на цей пам’ятник, а потім забирали, бо кожен мав якісь свої потреби – то на музей Біласа гроші треба, то на дороги, то на школу мистецтв, то ще на щось. Нікого не потрібно звинувачувати, бо це нічого не дасть. В тому, що на сьогодні пам’ятник Свободи у Трускавці не стоїть, є фактори як об’єктивні, так і суб’єктивні. Але не зразу і Москву будували, помаленьку збудується і ця велична споруда.

Чи потрібно швиденько будувати пам’ятник Бандері, щоб дочекалася його побачити пані Гимон та інші активісти спорудження окремого пам’ятника? Робити його чотириметровим, як останній Ленін Самотоса, через якого цей скульптор ще й судився з замовником через неоплату?І чи не буде так, як пише пані Людмила Лоїк про інші пам’ятники: «навколо пам’ятника Різняку-«Макомацькому» завжди бур’яни. А яке нещасне погруддя велету нашого духу Іванові Франку…».? Чи може Бандеру хочуть поставити приблизно такого як Міцкевич в парку?

Але, на жаль, як не прикро це говорити, та не будуть наші українці так ходити до Бандери, носити квіти та дивитися за порядком, як поляки щодо Міцкевича. Як і не будуть екскурсоводи водити туди відпочиваючих, не їздитимуть молодята – якщо це буде безликий скромний невеличкий пам’ятничок, а не монументальна споруда. Але я людина маленька, я сказав лише свою думку. Є в нас обранці – міські депутати. Їм і вирішувати, чи виділяти землю для Бандери, чи відривати гроші від мало імущих та грохати їх в споруди, чи першочерговим завданням для влади є власне спорудження пам’ятників чи якісь інші питання. І чи є прийнятним, щоб одна маловідома громадська організація нав’язувала свою думку всім. Поживемо – побачимо.

Володимир Ключак

Джерело: Трускавецький вісник